— Ні, ме…
— Меду?
Сміється.
— Мені довідатись би… Коли починаєте посадку?
— Ти не відтіль кажи. Викладай чорним по білому:
за чим прибув?
— Саджанців…
— О, це відтіль. З цього б і починав. Але будь готовий сприйняти удар, товаришок: мабуть, не попасешся. Ти ж знаєш, що я чоловік забобонний і доки не почну висаджувати в себе, до того часу нікому не відпускаю.
— Це мені відомо, — зітхає Аполлон, вислухавши мене. Потім, злодійкувато покосившись на двері, з рішучою вправнісію добуває десь із-під своєї славної шинелі запечатану півлітра і, ніяковіючи, ставить передо мною на стіл.
Смішно мені стає. Це він хоче мене замогоричити, дістати саджанці по так званому “блату”!
— Хто це тебе навчив, хлопче? — питаю. — Чи не твій хрещений — товариш Зюзь? Негайно ж забери зі стола свого підкуркульника, заховай подалі та нікому й не показуй: дома з однополчанином розіп’єш. Мене, товаришок, могоричити не треба. Я роздаю без цього, я тільки радію та пишаюся, коли до мене йдуть за посадковим матеріалом. Всім наділю, за півдарма роздаватиму — аби тільки більше було в нас садів, аби набувала наша справа всенародного розмаху… І якщо ти матимеш згодом свій власний питомничок, то й тобі раджу: не затискуйся в кулак, не відмовляй, коли маєш, нікому, бо — діло наше святе, бо проситиме в тебе тільки чесний ентузіаст, тільки той, хто потім плекатиме дерево… Байдужий до тебе не прийде.
Аполлон, заховавши пляшку, підсідає ближче до мене.
— А як нашот “Сталінського”?
— Що — як?
— Гірники наші “Сталінське” дуже високо ставлять… Чи не можна буде… розжитись?
— Обов’язково — можна буде. В усі краї з радістю пущу.
— Спасибі. Я прислухатимусь. Як тільки почнете — одразу примчусь.
— Гаразд. Тільки перед тим забіжиш до нас у контору, оформиш дозвіл… Такий уже порядок. Колега мій раптом скисає.
— Неодмінно через контору? Ви знаєте, я сьогодні-вже був у товариша Мелешка і в товариша Зюзя.
— І що?
— Чого-небудь, кажуть, відпустимо, а щодо нового сорту… то рано встав. Не на тій ще, мовляв, стадії, щоб його всім відпускати. Посилаються на те, що собі багато ще треба для ремонту саду.
Так ось чого ти заїкаєшся, товаришок, ось звідки твоя відчайдушна пляшка! Горе навчило, мав уже розмову з Мелешком та Зюзем…
Однак, Комашчине повідомлення не дуже мене вразило. Я догадуюсь, чого вони там крутять. Трапляються ще в нашій саді-вницькій практиці такі екземпляри з консервативною спадковістю, такі типи, що туго піддаються впливові ментора… Хочуть і моє “Сталінське” законсервувати. Е, хлопці, будьте обачніші. Микиту недарма зовуть войовничим: проб’ю рутину, ні перед ким не позадкую.
— Післязавтра, мабуть, почнемо висаджувати, — кажу Аполлонов!. — Ти не турбуйся: приїзди, все буде в порядку.
Виходимо в сад.
— А ти, — питаю, — справді рано встаєш чи, може, схід сонця на подушці зустрічаєш?
— Підйом у мене разом з півнями.
— Дивись, товаришок, не поморозь свої черешні, заготуй уже зараз димові купи. Бо в пору квітування заморозок найнебезпечніший якраз при сході сонця. Можна сказати, сонце само “приморожує”.
— Як це?
— А так… Відомо тобі, що заморозок страшний різкою зміною температури. На світанку придавить він, а тут тобі — сонце. Квітка ще вогка, крапля роси висить на ній і через ту краплю, як через збільшувальне скло, сонце робить променем свій опік. А дим розсікає промінь, отже, давай диму, окутай ним сад на цей час… Думаєш, не попобігав Микита, як навіжений, зустрічати сходи сонця на острові? Встанеш удосвіта, вийдеш надвір: мороз сивіє! Запалюєш мерщій смолоскип і щодуху з тим смолоскипом на осгрів, аж люди тебе полохаються. Прибіжиш, захекавшись, як марафонець, підпалюєш одну купу, третю, десяту — і вже сад огортається м’якою білою завісою… Тепер у мене молодші бігають, а тобі ще самому треба, товаришок!
— Бігатиму, Микито Івановичу, духу вистачить… Я ось про що хотів вас запитати. Про окуліровку. У нас окулірують звичайно вічком на кореневій шийці. А я хочу спробувати окулірувати на метр вище, щоб увесь штамб був диким, морозостійким. Як ви гадаєте?
Дивуюся: так просто, а мені самому на думку не спало.
— Як я гадаю? Пробуй, за це ніхто по лобі не вдарить! А ще, чого доброго, й вийде…
Проводжаю Комашку до центральної алеї, з цим парубком треба бути чемним. Хто зна: може, і справді в майбутньому він утвердить своє незвичайне, дане йому п’яним Зюзем ім’я?
— А чого то ваші дівчата надо мною сміються?
— Не пасуй, товаришок: з посміху люди бувають. Кумедний хлопець, буде з нього путтяі
VI
А з Мелешком, Логвином Потаповичем, я ще розмову матиму. Він мені давній друг, і не раз ми, буває, сядемо з ним у свято та й вип’ємо до сліз, але це ніскільки не-заважає нам так іноді диспутувати, що обидва впріємо, аж рясні роси нам на лисинах повиступають. О, я бачу тебе наскрізь, шановний Логвине Потаповичу, і знаю, що ти моєї критики побоюєшся, хоча я ніколи не належав і не належу до якихось кадрових критиканів.
Є ще в нас такі млини: чи має що сказати чи не має, а лізе на трибуну, аби йому хоч трохи поплескали в долоні. Критиків цієї масті я сам не перетравлюю, називаю їх грушовими клопами. В садах водиться шкідничок такий за прізвиськом грушовий клоп. Страшний він не сам по собі, а страшний тим, що, повзаючи по листку рослини, виділяє дуже багато екскрементів. Загиджує ними весь листок, закупорює на ньому всі пори, і рослина, яку обсіли грушові клопи, нарешті, жовкне, чахне, задихається.
Був у нас колись один — куди! вдесятеро в’їдливіший, ніж товариш Зюзь. Я його інакше й не класифікував як Клопікус Столярчукус житомирський. Родом цей тип був десь із Житомирської області, з Полісся, там, певне, від колективізації зринув, а до нас присмоктався. Я тут саме сад починаю закладати, дні й ночі в тривогах, у неспокої, а Столярчук тим часом наче крук надо мною — карк! та карк! Як тільки оце в нас які збори, так уже в нього і язик через плече теліпається. О, той клопікус умів перед людьми вицвенькуватись пустопорожніми фразами!
— Шановне товариство, ніби ж то добре? Зоставить нас без штанів Братусь, проковтне червоних усіх запорожців його непродуманий сад!..
І пішов, і пішов… Послухати його, так і справді виходить, що намірився вже Микита проковтнути геть усю свою Кавунівку.
Столярчук навіть дописа у райгазету був про мене, надряпав: зловмисне, мовляв, підриває Микита Братусь економіку артілі, а секретар партосередку Карпо Лисогор замість того, щоб викрити шкідливі прожекти, сам Братусеві потурає. Не знаю, хто там сидів у редакції, що не розібрались, а просто бу-бух! як Пилип з конопель… Оришка моя вже й сухарів тоді була мені насушила, та саме Лисогор з Мелешком нагодилися, сказали Оришці:
— Почекай… Микита ще натворить нам чудес. Потім, коли сад мій уже піднявся, коти почав добре родити, тоді й Столярчук, повернувши флюгера по вітру, пхається в сад, набивається не куди-небудь, а все на збір черешень.
Неохоче я посилав його в черешневий квартал, невигідно було для артілі: зажерливий вдався, мов гусінь. Я вже казав пасічникові:
— Годуйте ви Столярчука медом, напихайте його до ригачки перед тим, як вирушає він у черешневий квартал… Ви ж знаєте, як ціняться наші черешні.
Думаєте, помогло? Клопик той і меду натузується, і для черешень потім таки місце знайде. Сяде оце під деревом, затисне між ногами повне відро черешні і гомонить до вас, гомонить (та все складно, витримано), а тимчасом на язик по ягодині — кидь, кидь і так аж поки пальцями й дна у відрі черкне. Втреться, встане, і кісточки біля нього не знайдеш (а мені ж кісточки потрібні). І куди воно в ньому вміщалося? Та хоч би сказати чоловік як чоловік, а то миршаве, червиве, а в той же час отаке зажерливе та у брехнях невтомне. Багато він мені крові попсував, але тепер його вже не чути, зник у небуття. Якось, нажлуктившись кісточкового самогону, заблудився, неборака, вночі на власній леваді, забрів у болото і — зовсім на мілкому — втопився.
Безславний кінець… Повзав собі по землі чоловічок, роз’їдали його всякі пережитки, а він сам намагався роз’їдати інших і втонув у свійському багні, та ніхто тепер і добрим словом його не згадає.
Отакі бувають критики-паразитики. Таких я сам при нагоді давлю.