Микита Братусь - Олесь Гончар (сторінка 4)

VIII

 

Дома Оришка не в дусі. Знову багато листів прийшло на моє ім'я, та всі їй здаються дівочими почерками писані. Тільки лист від мого давнього приятеля Степана Федоровича Лиронця, директора Степової науково-дослідної станції плодівництва, тільки цей лист і уник Оришчиної цензури, а в решту конвертів уже вона встигла позаглядати, уже на них і пальці Оришчині знати (попідклеювала знову тістом). Отож не витерпить, процензурує, а потім ще й сердиться, ще ти будеш і винуватий перед нею, незважаючи на те, що тайна листування у нас оберігається законом.

— Свіженькі, кажу, ще й не висохли. Мовчить моя Оришка, як води в рот набрала. Пишуть молоді садівники (та й садівниці ж!), ті, що приїздили взимку до мене на кущові мічурінські курси. Допитливий, напористий народ, люблю я таких. Той хвалиться, чим весну зустрічає, той про щось допитується, чого тоді не второпав, а всі разом, як змовились, саджанців просять — “Сталінське” їм припало до серця.

 

“Вельмишановний Микито Івановичу!

(Цебто я).

 

На нашому руднику вже повна весна. Зробив розбивку саду, купив ножів садових та секаторів, а зараз копаємо ями для весняних насаджень. Буду у вас за посадматеріалом, записуюсь на “Сталінське”, нагадую, що ви мені його обіцяли (коли я йому обіцяв?)

З мічурінським привітом!

Павло Плигун”.

 

Цей друг витрясе хоч з кого, цей свого доб'ється. А ось від моєї улюбленички, від Зіни Снігирьової з Каховського району. Беручке, моторне дівча!

 

 “...Окрім роботи в саду, ще — за дорученням комсомольської організації — веду гурток, поглиблюю людям садівництво і значення його. Іноді буває навіть смішно, що дехто каже не “чубук” (виноградний), а “муштук”... Робота мені дуже подобається, скрізь хочеться встигнути, мама вже скаржаться, що бачать мене, лише коли сплю. “Нічого, — кажу, — мамо, зате ж перетворимо наші сипучі піски в комуністичний сад!..”

 

І теж: дайте “Сталінського”. Цьому завзятому качанчикові, не вагаючись, відпущу, бо вже знаю: підуть мої саджанці назустріч новому Дніпрогесові, на щасливе життя у відродженім степу.

У подруги Зіниної, в Любочки Дробот, справи посуваються, видно, значно гірше. Як зараз бачу Любочку, — накрутивши собі гніздо на голові, іде писана красуня, розкохана, поважна, не йде, а пливе.

 

“Привіт із глибини таврійських степів! Пише ваша курсантка Любов Дробот, яка вже твердо вирішила жити на периферії, щоб вивести в майбутньому свій новий сорт.

...На мою вимогу — дати в сад людей — у нашого голови була одна відповідь: завтра та завтра. І я вже хотіла кинути садівництво, зневірилася зовсім, а потім згадала вас, Микито Івановичу, завжди бадьорого, жартівливого, загартованого труднощами, і зрозуміла, що це в мене просто тимчасове моральне падіння сил, це так звана “опатія” від всіляких невдач по роботі. Треба переборювати, сказала я собі, адже Микиті Івановичу на початку теж нелегко давалося, а тепер який сад виплекав і власні сорти має...”

 

Далі — там знову привіти і люте Оришчине тісто. Дуже не по нутру мені оця “опатія”, в нашому живому ділі це як лишай, як грибкове захворювання. Звідки воно? Нема, нема, та й виступить на котромусь із нашої молоді... Чи тобі, дівчино, доводиться щовесни шмагати босоніж до Фальцфейнів на заробітки? Чи стоїть над тобою пан Філібер, заставляючи на збиранні черешень цілими днями співати, як заставляв він своїх наймичок, щоби, співаючи, не могли вони в саду ягоду з'їсти? Двадцять років дівчині, здоров'я на трьох, сад насаджує небувалий, а зіткнулася з якимось твердолобим і вже в неї — а-па-тія!.. Треба відповісти Любочці міцно, з червоним перцем. Інші можуть і зачекати, а їй відпишу негайно.

Степан Федорович, повідомляє, що 12 травня відбудеться вчена рада науково-дослідної станції і що стоїть на тій раді моя інформація про наслідки першої зимівлі цитрусів в умовах нашої зони. Сам ще не встиг на радощах опам'ятатись, а Миронець уже на люди тягне. Наче знав він, що я сьогодні траншеї відкрив, сорока йому на хвості, мабуть, віднесла. Що ж, доведеться їхати інформуватись шановній раді, недаром же вона обрала мене своїм членом.

— Скучай, Оришко, скоро в Степове поїду.

— Знову засідати?

— Знову, бабунику.

— Щось дуже ти часто зарядив у Степове... Гляди, ще академіком станеш.

І, війнувши рушником, вона ставить вечерю на стіл. Тільки я за ложку, як відчиняються двері і, пригнувшись, заходить до хати сам товариш Мелешко.

— Твоя таки доля не вмирала, Логвине Потаповичу.

— Іду вулицею та й чую, що в куми Оришки чимось смачним з димаря пахне. Дай, думаю, зайду, може, Микити якраз дома немає.

— Ви таке й придумаєте, куме, — несподівано посміхається моя Оришка, розгорівшись, мов сімнадцятка.

— Якби оце ваша Степанида почула...

— Хіба, — кажу, — Степанида така деспотка, як ти? У них там свобода совісті панує. Сідай, міністре, — Припрошую Мелешка до столу.

Він не дуже прошений. Крякнувши, сідає (так само, -як розписується — навскоси, по діагоналі до мене), лікоть ставить на стіл, аж дошка під ним жалібно поскрипує. Не вперше їй отак поскрипувати — не вперше сидить Логвин Потапович за моїм столом.

Зауважу принагідне, що природа-мати не поскупилася, формуючи нашого Мелешка. Це він ще трохи й схуд, відколи парторгом стала в нас Лідія Тарасівна. Раніше ковалям мало не щотижня доводилось міняти ресори під його тачанкою, а це вже другий рік їздить — нічого. Думаю, що з поміччю Лідії Тарасівни він рано чи пізно таки й за Четверту главу перевалить.

Голова у нашого Мелешка, як завжди, старанно вибрита (щоб межі лисини були менш помітні), обличчя пашить здоров'ям, у шкуру не потовпиться і вражає кожного своєю обвітреною масивністю та богатирськими обіддями чорних вусів. Завжди нашому Мелешкові жарко, гімнастьорка на ньому, з запиленими орденами “Знак пошани” та “Вітчизняної війни”, уже й зараз розстебнута (вважайте, що на все літо), всякий може милуватись закучерявленими головиними грудьми. Глянувши нижче, побачимо солідний головин живіт, що пружинить під гімнастьоркою, обтягнутий вузеньким кавказьким ремінцем (просто дивно, як отой тоненький ремінець та витримує такий тиск), а ще нижче... та хай йому грець! — доки обмалюєш цього Мелешка з голови до п'ят, то й вечеря вичахне.

— Оришко, може, наллєш нам хоч по наперстку... Бажано малинівки.

— Нема в мене малинівки! Потроху-потроху та й вилизькав за зиму!..

Знаючи Оришчину натуру, я мовчу: жду подальшого розвитку подій.

А вона, побубонівши ще трохи, незадоволено подзенькавши біля буфета, підходить до столу і... наливає. Тієї ж таки малинівки, яку я нібито вже давно вилизькав. Отут моя Оришка вся! Дивна жінка, ні на кого її не зміняв биї Вона тебе покритикує, вона тобі викаже і сама ж тебе й пошанує.

— Отже, будьмо!

— Будьмо!

Очі в Мелешка дрібні, розумні, лукаві, свердлять і свердлять співбесідника весь вечір і лише, коли він решуче або перехиляє чарку, то їх — нема, пірнають кудись у тілесну живу глибину. Я не пригадую, щоб Мелешко коли-небудь посміхався, мабуть, він посміхатись не вміє. Якщо йому гірко — сопе, якщо ж весело, то просто регоче, аж шибки в конторі бряжчать.

— Ото вам і все, — попереджає Оришка, хряпнувши буфетом, — більше не ждіть.

Тепер я знаю, що ждати нічого: на повторний шкалик буднього дня у неї не розраховуй. Та й ми не з тих, що в кінці вечора мають звичай під столом зустрічатись. У нас, я передчуваю, буде з Мелешком серйозна розмова.

— Чого ти, — кажу, — Логвине Потаповичу, не завернув сьогодні в сад, щоб на цитруси глянути? Там такі стоять — серце радуєгься.

— Оце я й забіг довідатись... Значить, житимуть?

— Ще й плодитимуться.

— Ну й слава богу... чи то пак природі слава та третій твоїй бригаді... Це, думаю, буде неабияка стаття в наших прибутках.

— І не лише стаття, Логвине Потаповичу.

— Звісно, не весь лимон піде на реалізацію, будемо й на трудодні видавати... А я оце по рудниках гасав, хотів кріпильного лісу добути для свинарників. Ніхто не дає! Ось тобі й зближення, ось тобі й ліквідація протилежності між містом та селом. Як ми для рудників, так і п'яте, і десяте, а вони хоч би шефство над нами взяли та лісу кубів скільки відпустили.

— Це рудники вже почали ліс для нас одержувати? Не чув... Чи, може, який-небудь новий спосіб придумали, щоб лави в шахтах не кріпити?

— Ти не смійся, Микито. Я знаю, як це робиться:

блат — великий чоловік.

— Не згоден я з тобою... Може, і був коли-небудь та для кого-небудь великим, але чим далі, то все меншає, уже перетворився в ліліпута. Думаю, що ми його взагалі скоро в землю втопчемо. В наші дні, навпаки, товариш Держконтроль став великим чоловіком.

— Проти цього не заперечую, — покривився Мелешко,. зарипівши стільцем — Але тобі, як членові ревізійної комісії, добре відомо, що в нашій артілі відносно порушень статугу все в порядку. Держконтролеві у нас нічого робити. Не з колгоспу, а в колгосп, оце моє статус-кво. Колгоспом я дужий, колгоспом багатий і тому завжди стою на варті його інтересів. У нас ніхто руки не погріє, це не те, що в “П'ятирічці” — поросят розбазарили, а потім акта склали, нібито поросята поросят поїли.

— Ми їх ось підгягнемо, як посватаємося восени.

— Об'єднання, звичайно, річ добра, я давно казав, що крупне господарство далеко рентабельніше. І навіть, Микито, якщо мені й головою не бути в укрупненому, то я все-таки за укрупнення. Правда, одне мене трохи бентежить... В цьому році за тваринництво нам зірки світять (Оришка моя від печі аж вухами пряде). Напевне і вам, кумо Оришко, ну й мені ж, як голові. Не знаю тільки, як буде, коли при об'єднанні оберуть когось іншого. Кому тоді присудять? Чи тому, що був, чи тому, що буде?

— Не турбуйся, Логвине Потаповичу, в Кремлі правду бачать... Ти мені інше скажи: був у тебе сьогодні Аполлон Комашка, садівник з Орджонікідзевського рудника?

— Це той кавалер? Був.

— Про що ж ви переговори вели?

— Та про що ж: про саджанці, звісно. Дай та дай. За цими дайками якраз і починаються порушення...

— Відмовили, значить...

— Чого там відмовили... Зюзь теж присутствував при розмові, не дасть збрехати. Продамо, кажемо, небоже, що самим не гоже... Не думай, що я так йому й бовкнув, ми, брат, теж дипломати!.. І знаєш, чого він захотів? “Сталінського” їм відпустіть, хо-хо-хо... Розкуштували. Але ми, як відомо, народ темний, нам аби гроші, аби ліс, а не хочеш по дружбі жити — зідчалюй... Он старий друг-приятель Карпо Лисогор учора дзвонив, хоче свою МТС озеленити... Карпові не уважити просто гріх, та й то відносно “Сталінського” я ще не дав йому остаточного резюме.

— А, по-моєму, і рудникові треба відпустити.

— “Сталінського”?

— “Сталінського”.

— Ти що, Микито? Такий сорт! У нас в руках!.. Та ні за які гроші!

— Саме такий сорт мусять одержати рудники.

— Слухай, Микито... Я знаю тебе давно: ти завжди по коліна у фантазіях бродиш. До твоїх коників нікому з нас не звикати. Але чим далі, мені все важче тебе розуміти, Микито. Чи ти вже перестаєш бути патріотом нашого “Червоного запорожця”? Чи тобі не дорога його слава і пріоритет? Ми з тобою — фундатори, ми за нього який бій витримали з куркульнею та її полигачами! (Оришка моя навмисне гримить рогачами). Вийшли, нарешті, на світлий шлях, залікували рани війни, зміцніли так, що з Посмітним можемо тягатись! І оце тепер ти радиш — повідчиняти ворота навстіж, заходь, бери, що на тебе дивиться? Їй-право, Микито, якби ти не отут виріс, подумав би, що тебе рудничани підіслали!

— Все-таки я не второпав, Логвине Потаповичу: чому ти не хочеш нового сорту гірникам відпустити?

— Е, ти на це не бий, товаришу Братусь! Сам я з нашим героїчним робітничим класом здавна змичку маю... Ти бачив їхні сади? Вони за них тільки беруться... Вони ще не знають, на якій вербі груші ростуть. Ти їм даси рідкісні, найдорожчі саджанці, а вони їх завтра своїми козами поспасують!. Іду якось торік, а в них біля дерева цап походжає припнутий — теж мені сторожа найшли! А для того цапа байдуже — чи перед ним буржуазний західноєвропейський сорт, чи твій новий мічурінський — все об'їсть і спасибі не скаже. Та й взагалі, будучи ними, знав би я собі свій марганець і не ліз би в чужу парафію. Це вже нам з тобою на роду написано: ори, мели, їж. Ти скажеш — проспект Єднання, проспект Миру... Проспект проспектом, ми його, звичайно, збудуємо, коли вже передбачено планом реконструкції, але основа — галузі виробництва — у нас зостаються різні, і ти цього не ігноруй, Микито... Рудники в садах! Де це було, де це видано! Чим ото садами їм розважатися, хай би краще плани перед державою з нашою акуратністю виконували, з графіку не вибивалися б, як віл з борозни, щоб круглий рік на всіх рудниках переможні зірки горіли!..

Мелешко протер кулаком вуса і глянув на мене: ага!

— Слухав я тебе, Логвине Потаповичу, тепер ти мене послухай. Не відтіль ти заходиш, зовсім не відтіль. Нам нічого пускати один одному дим у вічі: ми з тобою не за круглим столом сидимо. Коли ти вже не хочеш викласіи, чому ви з товаришем Зюзем настроєні проти рудницьких садів, то я сам тобі це викладу, щоб прояснити ваші справжні мотиви. Цапи та кози сюди за хвости притягнуті тобою, Логвине Потаповичу. Сьогодні цап об'їдає дерево, а завтра цапа самого можна з'їсти. Не в цьому проблема. А ось як розведуть рудники у нас під боком свої гірняцькі сади, як зачервоніє біля кожного котеджа Братусеве “Сталінське” та з'являться на рудниках добрі лимонарії, то куди ж, питається, ми будемо тоді збувати свою власну продукцію? Для кого тоді будемо ларки на, своїх радіовузлах відкривати? Хто до нас прийде, хто купуватиме? Плодоконсервний завод всього не забере, ми в нього не одні. У Кривий Ріг везти? Але ж далека, та й у них теж сади зашумлять, якщо там підхоплять ініціативу наших рудників... Де ж вихід? Чи обсадити рудники садами, щоб гноїти потім свою колгоспну продукцію, чи хай зостаються рудники такими оголеними, як були досі, зате ми відкриємо ще десяток рудників на марганцях, — вичавимо із знатного вибійника Богдана Братусеняти його знатні заробітки і ввалимося в комунізм найбагатшими людьми, з набитими гаманами. Кажи, Логвине Потаповичу: так думав?

— Ти мене обвинувачуєш, а сам за свого сина Богдана переживаєш, за його довгий карбованець піклуєшся... Так оце в тебе не сімейщина, оце не приятелізм?

— Ні, ти відповідай мені на запитання, товаришу Мелешко! І не забудь, що твій син Порфірій теж на руднику марганець довбе!..

— Та й Порфирій же землі відцурався, під землю його потягло... Ти не спіши, Микито, з висновками, я тобі на твоє запитання ще відповім, а раніше ти мені поясни: хіба тобі не приємно, що на виставці, не десь, а біля нашого стенда вавілон стоїть, не про “п'ятиріччиних” поросят, а про нас добра слава котиться? “Чиє таке яблуко розкішне?” — “Червоного запорожця”! — “Де ще можна “Сталінське” дістати?” — “Аж ніде! То їхній пріоритет, то їхня колгоспна монополія!..” І тепер оце його, нашу емблему, нашу гордість передати рудникам? Та за яке шефство? Хай уже абрикос — не заперечую. Хай якийсь кущ смородини — мовчу. Але чому ж ще й “Сталінське”? Чому саме “Сталінське”? Чи вони вже такі ситі нашим сортиментом, що нічим іншим і вдовольнитись не можуть?

— Не корч із себе простака, Логвине Потаповичу. Ти добре знаєш, чому саме наш новий сорт так полюбився гірникам. І зовнішньою красою, і смаком, і особливо своїми рідкісними освіжаючими властивостями наш сорт помітно виділяється з-поміж інших і наче спеціально створений для людей важкої фізичної праці. Ти знаєш, що на світі, мабуть, немає праці, важчої за працю шахтаря і рудокопа. Може, я, Микита Братусь, все життя мрію, Щоб створити для них щось надзвичайне, цілюще, таке, що було б гірникові достойною винагородою за його богатирські зусилля. Ти питаєш, чи приємно мені, що наші стенди в центрі уваги, що слава про нас котиться... Кому це не було б приємним? Але мені встократ приємніше, що гірник, піднявшись на-гора із жаркого свого забою, побачить дома на своєму столі у кришталевій вазі моє червонощоке, моє улюблене, освіжаюче “Сталінське”! Оцього я хочу, оцього я досягну. А те, що ви з Зюзем мудрували, відсилаючи молодого садівника Аполлона Комашку під три чорти, мені добре відомо, я таки вгадав, хоча ти й звиваєшся зараз вужем і не хочеш визнати... Логвине! Звертаюся до тебе як до колишнього міністра славної Кавунівської республіки, іменем нашої бурхливої молодості питаю: розгадав я ваші підводні думки чи ні?

— Гм-гм... Розгадав.

— І чого ти пристаєш весь вечір до чоловіка? — втручається раптом Оришка. — Він же таки наш голова, а ти бригадир чином, та й тільки.

— Я бригадир, Оришко, але я почуваю, що правий, і тому на моєму боці сила. А він, оцей ексміністр, хоч і голова, але, як кажуть китайці, — неправий і сам явно почуває, що він неправий, а тому тільки сидить та мукає. Ти б, Оришко, налила ще нам по наперстку...

Вона цього не чує, оглухла на одне око. Змалившись, уже завелася з Федем... Сидить собі хлопець на лежанці, мирно майструє шпаківню, а їй нібито стружки в діжу летять... З рідною дитиною не помириться, за онучу зіб'ють бучу — просто хоч бери їх та розводь.

— Ти, кажу, Логвине Потаповичу, — матеріаліст підкований, але діалектик дуже тугий. Ти завжди мусиш дивитися на життя як філософ, бо воно дивиться на тебе саме так і хоче бачити тебе в безупинному русі і розвиткові вперед. Ти зараз наїжачишся, чого це, мовляв, я тобі проповіді читаю і чи такий уже я сам, Микито, мудрий та дрюкований? Не заперечую, я теж у бога теляти не з'їв. До чого вже наче визнаний мічурінець і “войовничий глашатай” і “вірний послідовник його” — просто хоч бери та мічурінську пробу ставляй мені на лоба, — а, між тим, заглянув би ти мені в душу... Часто мене щось гризе, часто почуваю себе невдоволеним: мало, Микито, зробив, можна було більше і краще, треба було тільки сміливіше брати бика за роги. Мічурінська наука відкриває перед нами безмежні перспективи, в буквальному розумінні — безмежні. Далеко, далеко ще не всі ми, войовничі ортодокси, цілком і повністю осягли всю велич цього вчення. Адже можна справді все на світі оцими руками ліпити, перетворити фауну і флору знизу доверху, оновити природу до невпізнання, відповідно до бажань і прагнень людини. Звичайно, на перших порах це не кожному з нас просто і легко вкладається в свідомість, бо кожен з нас сам виростав у у світі, де всьому, здавалось, є певні межі. І раптом відкриваються перед тобою такі горизонти, такі перспективи, таким неосяжним війнуло простором! Думаєш, я не почуваю іноді на собі сковуючий тягар старих границь, рамок, обмеженостей? Помиляєшся, друже... Ось зібрались до мене взимку, до бувалого мічурінського вовка, наші молоді садівники та садівниці... Бий, але вчи! А Микита? Звісно, він має чим поділитись, крізь життя не йшов верхоглядом, по колосочку підбирав усе найцінніше, що попадалось йому на шляху, — а ось зіткнувся з молодими та сміливими, учу їх, навчаю мічурінської науки, а сам — по ходу навчань — коли-не-коли та й піймаю себе зненацька на тому, що — еге! Тут ти сам, учителю, ще й досі чомусь не переступив оцю межу, сам бозна, для чого ставиш курсантам якісь рамки. Дехто помітить, а більшість і ні, довіряються старому глашатаєві. Чекай, кажу, Микито, тут щось не те... Ану попробуй, що вийде, коли без таких рамок, коли наляжеш та зламаєш і ці бар'єри та бар'єрчики? І потім переконуєшся, що можна було і слід було їх зламати. Тільки ж треба для цього весь час прагнути простору, випростатися для богатирського розмаху і вміти розпізнати рутину, якою доброю та рідною вона б не здавалась тобі... Ми кажемо, Потаповичу: молодість світу. Ми піонери справжнього життя, лицарі великої науки. Так будьмо ж нещадними до себе! Хай молодече дерзання, хай вічна відвага всюди супроводжують нас... У нас є підстави поводитись і почувати себе на землі так, як почувався наш предок господь-бог-у перші сім днів Творіння!

Мелешко, бачу, не зовсім зі мною згоден. Сидить, задумавшись, жує свій чорний вус — зараз скаже, що чудес на світі не буває.

— Чудес, Микито, на світі не буває, — каже після паузи Мелешко, — і ти сам колись доводив, як насправді створювалась наша земля: з розпеченої туманності. Ми вже раз утворювались в рік великого перелому, а зараз утворюємось на вищій стадії, у воротях комунізму. Я, Микито, розвиваючись революційними стрибками, почуваю, що весь час утворююсь, весь час перебуваю в процесі...

— В процесі перебувай, одначе стрибками не дуже захоплюйся: інколи стрибки до вивихів доводять.

— Які там вивихи! Коли буде оголошено комунізм, тоді — будь ласка! — вимагай від мене і того й іншого. Все в мені знайдеш, товаришу, ти знаєш, що Мелешко вміє перебудовуватись на ходу. Не почуєш уже тоді про Мелешкові комбінації — бо ж ми йдемо не туди, де про-цвітаї ймуть різні комбінації, а туди, де взагалі ніяких менжувань не буде, а буде повний достаток. Знаю це, Микито, і над своїми пережитками вчиню тоді гвардійську розправу, не жалкуватиму ніскільки за ними. Але тепер поки то мусимо думати про теперішнє. Бо коли зараз вводити “кожному по потребі”, то що ж це вийде? Ось ги мене рудниками допікаєш — хоч сорочку з себе, та їм віддай, а я тримаюся статуту. Що б же з мене за хазяїн був, коли б я своє, кревне колгоспне, та став розпускати наліво й направо? Їм дай, п'ятому-десятому, а я тебе спитаю: нам дуже хто дає?

— Не перекручуй факти, Логвине Потаповичу, вони такі, що знову випрямляться. Ти маєш на увазі стояки. Стояків не дають і правильно роблять, вони не Лісоснаб. Але подумай, скільки тобі іншого всього дають, і далеко важливішого. Звідки ти електрику береш, дорогий товаришу Мелешко? З нашого державного Дніпрогесу. Коли ти встиг стільки тракторів та безліч іншої техніки собі накувати? Що б ти без них сьогодні робив? Кури б тебе на попелищі загребли в післявоєнний період, якби не виручив робітничий клас, в тім числі й наші гірники своїм стахановським марганцем — ти знаєш, куди і для чого він іде. А візьми наш сад... Чиїми саджанцями посадили ми перший свій квартал? Від Мічуріна прийшли, з далекого міста Козлова. Чи, може, ти цитруси наші на гнізді висидів? Морем припливли від братньої Грузії в подарунок!.. Та ще як: в білу марлю впаковані, коріння обкладено мохом.

Мелешко мій червоніє, хоча, здавалось би, що вдкуди йому вже далі червоніти.

— Та я готовий краще в Грузію відправити партію саджанців нашого нового сорту, аніж оцим... клієнтам віддавати! На Урал пошлю, за Урал, — ти, брат, Мелешка цим не злякаєш... Когось учи братерських зв'язків, але не мене.

— Я тебе й не збираюся вчити, товаришу Мелешко, хай тебе партійна організація повчить. Якраз оце я розмовляв з нашим парторгом, з товаришкою Баштовою...

— Ти і їй уже встиг насипати?

— Про що?

— Та про це ж... Про рудники, про саджанці?

— Аякже. Все виклав, як має бути. Розповів, як ви змову влаштували з товаришем Зюзем, як новий сорт у кулак затискуєте, дороги йому не даєте.

Похнюпився мій Мелешко, в'яне, осідає, аж жалко чоловіка робиться.

— Не сподівався, Микито, я такого від тебе... За якусь там Комашку — уже він побіг, про все забув, що разом переживали...

Зажурено обвисли вістрями вниз, уже не пружинять могутні Мелешківські вуса.

— Не дрейф, кажу, вірний товаришу, вище підніми свою міністерську голову! Розмовляв я сьогодні з парторгом, та не про це, мали ми розмову далеко приємнішу... Ти ждеш, поки комунізм оголосять декретно, — оглянься, друже: він уже навколо нас і крізь нас росте, буйне пагіння всюди виметує, а в нашій преславній Каховці незабаром розпуститься уже цілим суцвіттям!..

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_mikita_bratus.doc)Oles_gonchar_mikita_bratus.doc340 Кб1165
Скачать этот файл (Oles_gonchar_mikita_bratus.fb2)Oles_gonchar_mikita_bratus.fb2225 Кб1172

Пошук на сайті: