Мені часто випадає сидіти в президії поруч з Богданом. його обирають від рудника як найкращого вибійника, а мене висувають наші колгоспники. А що обоє ми — батько й син — досить-таки руді, то всю нашу президію називають золотою. Навіть мої шибайголови-внуки, вмостившись десь на підвіконні зі своїм зеленим дядьком, лящать нам звідти, коли виходимо на сцену:
— Ура, місця займає Золота Президія!
Що ти їм на це скажеш? Усміхнешся та й тільки. Так само як Федь мій не може звикнути до того, що він уже законний дядько, я ще й досі не можу звикнути, що це я вже дід. Внуками я пишаюся, моя шия і мої шевченківські вуса завжди до їхніх послуг (дуже приємно, коли воно, тепленьке та пустотливе, на тобі гніздиться), але натуральним дідом… Ні, не вважаю себе, не визнаю’
— Ось поїду, — кажу, — бабунику, в місто, там мені натягнуть поза вухами шкіру, розгладять оці зморшки, повернуся до тебе молодим.
Вона зауважує на це, що, мовляв, утюгом дешевше обійдеться, вигладить, аж блищатиму.
— Думаєш, Оришко, наука не досягне? Он подивись, стоїть квартал моїх черешень, зовсім уже були зістарились, а я їх позаторік омолодив. Сьогодні я омолоджую нерешні, а завтра знайдеться такий, що омолодить мене.
— Микито… А мене?
— І тебе.
Аякже! З Оришкою ми — душа в душу.
Сонце вже підбилося височенько, зігріває нас обох.
Веду Оришку до лимонарія. Повітря в траншеях — тепле, парке, цитруси вже политі.
Стоїть між ними моя Оришка, мов зачарована. Вічнозелене!
А я кажу їй:
— Це вже — для комунізму.
V
Якби сад мій умів говорити, то, певне, сказав би:
— Добре взялась біля мене дружна Братусева бригада! Скрізь, на всьому острові, кипить робота. І сам рудий Микита, як досвідчений диригент, знає, кого куди йому поставити, як свої сили розподілити.
Робота за роботу заходить. Ті гній возять, інші дерева білять та обрізують, а ті вже й димові купи заготовляють на випадок заморозків. Диригуй, Микито! Але диригуй, не стоячи на місці, як ті, що фраками до публіки стоять, ти мусиш скрізь побувати, обгасати за день свій сад від виноградників до сушарки, а від сушарки гайнути до самої водокачки, у проіилежний кінець острова — там сьогодні якраз почали ремонт. І так протягом дня: куди не кинь — там і в Микиту влучиш.
Спасибі ногам, що добре носять. Думаєте, чого оце в мене литки такі тверді, мов камінь? Суцільний м’яз під шкірою — наслідок щоденних марафонських забігів по території саду, по оцих острівних чудових висотах.
Секатора з рук не випускаю. Як тільки влучив вільний момент — так уже й знайшов собі солодку роботу, уже я з тими, що чепурять та обрізають дерева.
Сонце пригріває, дівчата мої пороздягалися. Роздягнусь і я. Вперше після зими скидаю свою ватяну куфайку.
Якщо дівчата, обрізаючи дерева, починають неспокійно поглядати в якийсь один бік і допускати помилки в роботі, то так і знайте: на території саду хтось уже з’явився сторонній, молодий, нежонатий.
Кого ж це вони набачили?
Ну, звичайно: зачули птаха в повітрі! Уже ворожить біля моїх траншей молодий та нежонатий Зюзів хрещеник Аполлон Комашка. Звідки він взявся з такими звичаями? Нікого не питаючись, чвалає просто до цитрусів, думає, що як Аполлон, то йому все дозволено.
Там, де Зюзь кумував, імена кумедні: коли не Реконструкція (дівчинка), так Аполлон (хлопчик). Наполіг, щоб назвали хлопця Аполлоном, так і виріс Аполлоном, тезкою молодого древнєгрецького бога. А чим вони схожі між собою… про це поки що утримаюсь. Правда, воював парубок добре, цього не відбереш: іде в розстебнутій. шинелі, нагородами до сонця сяє — повний кавалер ордена Слави.. Зараз цей кавалер працює садівником на Орджонікідзевському руднику і приїздив узимку до мене, до некавалера, на двотижневі курси мічурінців. Хлопець нібито метикований, ентузіазму в нього хоч відбавляй — побачимо, що з нього далі буде.
Поздоровкавшись, Комашка не зважується при дівчатах викладати свою справу, бровою відкликає мене вбік. Ніби не второпавши, чого він хоче, я у відповідь теж надавлюю бровою. Отак стоїмо й переморгуємось, а дівчатам цього подай: кахкотять!
— Можна вас, Микито Івановичу?.. На два слова.
Ага! Звідси б і починав. Але що за таємничість, чого він мулиться? Буває ж отак: у бою чоловік чорта на обидві лопатки покладе, а перед дівчатами йому яковось — пасує.
Йдемо з Аполлоном у мою мічурінську Лабораторію. По путі кажу йому:
— Товаришок, не мулься. Викладай — з якою місією’ прибув?
Хлопець оглядає дерева жадібними агресивними очима.
— Прийшов що-небудь у вас украсти.
— У нас не дуже вкрадеш. Все наше добро глибоко в землю закоренилося…
— Чого там! — вигукує Аполлон і ні з сього ні з того починає реготати. — Під час війни на моїх очах живу людину вкрали, міліціонера…
— Ну, ти обережніше на цю тему.
— Чого там!.. Знаєте, час був суворий, їхали матроси Ростов визволяти — люті, мов демони… На Північному Кавказі діялося, на одній станції. Якийсь міліціонер там із жінками несправедливо повівся, а матроси побачили це і… хоп його до себе у вагон.
Комашка знову погигикуе.
— Ну, а потім же? Повернули?
— Викинули з вагона те, в чому був. У нас, кажуть, і на нього вистачить амбіції та амуніції. Доки на пероні розбирались — поїзд і хвіст показав. Через два тижні міліціонер листа надіслав додому: живу добре, воюю в морській піхоті.
— Складно ти брешеш, товаришок, Микита не вміє так… Подивлюсь, чи складно садівникуватимеш… Я до тебе незабаром навідаюсь.
— Тільки спасибі скажу, Микито Івановичу. Прийдіть проінспектуйте, будь ласка, вкажіть нам орієнтири.
Я таки й справді до нього навідаюсь. Сад у них молодий — треба туди досвідченого ока. В мене жодне літо не минає, щоб я не обійшов усі наші довколишні сади в радіусі з півста кілометрів. І колгоспні оглядаю, і ті, що при школах га рудниках… А як же ви думали? Нам, садівникам, замикатися в собі не можна: тому допоможеш чимось, а в іншого, дивись, і сам почерпнеш.
В лабораторії моїй лежить у кутку більше пуда проклятого металу, тисячі осколків, що я їх навтягував з дерев після війни.
— Чого ви їх не здаєте в утильсировину? — дивується Комашка.
— Хай лежать, товаришок. Вони завжди нагадують моїй бригаді, що таке війна і що таке мир.
На полицях вподовж стіни виставлені рядком найкращі зимові сорти яблук, що ростуть у нашім саду. Мічурінський Пепін шафранний, ренет Симиренка, Мліївська красуня, Кальвіль сніговий, Пармен зимовий золотий… А на лівому фланзі, прошу звернути увагу: біле, крупне, овально-конічної форми, а на сонячному боці ніжний, як у молодої дівчини, рум’янець. Це — зовні, а всередині воно ще краще; ароматне, м’якуш білий, соковитий, дуже щільний, а смак — винносолодкий, освіжаючий. Нізашо не вгадаєте, який це сорт! Ніде він ще докладно не описаний, торік вперше ми його експонували на обласній виставці. Це була справжня окраса нашого стенда. Цілими днями товпилися біля нього любителі, захоплювалися знавці:
— Що за шедевр!, Плод — як налитий світлом!
Це моя, Микитина, гордість, це новий сорт яблука, виведений отут, на острові.
Не знаю, яким чудом збереглася під час війни моя гібридна ділянка. Хоча ні, невірно буде сказати — чудом… Наші люди зберегли її. Поруч з іншими, дістала і моя Оришка нагаїв від фашистського коменданта, шмагали її при всіх на тому самому крузі перед волостю, де колись я агітував наших упертих жінок. Вимагав комендант, щоб віддала йому Оришка мої записи по гібридах. Самого серця мого йому подай!
Витерпіла, не зізналася, не віддала. А гібридну ділянку колгоспники навмисне занехаяли — бур’янами, чортополохом заростала, аби тільки не привертала уваги коричневих менделістів. Зате ж, коли повернувся я з війни, порадувала мене ділянка отаким красунем!..
Дуже популярне це яблуко на рудниках. Як розкуштували гірники — одбою не було.
— Запашне, соковите, освіжаюче! Саме для нас!
Вже й саджанців я навиводив з нового сорту, цієї весни буду насаджувати в двох кварталах на місці вимерзлих абрикос.
Витримав уже мій сорт багато випробувань, і я певен, що й усі подальші витримає. Дав я йому ім’я — “Сталінське”.
Зачудовано дивиться Аполлон Комашка на мою полицю з яблуками, бачу, щось хоче сказати та не зважується.
— Говори!
— Микито Івановичу, я…
— Яблук?