А між тим, коли мені щось наболить, коли мене вже чим-небудь допечеш, тоді тремтіть, пережитки, не дам тоді пощади і рідній Оришці.
Логвин Потапович уже добре вивчив мою вдачу та мої принципи. Коли наближаються звітно-виборчі збори, тоді Мелешко розкривається мені назустріч, як медонос, обіцянками-цяцянками так і сипле: і людей з твоєї бригади на поле не відриватиму, і ядоматеріали вчасно завезу, і з Аерофлотом про спилювання домовлюсь, і сам особисто в мічурінський гурток ходитиму… Мелешко тоді в мене перший друг науки!
Обіцянки його я приймаю, але на звітних зборах, як на вирішальних, мій голос усе-таки чути. Хочеться освіжити чоловіка, бо кому ж приємно, щоб твій друг, один з найупертіших фундаторів артілі, та на двадцятому році головування раптом вийшов би в тираж!
— Ми, — кажу, виступаючи, — хвалимося, що в нашому колгоспі з дев’ятисот виробничих процесів в семистах уже застосовується механізація. Ми хвалимося, що більшість наших колгоспників мають по кілька цінних кваліфікацій. Вся наша молодь здобула семирічну освіту і вище. Все це так, все це чудово. Але давайте глянемо, як ми, літні люди, можна сказати — фундатори, встигаємо за молоддю? Чи всі з-поміж нас досить повороткі, далекозорі та прудкі?
— Покажіть ногу, Микито Івановичу! — гукає з цей час мені хтось із задніх лав. Наша публіка знає, що Я не з сором’язливих і люблю іноді похвалятися своїми ногами. Хочуть, щоб я закотив отут холошу, показав зборам свої мускули. Литок у мене справді нема — самі мускули, міцні, розвинуті яблуками, як у футболіста. Це тому, що багато бігаю по острову.
Весело стає нашим зборам.
— Поза всякими жартами кажу: це справа серйозна. Як ми над собою працюємо? Як ми науку та культуру опановуємо? Не секрет, що в декого з нас уся домашня бібліотека починається з літери “К”: корова, кури, кабани… В лекторій ходимо лише на вступ та на закриття, бо всі ми перевантажені. До четвертої глави дійдемо, потупцюємось та й знову наступного року повертаємось до першої. А на колгоспному радіовузлі, замість мічурінської пропаганди, що ми робимо? Все ліго кавуни та фрукти гірникам продаєм!..
Звісно, я лише для складу кажу “ми” — все стосується насамперед товариша Мелешка. І він це добре усвідомлює, будьте певні. Коли розійдусь, то вже перестаю з ним у піжмурки грати, звертаюсь просто до нього:
— Бійся, Логвине Потаповичу, засахаритися у матеріальних достатках, заколисаний загальною пошаною! Бійся, кажу, обрости мохом! Тоді тебе ніщо не врятує, прокачаємо на вороних, вийдеш у тираж.
Вам цікаво, чому досі ми його не заголосували? Е, це не так просто. Товариш Сталін учить, що людей треба турботливо й уважно вирощувати, як садівник вирощує облюбоване плодове дерево. Ви тільки вдумайтеся в ці слова… Щоб вжити таке порівняння, треба бути великим садівником, близько відчувати нашу справу, нашу душу з, усіма її прекрасними переживаннями.
Не можемо ми так просто повестися з Мелешком — заголосувати та й край. Добрий з нього господар, умілий організатор, колгосп наш славиться на всю республіку. Одначе і вади Мелешкові чим далі все важче та важче нам терпіти, бо швидко крокуємо вперед.
Не хочеться нам товариша кидати позаду напризволяще, на розправу пережиткам-сіроманцям. Знаємо, що коренева система розвинута в ньому добре, треба лиш правильно сформувати Мелешкові крону.
Догадуюсь я, чому він не хоче відпускати для рудника саджанців мого найкращого сорту. Ой, Мелешку, Мелешку! Краще б мої догадки та не справдились.
Є люди, як гірські орли, з величезним радіусом бачення. А є, на жаль, ще й такі, до яких треба підходити з садівницьким ножем і нещадно щепити їм далекосяжну мрію.
Я вже не раз думав — звідки в нашому Мелешкові така безмрійність? Невже це тому, що він був свого часу міністром?
Ви не смійтесь: був наш Мелешко міністром.
Давно, правда, ще під час громадянської війни. Тоді, як відомо, утворилася в наших Кавунах Червона Кавунівська республіка. Було обрано свого президента Якова Покиньчереду (потім сердегу розстріляли григор’євці), було створено військо, визначено кордони, призначено міністрів, відкомандировано послів у сусідні села. Навіть монету хотіли свою вибити, але нічим було.
Незаможницька наша республіка не зганьбила себе, кілька місяців хоробро відбивалася від махновців та від григор’євців, трималася, доки не підійшли регулярні червоні частини. Сам я був при артилерії (мали ми в себе аж дві гармати), а Мелешко Логвин Потапович уже тоді був міністром сільського господарства. Отож, думаю, чи не хуторянсько-міністерський портфель досі висить на Мелешкові, заважаючи йому стати в повному розумінні зразковим головою колгоспу?
VII
Хай не подумає хто-небудь з наших міністрів, що Микита взагалі недосить шанобливий і неохоче скидає шапку перед котримось із наших міністрів.
Навпаки, я цілком згоден з тим, що недавно оце було створено нове міністерство бавовництва, і не маю сумніву, що туди призначено достойного міністра. Більше того, в мене самого є пропозиція в такому ж плані і хотілося б, щоб наші депутати над нею поміркували.
Товариші, чи не пора нам сгворити міністерство садівництва? Ми хочемо всю нашу країну вкрити квітучими садами. Вже зараз площа під садами та ягідниками проти дореволюційної збільшилась по Союзу більше, ніж удвічі. В роки сталінських п’ятирічок з легкої руки мічурінців садівництво просунулось у віддалені північні райони, на Урал, в Сибір, на Далекий Схід. Всі наші люди мусять мати (і матимуть!) достаток найкращих у світі фруктів.
Та хіба йдеться тільки про фрукти? Сади поліпшують клімат, збагачують киснем повітря, прикрашують наше життя… Сади облагороджують людські почуття, впливають на самий характер людини. І чим ближче до комунізму, тим більші, складніші державні завдання постають перед нашими садоводами.
То, може, справді уже назріло? Може, пора вже наших садівників об’єднати, виділити таку важливу й перспективну галузь сільського господарства в окреме міністерство? Ми вже тоді атакували б з усіх кінців свого вожака-міністра. Хай би він, не будучи Мелешком, глянув на все по-державному, звернув би насамперед увагу на розсадники, на механізацію садових робіт, на підготовку молодих кадрів, а при нагоді розповів би міністру фінансів товаришу Звереву, чому на присадибних ділянках наші колгоспники не завжди охоче висаджують плодові дерева… Товариш Зверев знає про це, йому тільки ще раз треба нагадати.
Отак я думав сьогодні, підбиваючи підсумки трудового дня. Роботу закінчено, дівчата пішли, співають уже десь біля мосту. Свіжий весняний вечір спускається над нашим садом. Сходить із степу місяць, над рудником спалахнула червона зірка, вірна ознака того, що наші гірники достроково виконали місячний план видобутку.
Тихо в саду, за квартал чути, як десь біля сушарки уже чхає дід Ярема, наш вартовий.
Прямую до нього.
— Діду Яремо, чого ви тут чхаєте?
— Оце тобі… А де ж мені чхати?
— Дивіться, діду, ми на ніч залишаємо лимонарій відкритим. Частіше поглядайте на прилади: як тільки помітите щось підозріле — одразу рами опустіть.
— Кому ти кажеш, Микито? Може б, ти не вчив мене, вченого? Я вже без тебе подумав, поставив он собі водиці в черепку.
— Ваш черепок, діду…
— Еге, черепок! Думаєш, вода в ньому гірше відчує приморозок, аніж оті брехунці, що на твоїй лабораторії рисять?
— То не брехунці, діду, то — наука. Ви хоч і старий чоловік і маєте за плечима великі життєві курси, але й науку не кривдіть. Вона старіша за всякого найстарішого чоловіка.
Дід знову чхає, аж борода йому трясеться.
— Чи протягло де, чи що… Бач, мусив надягнутися як проти зими: кожушок і штани ватяні.
Борода в діда Яреми рідкісної пишноти: широка, рівна, біла, мов сніг, у сутінках світиться. Не останню роль відограє вона в тому, що всякий раз, коли в нас бувають які-небудь делегації, дідові Яремі випадає честь підносити їм хліб-сіль на рушнику.
Минулої осені поляки в нас гостювали. Приїхали з міста голубим автобусом, але Мелешко, будучи і хазяїном і заодно екскурсоводом, нізащо не хотів згодитись, щоб вони господарство “Червоного запорожця” також оглядали з вікон свого автобуса. Рішуче попросив їх пересісти у наш власний відкритий грузовик.