Людина і зброя – Олесь Гончар

55

І знову йдемо.

Біль втрат, і дух степів полиновий, і дніпрову блакить, і рожеві, як юність, світання — все забрали з собою і все несемо на схід.

Думаю про тебе, далека моя любов. Чи ти була насправді? Чи я тільки вимріяв тебе? Ні, ти таки була, ти й зараз є по той бік усього цього жахливого, що нас розділяє. Жди, ми вийдем. Кожен із нас має в серці заряд, силу любові й ніжності, що виведе нас до мети.

Сильні духом, пам'ятаєш ти такий вислів? Тоді ми трохи по-книжному уявляли собі таких людей, а за цей час скільки я бачив їх живими, бачу поруч себе і зараз. На танки ворожі вони кидались з горючими пляшками за Дніпром. Грудьми ставали на оборону споруд Дніпрогесу, тримали рубежі, які, здавалось, нічим уже втримати не можна. Але чи не найбільше оця сила духу людського відкривається мені ось тут, коли ми, одрізані від своїх, в далекім оточенні, ідемо в степах під нічийним небом, не підвладні нікому, крім самих себе. Наче поза часом ідемо, не знаючи, що робиться на інших фронтах. Мета наша десь у тумані, за мороком ночі, але ми готові, здається, хоч все життя іти, аби досяти її. Мало в нас зброї, але найміцніша гартована зброя — у нас самих, в нашій волі, в наших серцях.

Вітер нічний шелестить лісосмугами і вперше після стількох ночей доносить до нас віддалений гул. То вже гул фронту. Тривожно в пожежах небо жевріє на обрії, і виразно бовваніють на його тлі — ближче і далі — скирти, розкидані по степу, і всі вони нам здаються тепер складами бомб, начинені бомбами. На північ шелестять під вітром без краю темні кукурудзи. І раптом помічаємо там силуети людей! Безліч людей в кукурудзі, на стерні. Тільки ми їх помітили, як їх не стало. Вилягли. Ми теж прилягли.

Хвилини терпкого вичікування, потім:

— Ей, хто там?

— Свої.

— Що за люди?

— З окопів люди. А ви? Ви — наші?

— Наші.

І ліс людей встав. Ми сходимось ближче. Всі вони з лопатами. Скільки видно в темряву — люди й лопати. Бороди, торби, шапки, картузи… Ціла землекопська армія оточує нас. Навперебій розповідають, як копали протитанкові рови, робили степовий аеродром, трудячись до останнього дня, а потім була їм команда йти по ближчих військкоматах, пішли, а військкоматів уже нема, знялись уже і виїхали. Розповідають, як вони гнались за останнім військкоматом від села до села, вони туди, а його вже нема, вони далі, а він ще далі…

— Скільки вас?

— Багато. Візьміть нас із собою. У вас, бач, компас…

Передні дивляться на світлячок компаса, що фосфориться в мене на руці.

— Візьмете?

Вони ждуть нашої відповіді.

А я думаю, що без них нам виходити буде легше, дрібними групами безпечніше пробиратись… То що ж, кинути вас у біді? Кинути тих, що, може, стануть завтра солдатами наступів, нечуваних переможних битв?

— Добре, — кажу я їм. — Ми вас беремо. Тільки в нас — дисципліна.

— Дисципліна нам не страшна. Аби вийти!

Тепер, коли рушаємо, все поле за нами шелестить. Уже не розбереш, де вітер нічний шелестить, а де люди, що за нами в темряві безліччю йдуть.

Гул фронту ближчає, пожежі ростуть. Ніде я не бачив таких пожеж, як тут цієї ночі. Здається, сама земля горить по обріях, тривожним багрянистим світлом виповнює всю цю вітряну степову ніч. Палаючі степи, палаючі на планеті міста, тривожно-багрове небо над нами — може, все це видно навіть жителям інших планет. Може, й звідти видно в потужні телескопи оце велике спустошення, що охопило нашу рідну землю у 41 рік XX сторіччя?

Крізь дір'я хмар зірку далеку бачу — планету червону Марс. Кривавий отой Марс, що бачив стільки воєн, — скільки він ще їх побачить?

А може, це — остання? Бо коли-небудь таки ж мусить бути цьому кінець? Може, народжується вже щас- ливе те покоління, що не гинутиме у війнах, ступить на поверхню інших планет і там утвердить оцей прапор, що його зараз несе Колумб під залізним своїм плащем.

Ідемо, ідемо. Хочемо пройти крізь цей степ, як торпеди, крізь його аеродроми, засади, крізь усі небезпеки, що зустрінуться нам на путі. Здається, тільки вийдем, і вже не буде війни. Здається, тільки проб'ємося, і перед нами, як з високого перевалу, відкриються за небокраєм найдальші комуністичні віки. Хто з нас проб'ється? Хто з нас загине в оцих оточенських, загравами охоплених степах? Чи, може, всіх нас чекає за отим пагорбом смерть? Чи не в одних ще будем боях, і пропадатимем безвісти, і питимем воду з боліт, і гинутимем в концтаборах, залишаючись всюди твоїми солдатами, Вітчизно?

Але, навіть гинучи, віритимем, що після нас буде інакше, і все це більше не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день перемоги, скаже: це був останній кошмар на землі.

1958 — 1959

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: