Олесь Гончар - Крапля крові (сторінка 7)

— Та я забув... Його ще треба попудрити. Хлопчики під кущем залилися реготом, аж водяний лунь, що кружляв над водою, злякано сахнувся вбік, швидко замахав незграбними крильми. Начальник, з вудлищем напереваги, повернувся до Холода. Але той ледве-ледве повів у його бік примруженими сталево-сірими очима і відвернувся. Начальник втямив, що цього чоловіка криком не злякаєш. А може, не лише криком... Він либнув очима, висмикнув вудку, підтюпцем подався до машини. Шофер підібрав сітку, стільця, торбину з привадою, побіг слідом за ним.

...Давно вітер замів травами слід по чорній машині, давно, погойдуючи на плечах ліщиновими вудлищами, пішли на село хлопчики. Вони лишилися самі. Самі на всю широку оболонь. Ось уже й вечір кинув у річку ясно-червону діжу, і хвилі покотили її далі, далі, під той берег. Причесав на ніч луг вітер, приліг зморено в лозах.

— Знову юшку варитимемо поночі, — першим оглянувся на червоногрудий захід Білан. — Збирай дрова. Швидко.

Зварена Олександром Кіндратовичем юшка — дивина кулінарії. Ворожить він над нею довго, докладає спеції, які за все їхнє довге обопільне рибальство Холод навіть не спромігся запам'ятати.

А може, ще й тому юшка така смачна, що допомагають її Олександрові Кіндратовичу варити і вечірній луг, і високе небо, і стомлений вітер, котрий облітав за день усі ліси й поля. І пахне вона настояними чебрецями, вечірнім спокоєм, пізнім літом.

Прокіп Гордійовнч біля вогнища — хлопчик на побігеньках у буркотливого повара. І бігає він радо, наперед смакуючи міцну і духмяну щербу.

Випита до дна чарка, з'їдена юшка. Лежали біля багаття, слухали, як зітхає річка. Ніч вже розпустила по плечах землі темну косу, брела лугом. Вилущився з хмарки місяць, покотився по небесній дорозі ясним покотьолом. Кресали з-під тупого обода іскри, розсипалися по небу мерехтливими зірками. Тихий смуток оповивав душу. Смуток плинності життя, побожний трепет душі перед вічністю й гармонією, туга по власній недосконалості, безсиллі осягнути до кінця цю гармонію. Прокіп Гордійович пригадує, чим видавався йому світ довгі роки. Букварем. І тільки пізніше лікар збагнув, що світ — не буквар, а ще не написана енциклопедія. Ми тільки переписали окремі глави енциклопедії, вловили кілька акордів світової гармонії. А може, нам і не треба знати всіх глав? Може, в цьому й краса, що вічно прагнемо прочитати їх? Либонь, так. Ми ледве відчуваємо відмінність запаху квітки в лузі і в петличці модного піджака, співу соловейка на волі і в клітці, вишневої гілки в саду і на веселім святі. Ні, ми таки розуміємо: на святі гілка веселить очі лише один день, а в саду вона ще зав'яже плоди, але ми не збагнемо, що спонукає її закипіти цвітом. Зате можемо заплакати від її дотиків до нашої душі, в спогляданні її, в бажанні осягнути її ми відчуваємо життя. Відчуваємо втрату хвилин. Ми знаємо: кожен отакий вечір вже не повториться. І тут людська недосконалість жахається сама себе. Скільки загублено отаких вечорів! Скільки їх вкрадено одне в одного! "Чому це так? — розмірковував Холод. — От і сьогодні..."

Вони думали про одне й те ж. Принаймні обом перед очима ще зеленів френч і шварготів невдоволений голос.

Олександр Кіндратович звільна поворушив паличкою жар, запитав стомлено:

— Ти не знаєш, хто оцей чоловік, що вудив біля нас?

— А дідько... Я тільки знаю, — Холод вів далі нитку своїх думок, — що він вкрав у нас кілька годин спокою.

— Це так. Уяви собі: скільки отаких годин він забрав у своїх підлеглих за життя. І, певно, не відчуває того. Якби за кожну годину відкладати хоч по порошині, а потім жбурнути йому на голову, гуля б набігла завбільшки з кулак.

Для Холода такі розмови с Біланом — старі, а водночас і нові. Та й про що мали говорити? їхня дружба склалася давно, але не збагнений для Прокопа Гордійовича Білан до кінця й до цього дня. Це — ніби не одна, а дві людини. На трибуні Білан не скаже й половини того, що ось тут, біля багаття. Там він гукне до совісті, розпалиться, навіть кулаком гримне — "ех", — захищаючи те, над чим посміється потім за чаркою горілки. І важко сказати, де він щиріший, відвертіший.

Зненацька лугову тишу прорізав не звичний людському вухові свердляче-тугий посвист реактивного літака. Літак пролетів високо, вони шукали й не могли знайти вогника. Мабуть, загубився в палахкотливім зореграї. Місяць вже скотився до обрію, повис над ним, лискучий, холодний, мов грудка радію.

Вогонь догорав, але ні Холод, ні Білан більше не підкладали хмизу. Темінь присунулась ближче, стала поза плечима. Сюрчали в пітьмі коники, тонко, однотонне, здавалося, весь простір зіткано з їхніх струн. І Холодові чомусь захотілося обірвати ті струнки.

— Ти скільки платиш домашній робітниці? Запитання таке нагле, таке дивне, що Білан аж сів, поглянув здивовано.

— Ну, п'ятнадцять карбованців. Та харчі, та одяг. Я знаю, до чого ти... Але врахуй її освіту й мою, і працю, і нервову напругу.

— Бачиш, ти вже стверджуєш свою вищість. Отак от. Ми іноді любимо народ, але лаємо на базарі Івана за ціну на картоплю, шофера таксі, що не зупинився, прибиральницю, що не вимила попільницю.

Олександр Кіндратович підчепив закарлюкою казанка, пішов до річки. Прокіп Гордійович підвівся й собі. Він зрозумів, чого так раптово обірвав розмову Білан. Але якщо вже Олександр...

Прокіп Гордійович од самого ранку, немов гарячу жарину, перекидав думку, яка вироїлася в останні дні, по одві-динах першого хірургічного відділення. Перекидав, та так і не осмілився виказати її. Либонь, тому, що відчував: жарина ця може спалахнути полум'ям. І обпекти не одну, а багато душ. Але ж... Але ж він не має права затоптати її.

Вкладалися на ніч біля машини. Білан — на гумовім надувнім матраці. Холод — на складеному вчетверо брезентові.

Обоє не спали. Слухали, як хлюпотіла ріка, як квилив кулик на далекім озері. І така була в тому крикові туга, такий розпач, аж холодно ставало на серці. Темінь. Луг. Чорна вода. І — сумний крик. Десь там, під його маленькими лапками, драглисте баговиння, трясовина, на котру не ступить людська нога. Там — застояна вода і птича самотність. Чого він тужить? Може, оплакує тих, вбитих за день? Там бахкали постріли. А може, сумує по недосконалості свого пташиного життя, страшиться чогось? Ось, знову, — кі-і-і.

Щось давнє, дике рвалося з далекого плеса. Немов з велетенських грудей. Трагічне, неначе зла доля. В тому тужному і дикому, як одвічне прокляття, крикові, — і засторога, і жаль, і сумне сподівання. В одному крикові маленької пташки кулика.

Той крик скалатнув Холодові серце. І він сказав те, про що думав весь день.

— Сашко, — звівся на лікті. — Ти не спиш? Не можу я... Ти пробач... Що отак... В лузі... На ніч. Мабуть, це дико. Але... Облиш ти операції на серці... Облиш...

"Кі-і-і", — долинуло з лугу, з пітьми.

— Ти... Жартуєш?..

Біланів голос тремтів, мов далекий куликів крик. І крик, і голос гострими колючками впиналися Холодові в серце, лишалися там. "Нащо тобі, нащо? — штрикала настирлива, отруйна думка. — Скажи, пожартував. І вип'єте завтра по чарці в добрій згоді, сядете ладком, посмієтеся з недотепного жарту". Він струснув головою, немов виривався з цупких тенет, сів. Холод відчував: тепер отой плач поженеться за ним, куди б він не йшов, про що б не думав. Він весь час буде нагадувати йому:

— Я вже кілька днів караюсь тим... Не готовий ти до них.

Білан все ще не міг осягти почутого. Осягти до кінця, повірити в таке. Як це?.. Чому? Хто говорить? Прокіп? Прокіп, якому віддає любов і співчуття... І може... — трохи заздрить. Заздрить? Чому там заздрити? На яку гору зійшов він, і на якій стоїть Холод! Він любить Прокопа. За його непокраяну на закамарочки душу, за правдивість і тактовність. Прокіп не вміє отак, знічев'я... Тоді чому ж? Помилка? Помилка! А може... Крихітка отого... Бо сам же не робить...

Що б там не було, але це не тільки нечемно, а й жорстоко.

Пекуча, гаряча скалка затерпла в грудях, і він почував, що її вже не зламати, не вийняти. Вона увіткнулася під далі носитиме її, як декотрі серце, перетяла життя. Він і поранені в війну осколки.

— Я не готовий? Я вже три роки... Просто ти не розумієш...

— Три роки... Я знаю, ти майже відступився від інших операцій. Переклав у руки помічників. І все ж... Твій метод... Може, він і хороший. Але ж... Та що там. Технічно, практично не готовий до них. Ти поглянь, у Колосова... В Ломадзе... Штучне серце... Охолодження... Апарат для зшивання судин. Цілі технічні лабораторії. Інститути серця, які скінчили самі 1 через які пройшли десятки помічників. Від лікарів до операційних сестер. І в них ще багато недосконалого. Ти ж — сам...

— В мене лише одна операція з летальністю...

— Сашко... Я бачив... Ти — ножицями... Порок. Зашив... Вдалося тобі. Але людина стала калікою. А позавчора?.. Ти не знайшов навіть серцевої сорочки.

Холод вмовк. Стало тихо й незатишно на широкому лузі. Тиша вповзала за комір, студенила під серцем. І все ж Прокіп Гордійович почував себе так, немов виплив з виру.

— Я завжди вірив у тебе. І зараз вірю. Ти ще зробиш. Тільки послухай...

Хлюпала в берег ріка, цупко шелестів очерет. — Сашко!

Заскрипіла гума, затріщало сухе галуззя. Чорний силует перекреслив небо. Важкі кроки віддавалися Холоду аж десь на дні душі. Він чекав, що Білан заперечуватиме, сердитиметься, що в них буде довга розмова, в якій скресне вся правда. Навіть нехай би сварка. "Може, я не так? — подумав стривожено. — Якось би делікатніше. Або хоч жартом приступити. "Розіб'ю я, Сашко, дощечку для твого інституту".

"Ні, тоді було б гірше. Олександр теж одбувся 6 жартом. Звичайно, йому тяжко. Стільки праці, стільки мрій!"

Тоненьким гарячим струмінцем цідився в душу жаль. Холоду до болю стало шкода Олександра Кіндратовича, життєлюбного, вдатного на вигадки "Гаргантюа", з яким пройшов крізь стільки років. Уява вимальовувала скривджене, з підтискненими губами Біланове обличчя, він поквапливо підвівся і пішов до річки.

Олександр Кіндратович сидів на кручі, звісивши над водою ноги.

— Хочеш рогатого вивудити?—підштовхнув ліктем, обійняв за плечі. — Сашко. Я щиро... Ти не гнівайся на мене. Ти ж подолаєш... Візьмись тільки. Придбай апаратуру, приготуйся гарно. Щоб все... Ну, скажи щось...

Але відповіддю йому була глуха мовчанка. Білан сидів непорушне, втупивши ч морок погляд. Звідти, з дніпрових плес, повіяв терпкий вітер, залоскотав розхристані Холодові груди, скуйовдив чуб. Прокіп Гордійович прийняв руку.

На далекім озері востаннє крикнув кулик.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Олег мчав угору, перестрибуючи одразу по три східці. Злість клекотіла йому в грудях, він поспішав, щоб вихлюпнути її, і тоді...

Олег ще не знав, що буде тоді. Вбіжить до себе в кімнату, впаде на ліжко... Ні, він не заплаче. І до кімнати не побіжить. Кресоне батька крижаним поглядом і вийде. Але спочатку викаже все. Як жив, —у хлопців: велосипеди, м'ячі і навіть цигарки, а в нього — на футбол і цукерки не завжди є гроші. Батьку просто байдуже, як він живе.

Олег зупинився біля дверей, перечекав мить. Він мусить скрижанити батька своїм холодним спокоєм.

— ...Здрастуй, батьку...

Йому здавалося, ніби говорить спокійно. Але Холод одразу ж помітив і вишневий багрянець на щоці сина, і нервове здвигування брів, і пал очей.

— Щось сталося?—потривожено звівся з стільця.

— Ні, нічого. Сталося так, як ти хотів. Зрізали...

— Я хотів?

— Зрізали... й мене, й Лілю... Кажуть, не літературна інтонація. — Образа палила Олегові горло, голос його упав до хрипоти. — В Лілі — не літературна інтонація! Та й куди нас — до консерваторії приймають чи до медичного інституту? Знайшли зачіпку...

— Ти щось... Ліля... За Лілю я взагалі нічого.

— А хто ж, хто ж, — вигукнув Олег. Його голос злетів і розбився на найвищій ноті. — Може, не ти дзвонив директорові? Я знаю... Знаю... Весь час мені неправду... І за маму... За все. Ти навіть про війну не так... Не був ти на фронті. Того в тебе й орденів нема. Ти в полоні сидів.

Останні слова боляче вкололи Прокопа Гордійовича в серце. "Хто це йому?" — подумав.

— Сядь... Сюди сядь. Слухай.

Несамохіть скоряючись батьковому голосу, Олег присів на стільця.

— Так... Я був у полоні. І орденів у мене немає. Медаль "За перемогу над Німеччиною". Ну, "Знак Пошани", торік, ти знаєш. Так от... Потрапив я до полону... І навіть не поранений, не контужений... Як у книжках. Бо то — всього лиш мізерні десятки тисяч. А таких, як я, — мільйони.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx)Oles_gonchar_kraplya_krovi.docx257 Кб806
Скачать этот файл (Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2)Oles_gonchar_kraplya_krovi.fb2703 Кб1006

Пошук на сайті: