Людина і зброя - Олесь Гончар (сторінка 6)

— Ех, хлопці, хлопці, — зітхнув він біля дзеркала, прилизуючи волосся. — Мабуть, думаєте, що мені все це не болить, що мені все це не дороге. А хіба Штепі нічого втрачати? Тато й мамця мої прості селяни, грамоти не знали, і діди були темні, і прадіди темні, як ніч, а мені, їхньому потомку, Радянська влада шлях відкрила до світла, до університету, до наук. Це, братці, я все добре розумію, і хоч, правда, стипендію зняли, але за внутрішнім своїм переконанням — наш я, наскрізь наш! І якби мені законно сказали: Штепо, здай відстрочку деканові, одержуй обмотки, гвинтівку, іди стріляй, убивай, то хіба став би відмовлятись? І пішов би, і убивав би. Але щоб отак самому, як ви оце... Ні, я не з-тих, що самі лізуть на рожен.

З цими словами він ще раз обсмикнувся, зняв пальцями з рукава якусь ниточку і рушив до дверей.

— Ти ж, гляди, знову там не попадись, — саркастично кинув йому вслід Мороз. — А то приведуть на мотузку.

— Паспортина при мені! — гукнув Штепа, зникаючи в коридорі.

— Чого доброго, отак і проживе, — сказав після паузи Степура. — Заб'ється в щілину і всі бурі в ній пересидить.

— Таким не заздрю, — сказав Богдан. — Оце вони й є ті, що народжені повзати.

В двері постукали.

По стуку, легкому і ніби грайливому, Богдан пізнав: Таня!

Справді, за мить у дверях з'явились її загорілі ноженята, спідничка біленька війнула. Таненя оце його взагалі вміє якось мовби не ходити, а пурхати, літає на своїй спідничці, мовби на парашутику, плавне, легке, без ваги ніби, без сили тяжіння. Спідничка, розвіяна в пурханні, та усмішка радісна, привітна — таке було перше враження, що залишила вона після себе й тоді, три роки тому, коли вони тільки зустрілися в головному університетському корпусі.

— Склала, — смикнула вона Богдана за чуба. Він підвів від чемодана до неї своє смаглювате, веселіюче обличчя:

— Скільки?

На пальцях показала йому: п'ять!

— Їй просто-таки щастить, — сказав Богдан до хлопців. — Ніколи не готується, пробіжить, як коза, по епохах, по датах, а складає на п'ятірку. Професор тобі симпатизує, не інакше.

— Він не тільки мені, він і тобі, — вона знову вхопила його рукою за чуба, покрутила. — Де це, питає, ваш друг? Чому не прийшов складати?

— Ти пояснила?

— Звичайно, але його це не вдовольнило: не резон, каже. Волонтерство — це, мовляв, добре, а екзамен зостається екзаменом. Він просив переказати, щоб теж прийшов, неодмінно. Так що — йди!

Богдан переглянувся з хлопцями: оце, мовляв, становище.

— Ну, коли так, то що ж: іди, — порадив Степура. Богданові й самому стало дивним, чому він, власне, не пішов. Згарячу, в запалі вирішив отак — не піде, та й усе. А чому не піти? Адже ти ще студент, студентських обов'язків ніхто з тебе не зняв, а що записався в добровольці, так це справді не резон, щоб уникати зустрічі з вимогливим, доскіпливим твоїм екзаменатором. Сидить він оце зараз в аудиторії, сивий, червонощокий їхній Микола Ювеналійович, перед розкладеними на столі екзаменаційними картками, а в кутку стоїть його палиця з срібним набалдашником у формі маленької скіфської баби. Щоразу, коли хто, відповідаючи, вдається до шпаргалки або намагається як-небудь виборсатись, обдурити професора, Микола Ювеналійович в мовчазному обуренні починає сопіти, обличчя до коріння волосся наливається кров'ю, ось-ось, здається, вхопить він оту сучкувату палицю та так і трісне студента по плечах за його недбальство. Мабуть, і те, що Богдан не з'явився оце складати, професор витлумачить по-своєму, як його недбальство чи, ще гірше, неповагу до себе. А втім, Богдан був сповнений до професора щирої пошани і вдячності за ті знання, що одержав від нього, і, звичайно ж, не хотів би образити його на прощання. Вчений широкого діапазону, друг і соратник відомого українського історика Яворницького, професор своїми руками перекопав увесь Південь, обстежив найбільші скіфські могили, тепер досліджував Ольвію і, здається, все шукав собі серед студентів гідного помічника чи, «може, й наступника. Богданові здавалося, що до нього професор приглядається з особливою увагою, покладає на нього особливі надії, а він віддячив йому тим, що ось так злегковажив, не пішов на цей свій останній студентський екзамен...

— Піду, — рішуче стріпнувши чубом, схопився на ноги Богдан. — Тільки чи застану?

— Застанеш, він ще приймає, — підохочувала його Таня. — Ще троє було після мене...

За півгодини Богдан стояв уже в аудиторії перед професором. Не було нікого, він зайшов останнім, залишивши Таню в коридорі. Привітавшись, підійшов, як звичайно, до столу, вибрав одну з-поміж розкладених карток, на яку йому кивнув професор. Нідерланди, Марко Поло, інквізиція — все було добре знайоме.

Доки Богдан, присівши край столу, обдумував, Микола Ювеналійович підвівся, взяв свою палицю і, злегка постукуючи нею, пішов до відчиненого вікна. Скісне проміння сонця просвічувало густі крони дерев, і вони були мовби налиті зеленим світлом. Внизу, десь там на вулиці, чулись команди, чіткий тупіт ніг: видно, проходили строєм мобілізовані.

— Я готовий, — сказав Богдан, обдумавши відповіді. Професор обернувся від вікна і дивився на Богдана так, ніби не одразу впізнав його чи раптом побачив у ньому щось не зовсім зрозуміле для себе, не до кінця розгадане, яке хотів збагнути, тут же розшифрувати, роз'яснити собі:

— Що там у вас? — нарешті спромігся він на слово.

Богдан назвав питання і вже хотів відповідати, але професор сумно махнув рукою і запитав несподівано про зовсім не передбачене:

— Якого числа наполеонівські війська вдерлися до нас в 1812 році?

Колосовський замислено нахмуривсь.

— Забули? — І сам професор підказав: — 24 червня. Запам'ятайте. Увечері 22 червня французи переправлялись через Німан. В цей же день — рівно через 129 років — ці перейшли Буг. Збіг такий. Збіг, звичайно, випадковий, але схиляє на роздуми... Кінець їхній теж буде однаковим — ви переконаєтесь у цьому, — сказав він дражливо і жестом підкликав Богдана до вікна. — Гляньте!

Крізь гіллясті, освітлені призахідним сонцем дерева видно було, як унизу по асфальту все йдуть і йдуть колони мобілізованих. Всі ще в цивільному, в різномастому, то в кепках, то простоволосі, з клунками на спинах, з чемоданами в руках. Командири, крокуючи збоку, раз у раз обертаючись вподовж руху колони, подають команди, вирівнюють, підтягують, і голоси їхні звучать сердито, майже грубо, а обличчя здаля якісь безсердечні й скорботні.

— Війни були найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій, — сказав професор сумовито. — Досить згадати напівлегендарну Трою, і Карфаген, і перетоптані копитами завойовників квітучі міста Сходу, досить глянути під час розкопок на мертві, спалені ордами наші городища, щоб переконатись, чим були війни для народів. Людство нашого часу, людство двадцятого століття, могло б уникнути цієї трагедії, так принаймні досі здавалось нам, дивакам мого покоління. Але, очевидно, є сили, які дужчі за розум людський, сили, які, коли їм дати розвинутись, поведуть людство до самознищення. З року в рік ми страхаємо вашу студентську уяву картинами середньовічної інквізиції, але то ж була дитяча забавка порівняно з розмахом диявольських дій інквізиторів сучасних! Як вони оскаженіли! Кострища книг палають на всю Європу. Нема Сорбонни. Нема Кардового університету. В самому центрі Європи сьогодні — концтабори, фашистські казарми, гидкий сморід расизму... — Професор промовчав, стежачи за колоною, якій не видно й краю. — В мене теж є син. Служить в парашутно-десантних військах. Він у мене один-единий, і якщо з ним щось трапиться, серце моє, напевне, не витримає, але, повірте, більше, ніж життя мого сина — я вже не кажу про життя власне, — дороге мені зараз те, що можна б назвати великою спадщиною людського духу, що дісталося нам у вигляді культури еллінів і так ще мало дослідженої культури слов'янства... Гомер і Данте, Міцкевич і Шевченко, Толстой і Чайковський — всі вони по цей бік барикад. Все це зараз під реальною загрозою, це ви, певне, розумієте краще за мене, але я хочу, щоб усвідомлення цього додало вам сил.

Богдан відчув у себе на плечі його руку.

— Дивіться, скільки їх іде. То все йдуть завтрашні солдати, прості, звичайні люди, люди від верстата і від плуга, більшість із них про фрески Софії Київської, мабуть, і не чули, Рафаеля не знають, але то все друзі Рафаеля, друзі Пушкіна й Гоголя, єдині їхні тепер захисники. Тільки ви, тільки такі, як ви, як мій син, такі, як оці, що марширують вулицею ото з військкоматів, дають ще нам надію. Вам може здатися дивним, що я зараз заговорив з вами про це. Але я знаю, що ви записалися добровольцем, перед вами дорога тяжких випробувань, і хочеться, щоб, ідучи по ній, ви пам'ятали про найважливіше: в жорстокий наш вік, серед крові й дикунства, ота велика гуманістична традиція не мусить загинути! Вона мусить бути збережена, і збережете її — ви!

Розхвилювавшись, професор зняв з носа старомодні свої окуляри, став протирати їх ріжком поли білого парусинового піджака. Протер, надів, кашлянув сердито:

— Давайте ваш матрикул.

Богдан дав йому матрикул, і професор, прихилившись тут же біля вікна, старанно вивів у ньому сьогоднішню оцінку: <<відмінно>>.

— А Ольвію ми ще розкопаємо, — нагадав професор, коли Богдан, потиснувши йому руку, вже виходив. — Щасти ж вам, і не забувайте свою альма-матер! Гадаю, нічого поганого вона вас не навчила...

 

8

 

Вечір.

У студентському гуртожитку проводи: оголошено, що завтра вранці хлопцям — у дорогу. З однієї з кімнат другого поверху раз у раз лунають вигуки «гірко!» — там студентське весілля. Мар'яна й Лагутін одружуються.

Ще вчора про це не було мови, і самі вони, здається, не думали про це, а коли стало відомо, що завтра Лагутіну йти, Мар'яна приголомшила своїх факультетських друзів несподіваними запросинами:

— Приходьте, одружуємось!

Зубрівка стоїть на столі, печиво лежить купами, чорний хліб та свіжа зелень, що її привезла Мар'янина мати з дому, з тракторного. Мати й батько Мар'янині сидять між студентами за столом, мати розчулено витирає хусточкою очі, а батько суворим поглядом оглядає то білявого тендітного жениха, то його друзів, що з незвички швидко повпивались, поблідли і вже поколихуються, посоловіло стріпують чубатими головами, що їх ледве тримають худі студентські шиї.

— Гірко! — погукують до молодих. — Гірко! Справді, гірке якесь, безрадісне це весілля. Робилося все похапцем, нашвидкуруч. Мати задовго до цього знала, що Мар'яна має нареченого, не раз бував він і в них дома, оцей тендітний, стебелястий хлопець, очі в якого такі голубі і трошки насмішкуваті, вперті. Двадцять років йому, молодий, як барвінок, так і віє від нього свіжістю, молодістю, чистотою. Гарний зять.

Тільки чи надовго? Всі оці хлопці, що сидять за столом, молоді такі та здорові, підуть завтра, покинуть свої книжки та науку, а чи всі з них повернуться, чи зберуться ще коли-небудь разом? Не про таке весілля мріяла мати. Думала, коли діти довчаться, згуляють весілля по-справжньому, добре підготувавшись, скликавши всіх родичів та знайомих заводських. І свати, батьки Славикові, приїхали б, — десь вони вчителюють обоє на Сумщині. Дома, на відкритому повітрі в садку, а не в цій душній, замаскованій ковдрами кімнаті; мали б стояти довгі, заставлені стравами столи, електричні лампочки гірляндами висіли б просто між листям на деревах — є серед родичів свої електрики, все зробили б — і світло було б, і людно, і весело, музика гриміла б до ранку, все заводське селище знало б, що то кадровик заводу Северин Кравець справляє доччине весілля.

А замість цього наспіх зібраний студентський стіл і, як недобре нагадування товариству, зятів парусиновий рюкзак, що лежить зверху на гардеробі, наготований для походу. — Гірко! Гірко!

Славик трохи аж ніби соромиться свого раннього весілля і трохи ніби іронічно до нього ставиться, намагається відбутися жартами, коли вимагають «гіркої» — щоб при всіх вони з Мар¢яною цілувались! — але від матері нічого не приховаєш, вона помічає, як крізь юнацьку оцю соромливість і насмішкуватість час від часу так і прозирне, так і сяйне з блакитних отих очей глибока ніжність і смуток, коли Славик гляне на свою наречену.

Мар'яна весь вечір нервово-весела, удавана весільна буйність мовби захопила її всю, але хвилинами ця радість з неї враз опадає, очі беруться поволокою, і тоді вона тільки спрагло дивиться на свого судженого глибоким, мовби запам'ятовуючим, поглядом. Тоді нема вже їй діла до гостей, бачить лише його. Світле, з тонкими рисами Славикове обличчя, прямий рівний ніс з чутливо-трепетними ніздрями, і по-дитячому припухлі, щойно ціловані губи, і туманна синява очей — все це її, її! Дивлячись у блакитні тумани його очей, вона так і танула, забувала про все, крім нього, і то палахкотіла жаркими рум'янцями, то враз, наче злякавшись чогось, — може, передчуття якого? — блідла раптом, і сліди рум'янців, що залишались жевріти на зблідлому в мушках обличчі, були якісь жалібні, перемучені... Він, тільки він був тут для неї, і на нього дивилась, на його добру відкриту усмішку, а інших ледве чи й помічала — помічала, якось не помічаючи. Коли ж погляд її зненацька падав на його рюкзак похідний, тоді вона неначе ладна була закричати і, вже забувши про присутніх, одверто линула до Славика. Одверта була в своєму жаркому й невеселому жданні тієї години, тієї миті, коли вони нарешті залишаться вдвох.

Сама вона наполягла на цьому весіллі, коли дізналась, що завтра він іде. Одруження й весілля їй теж уявлялося не таким, наспіх влаштованим в цю прощальну ніч, коли все місто огорнуте темрявою, в тривозі, розбентеженості, і пости стоять на дахах, і плачуть, вдовіючи, жінки по квартирах, віддаючи війні своїх найдорожчих. Вдень би, при сонці грати це весілля. Але не сонце освітлює їхнє єднання на все життя, не пісня роздольна, радісна, а смуток, тривога, розлука, що живе вже тут і не зникає. В своїй руці вона почуває гарячу Славикову руку, не випускає її з своєї весь вечір.

Поруч з Славиком сидить її, Мар'янин, батько — круглоголовий кремезний вусань з густими, ще зовсім чорними бровами. Він був проти цього весілля. До Славика ставиться весь час з якоюсь насторогою і, лише добре підвипивши, обертається нарешті до зятя.

— Скажу тобі, Ярославе, не хотів я цього весілля вашого, скороспілого, не так це робиться в нас, та що ж, — він прихилився вусами до зятя ближче, — такі дні переживаєм. Все довоєнне йде шкереберть. Ось і ми на території заводу окопи вже риємо, цехи на нову продукцію переводимо... Якби завод відпустив, я й сам би пішов туди, куди й ви, дарма що літа. Настав, видно, час вогнем перевірити, чого ми і наші діла варті. Позаписувались оце ви. Що ж... За це хвалю. Але головне не тут, головне, щоб там штани не спадали. Знаєш, куди йдете?

— Приблизно, — всміхнувся Славик.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.docx518 Кб3028
Скачать этот файл (Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb2)Oles_gonchar_lyudina_i_zbroya.fb21087 Кб1100

Пошук на сайті: