Знову славний видався ранок… Вийшовши надвір, я одразу сказав: тиха, погожа буде днина (тихі дні у нас бувають не часю, непрошері гості — суховії, ще заскакують раз у раз зі степу). Свіже весняне повітря лоскоче мене, бадьорить. Ранні дими з димарів тягнуться рівно ьгору, стоять над цілим селом високими стрункими стовпами, наче виросла за ніч із нашої Кавунівки висока біла колонада, встала до неба, м’яко підпираючи собою по-весняному легку небесну блакить. Схід червоніє, розжеврюється, голі дерева стоять непорушне, в сережках роси. Шпаки вже прилетіли і, щоб розбуркати мого Федя, навмисне зняли під вікнами радісний лемент. Пора, хлопче, вставай уже, винось нам швидше свою цяцьковану шпаківню!
Синявка наша вийшла за ніч з берегів, затопила мені частину садка.
— Глянь, — гукаю Оришці в вікно, — яка на вгороді водойма створилась — хоч канали у степ відводь!
Про всяк випадок треба викопати магонію, а то ще заллє. Це подарунок Степана Федоровича Миронця — вічнозелена дика магонія. Привіз торік із Степового, висадив біля хати:
“Ану, — думаю, — чи витримає зиму у відкритому грунті?”
Витримала, як бачите, браво зеленіє собі.
Викопую, а Оришка проходить поблизу, питає:
— Це навіщо ти її викопуєш?
— Хіба ти не догадуєшся, бабунику? У наш, у великий сад пересаджу.
— Інші додому несуть, а ти все з дому розносиш…
— Ша, — кажу, — Оришко. Хіба наш колгоспний сад, то не мій дім? Ех ти, а ще в героїні цілишся!..
— Ось не шкреби мене отут, Микито! Хіба я тобі сказала — не викопуй, не віднось? Сказала, га? Чого ж тобі заціпило?
— Могла б сказати, якби не зупинив!
— Зупинив! Він мене зупинив! Цілюся і цілитимусь!.. А сам ти хіба в лауреати не цілишся?
О, смола! Сам не знаю, чим мені оця смола до вподоби (а таки да! до вподоби, як день не побачуся, то вже й скучив).
— Магонія! — невгаває Оришка. — Плакатиму за нею гірко! Ферми моєї не викорчуєш, а решту хоч усе повикопуй та повіднось! Перенось дерева на острів, тягни туди хлів, тин, усе тягни! Візьми ще й мене на додачу, віднеси та посади на своєму острові!
— Боюся! Посаджу, а ти ще підростеш, Оришко. Що я тоді робитиму?
— Знайдеш, що робити, адже тепер знаходиш! Пішла, вітійствує на ходу, аж шпаки полохаються. Обережно беру магонію на руки, з китицею коріння, з вогкою пахучою землею. Хай звикає магонія там, у моїй великій садибі, там їй буде вільготніше.
Яка з неї користь? — запигаєте. Зараз поки що ніякої, а пізніше, можливо, здасться як дичка-підщепа для роботи з цитрусами при шуканні чи вихованні гібридів.
Не сидіти ж їм завжди в траншеях, як бійцям перед атакою. Настане час, поведемо їх у відкриту атаку, виведемо їх — і в умовах України — на відкриті грунти, розгорнеться по всьому Півдню наше вічнозелене військо! Стануть золоті цитрусові гаї звичними для нашого ока, надавши ще яскравішої краси мальовничим українським краєвидам.
Х
Справедливість торжествує, і нема в цьому нічого дивного. Така вже діалектика нашого життя. Свого часу немало й мені деким було крові попсовано, але я завжди говорив собі:
— Не падай, Микито, духом. Твоя справа вірна, ти чесно працюєш на благо народу, отже, рано чи пізно, а твоє, Микитине, буде зверху.
І, як правило, мої прогнози здійснювались, самі закони розвитку жигтя виявлялись моїми спільниками.
Та що я, візьміть ви мого друга Степана Федоровича Миронця… Тепер він директор станції і кандидат сільськогосподарських наук, а я його знаю, коли він ще тільки приїхав до нас з інституту, простим агрономом. Молодий був, темпераментний, худющий — видно, як і серце б’єіься… Не сподобалась декому його енергія, його захоплення Мічуріним та дружба з Лисенком (з яким вони, до речі, разом вчилися в інституті). Миронця не якісь там столярчукуси кусали, проти нього виступили відомі на той час зубри. Уже він і кар’єрист, і марнотратник, і політикою підміняє справжню науку… Так насіли на молодого вченого, шо, якби це десь в інших умовах, то хоч вішайся. Але Мнронсць, почуваючи силу і правоту за собою, нікому не дивився в зуби, сміливо виступив навіть проти своїх власник учителів, сивоголових авторитетів, які-вчили його в інституті опромінювати ікс-променями сочавицю та шукати гени під мікроскопом…
Якось, в найскрутніші для нього часи, зізнавався мені Степан Федорович:
— Ось мене обвинувачують, Микито Івановичу, в кар’єризмі, в непошані до свого авторитетного професора… Є передо мною два шляхи на вибір: чи рахуватися з авторитетом професора, чи рахуватися з народом, з його вимогами, його інтересами. Я знаю, що професор осуджує мою поведінку, і мені боляче, що він вважає мене невдячним учнем. Бач, мовляв, старався, виховував його, покладав які на нього надії, а він тепер іде проти мене Бо професор думає, що виховував він мене сам. А мене ще виховували комсомол, партія, народ, і я радий, що вплив цього виховання виявився сильнішим від впливу їхньої формальної, мертвої науки!
Сміливий, войовничий він, товариш Миронець…
Пам’ятаю, приїхав у ті роки один гладкий авторитет з Наркомзему і замість того, щоб підтримати молодого вченого, сам навалився на нього. Збирає широку нараду на науково-дослідній станції, скликає навколишніх агрономів, і мене (як самородка) — туди ж.
Звітує Степан Федорович про роботу станції, а насуплений авторитет, розвалившись за столом, раз у раз йому репліку:
— Ви киньте свої наукові терміни, ми знаємо, що ви нам задурманюєте ними голову! Розкажіть краще, які ви марнотратники!
Миронець вислухає і продовжує знову:
— Ось ми домоглися, що знищуємо шкідника розанову листокрутку на 98 процентів…
— Чекайте, — перебиває авторитет, — а в Америці ведеться щось у цьому напрямі?..
— Да…
— Так купіть у них за п’ять карбованців золотом книжку і не ведіть пустої роботи!..
Не витерпів я, підіймаю руку і — просто з зали:
— Ми знаємо станцію, знаємо багато цікавих і корисних їхніх робіт, хай доповість товариш Миронець… А ви, товаришу приїжджий, дайте йому змогу говорити. Кому не подобається — можна вийти провітритись…
Аудиторія теж загула обурено, підтримала мою пропозицію. Авторитет блимнув на мене вовком, а проте вмовк, і Миронець уже спокійно доповів про свої досліди, і його таки виявилося зверху.
А той “авторитет”? Був пізніше викритий як ворог народу, і відтоді його як корова язиком злизала.
Ось чому я кажу, що закони розвитку — велика річ. Завжди молодих інструктую:
— Стій міцно, юначе та молода дівчино, за правдиве, дій по велінню своєї совісті, відповідальної перед народом. Партія та народ — оце твій найвищий авторитет, твій компас, який тебе ніколи не підведе. В ньому твоя сила, щастя, багатство і неосяжні можливості.
Бо ще трапляються подекуди і в наші дні такі типи, що пробують досягти визнання в колективі не своєю щирою працьовитістю в інтересах народу, а різними сальто-мортале в залежності від погоди та ситуації. За моїми тривалими спостереженнями такі спритники рано чи пізно, а горять, як шведи. Бо в нас почесті не полюванням добуваються, у нас вони з землі ростуть, і мусиш трудодні у них повні вкладати, без фокусів. То там, за океаном, привілля всяким спритникам та пройдисвітам, що рідного батька продасть, аби тільки урвати собі так званого “місця під сонцем”. Нашій молоді не доводиться шукати місця під сонцем, — на нашій радянській землі, де б ти не став, всюди тобі сонця вистачить.
Такі думки виникають, коли оглянешся на пройдений шлях, коли станеш аналізувати — хто в нас має успіхи в житті, а хто безславно зникає з горизонту.
В нашому саду сьогодні людно, шумливо, радісно: саджаємо “Сталінське”. Радує мене оцей напружений трудовий гомін, оцей дзвінкий дівочий переклик, оцей мигтючий розкішний день!..
Коли зійти на саме тім’я нашого острова, то видно звідти територію, більшу, певне, за кілька бенілюксів, докупи взятих. На північ розкинулись плавні, наші південні, подніпровські ліси. Зараз вони ще голі, по груди плавають у сяючому розливі весняних вод. Над плавнями висять у чистому небі дужі орлани, засліплені весняним блиском природи, сяйвом безмежної повені… На південь — біліє наша Кавунівка та виселок червонопрапорців, бовваніють діючі рудники поміж горбами давно вибраних загаслих шахт, а ще далі на південь — залягає відкритий степ, пішли за обрій щогли високовольтних ліній, побрели крізь весняне прозоре марево, що вже невтомно, безшумно обтікає їх. Бачу іноді — в тому текучому мареві начебто пишні оазиси-гаї зеленіють, і знаю, що незабаром зеленіти їм у степу наяву!