Людина і зброя – Олесь Гончар

Полонений все дивиться на мене сумовито, запитливо, мовби вивідуючи, що його жде, аж поки погляд його раптом не натрапляє на Заградотрядника, що з похмурим, злим виглядом саме насаджує на гвинтівку багнет.

— Бум-бум? — неголосно, сумно запитує полонений, постукавши себе пальцем по лобі. «Уб'єте, мовляв?»

Ми мовчимо.

— Бум-бум?

Він жде вирішення.

— Як будемо з ним? — підкреслено звичайним голосом, ніби йдеться про найбуденніші речі, запитую товаришів.

— Плюнути й розтерти, — каже Заградотрядник удавано байдуже, щоб не викликати в того передчасної підозри.

Гришко теж такої думки:

— Що з ним воловодитись? Одним ротом буде менше. Харчів уже — кіт наплакав.

— Але це все-таки… «язик», — каже Вася-танкіст. Який дивний і дикий по суті вираз: «язик»… Взяти «язика»… Не людина цінна, не розум її, не людська її суть, а лише язик, лише відомості, які вона може дати.

— Ось цей «язик» нас якраз і погубить, — стоїть на своєму Заградотрядник, і я бачу, що й Татарин, і Новоселець в душі теж згодні з ним.

Полоненому аж вуха ростуть, так він вслухається. Здається, він розуміє все з наших розмов, з наших інтонацій. Розуміє і, внутрішньо напружившись, жде.

— Духнович, переклади йому, — звертаюсь я до нашого драгомана. — Ось ми чули від нього про якийсь новий винайдений їхніми вченими газ. Чи відома йому формула газу?

Духнович запитує німця, і вперше за весь час, відколи полонений тут, між нами, ледь помітний усміх скривляє його рот.

— Він каже, що це таємниця, що формула газу є власністю німецьких збройних сил.

— А йому, йому вона відома?

Полонений ще більше кривиться в усмішці, догадуйтесь, мовляв, як хочете: або відома, або ні. Але цього нізащо я вам не скажу, бо те, що зараз притаєно в мені і що вас так цікавить, воно оберігатиме мені життя.

— По-моєму, ніякої формули він не знає, паршивий цей гітлерюгенд, — презирливо кидає Заградотрядник. — Бац-бац — та й пішли далі.

— Всі формули з мозком вилетять, — каже Татарин. — Всі гази в ньому перемішаються…

Вони жадають розправи. Всі ми жадаємо розправи над ним. Нам хочеться бачити його кров. Війна показала, як легко розбудити в людині звіра. Але потім вгамувати його буде, мабуть, дуже нелегко.

Переглянувшись з танкістом, наказую Гришкові:

— Дай і йому, цьому тевтонові, скільки належить:

— Тільки гречку даром з’їсть. Дуже він нам потрібен, ще цей зайвий рот, — буркотить Гришко, але все-таки дає.

Діставши на долоню масних чорних гречаних зерен, німець починає старанно жувати їх. Жує, якось по-телячому підбираючи язиком.

А я думаю про те, що вирішив для себе ще раніш: ми не вб'єм його, ми поведемо його далі з собою. Офіцер дивізійної хімслужби, він, напевно, знає ту важливу таємницю, таємницю нової страшної зброї. Газовик, начинений формулами смерті, він ітиме з нами. Але не тільки тому я не віддам його під багнети, що він важливий «язик», і не тільки тому, що існують там якісь міжнародні конвенції щодо полонених, — фашисти самі давно потоптали ці конвенції, і ми знаємо, скільки вони наших полонених по кошарах душать, по шляхах пристрілюють, в протитанкових ровах загортають живими. Принципи гуманності, людяності, справедливості для них не існували й не існують, але я не хочу бути схожим на них! Він нам здався. Зброю вибито з його рук. Тепер щоб над таким чинив я тут розправу? Але ж цим я поставив би, хай частково, хай на мить, поставив би себе на одну площину з ним, фашистом, а я не хочу спускатись до їхнього рівня. Голодні, обдерті, оточені, ми будемо іншими, ми ніколи не станемо схожими на них — убивць, будівників концтаборів і фабрик смерті, катів нашого світлого життя!

Встаємо. Далі за соняшником, за залізницею, куди нам іти, степ рівний, полігонно відкритий, коли підеш там, то, здається, тебе видно буде на тисячі верст навкруги.

— О, сьогодні сонце заходить червоне, з вухами, — каже Колумб. — Бачите, які високі вуха стовпи вгору поставило? То на вітер.

Невдовзі ми вже в путі. Ідемо в сутінках рідним степом, самі мало не полонені, але й полонений ворог з нами. Цілу ніч він ітиме з нами, і спрагу нашу звідає, і втому, і відчує нашу волю пробитись на схід. Мовби невидимим ланцюгом прикувала доля його до нас, а нас до нього. Ми не можемо його відпустити. Ми не можемо його вбити. Він буде поруч з нами весь час, як прокляття.

54

Вночі, коли з глибин космосу проступають зорі, пробиваються скупим світлом до нас, ми відчуваємо, що йдемо не просто по землі — йдемо по планеті. Це, мабуть, простір та відкритість степів дає нам оце відчуття — що йдемо по планеті. Несемо з собою дивну певність, що з усіх витворів природи, з усіх світів, що десь блукають в космічній безмежності, немає кращої, як оця наша — тепла, зелена планета, так добре створена для життя на ній флори, і фауни, і дивовижних розумних істот. Води на ній океани. Сонця вдосталь, родить усе… Ідемо в тому земному поясі, в тому підсонні, де з давніх-давен буяло життя. Мамонти колись тут водились, бо їм було тут гарно. Еллінські мореплавці прагнули до цих берегів і складали про них свої золоті легенди. Царства степовиків, царства скіфські, половецькі іржали тут кіньми, зоставивши потім після себе високі степові могили, розмиті дощами, розвіювані вітрами, але не загладжені часом. В тих могилах, що ми їх збирались досліджувати з нашим професором, ждуть нас грецькі амфори невимовної краси, ждуть німі свідки життя перейдених поколінь.

Небо вдень велике, а вночі ще більше. Всією темрявою, зірками, глибинами всесвіту нависає над нами. Ще недавно в це небо підіймалися райдуги весняні і там світилися соковито; сонцем курились після дощу неозорі, насіяні людиною хліба, і людина стояла серед них, ніби в океані, радуючись своєю працею, плодючістю землі… А нині палають по степах елеватори, наповнені колгоспним хлібом, і небо не в райдугах, а в прожекторах та ракетах, і лежать постріляні по степу пастухи, колгоспні механізатори і миколаївські діти-фабзавучники, на яких ми в одному місці наткнулись. Вони, як і ми, теж відступали степами, і кулі «месершмітів» наздогнали їх серед незахищеності степових просторів. Дитячі тіла розкидані по стерні, за плечиками дорожні торбинки, до яких ми так і не зважились доторкнутись.

Такою ти стала, земле.

В небі нічному бачимо далеку червону планету Марс.

— Чи й там так? — на ходу озивається до мене Духнович. — Чи й там оця високоорганізована істота не має спокою, радості, щастя? Як би хотілось дожити до тих днів, коли людство вирветься аж туди, на зоряні траси, пошле до інших планет свої космічні дирижаблі… Ціолковський вважав, що це стане можливим ще в нашому столітті. Як швидко розвивається людство. Чи давно ще в оцім степу скрипіли дерев'яними колесами кибитки кочівників, шатра бовваніли половецькі і людина була в віці дитячім, а нині вона напівбог, тільки який напівбог! Візьми тих же німців: були люди як люди, цивілізована нація, а тепер їх ненавидить увесь світ.

— Не за те, що німці, а за те, що фашисти, що хочуть жити розбоєм.

— Якщо вірити цьому типові, — каже Духнович після деякої мовчанки, — вони винаходять чи навіть уже винайшли нову страхітливу зброю. Ми теж винайдем ії, інші теж винайдуть, яка ж перспектива? Самознищення людства? Ні, поки це плем'я, що населяє землю і зветься людством, не усвідомить себе як єдине ціле, — не буде йому добра!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: