Сагайда з’явився в роті на коні, ніби вроджений козарлюга. Чорна кубанка його була збита на вухо.
—Чого ви спите? —гукнув він хрипко. —Ні чорта не нищиться!
І знову зник у веремії. Повз Черниша пробіг схвильований Козаков.
— Привіт молодшому лейтенанту! — гукнув він на ходу. — Гайда по коней! Це було саме те, чого й Чернишеві кортіло.
— Гайда так гайда!
Черниш незабаром опинився з Козаковим у самій гущі. Румуни розтяглися на кілометр чи й більше, збилися кіньми на узбіччях дороги. Черниш бачив, як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а той безпорадно волав у простір:
— Капітуляція! Капітуляція!
Підскочив Козаков, відіпхнув бійця і гукнув сержантові:
— Злазь!
Юнак сержант чорними, як вуглини, очима благальне глянув на Черниша:
— Доміне офіцер!..
Козаков шарпнув румуна за ногу:
— Злазь, мамалига!
Сержант випустив повід цяцькованої вуздечки і неохоче плигнув з коня.
— Сідай, младшой! —гукнув Козаков Чернишеві. — А я собі зараз добуду!
Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено.
Хтозна: може, це й справді були під капітулянтами ті самі коні, які ще недавно топтали поля за Дністром? Такого не гріх і реквізувати!
Сідло нагадало Чернишеві ясне дитинство, гарячі степи Казахстану, де він їде на маленькому коні в батьковій експедиції…
— Доміне офіцер…
Черниш, від’їжджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак стояв на тому самому місці. Розгублено тримав у руці нагайку, мовби не знав, куди її приткнути.
Назустріч Чернишеві скакав охляп на баскому коні якийсь піхотинець у розстебнутій шинелі, без пілотки, з рідкою сірою борідкою віником. Він, видно, ніколи не сидів на коні і тепер, щоб не впасти, весь скоцюрбився, по-кошачому вп’явся обома руками коневі у гриву. Трензелі впали, і кінь уже обірвав їх ногами — метлялись самі обривки. Запінившись і хропучи, схарапуджений кінь летів щодуху, він просто ошаленів, став, як дикий, відчувши в себе на хребті незвичайного їздця.
— Запини! —волав піхотинець не своїм голосом. —Запини, запини!
— Нічого, потренуйся, старий! Чіпкіше, чіпкіше тримайсь! Ото тільки що вискубеш усю гриву! — І бійці аж за животи бралися, розважаючись кумедною їздою.
І Черниш сміявся, бо вершник таки був незвичайний, здавалося, що промчить отак старий, розвіваючи своєю шинелею, через усю Романію, через степи і гори, і все волатиме й волатиме у безвість, благаючи невідомо кого:
— Запини! Запини! Запини!
Між підводами метушився Маковейчик. Він шукав собі транспорту, щоб везти котушки з кабелем. Хлопець губився серед цього побаченого ярмаркового багатства і не знав, на чому зупинитися. Нарешті, його увагу привернула жовта гарненька тачанка. В ній не було нікого. Маковейчик скочив у неї і вхопив віжки. Кучер, що обідав збоку, підбіг з ложкою в руці.
— О, будь ласка! — гукав він весело Маковейчикові, і, здається, був задоволений з того, що його звільняють від цього осоружного тарантаса. Тепер він уже напевне кінчить з війною і повернеться додому. — Будь ласка, товаришу!
Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув з несподіванки. Перед ним стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з яким він мав випадкову і конфузну зустріч на висоті. Румун, усміхаючись,
пояснював жестами, що він хоче лише забрати з тачанки своє господарство.
— На, на, забирай! — охоче погодився Маковей, сам викидаючи з тачанки румунове багатство: ковдру, ранець, вблізлу смушеву селянську шапку. — Мені, крім коней, нічого не треба!
— Нуй бун герман, — белькотів румун, радісно підбираючи свої статки. — Нуй бун разбой. На самім споді тачанки лежали в сіні пахучі яблука, їх румун відмовився брати, лишаючи Маковейчикові на знак своєї прихильності. «Він мене не впізнав!» — зрадів Маковувейчик і вдарив по конях.
Йому було по-дитячому легко і гарно на душі. Сонце сяяло, коні іржали, румуни, звільнившись від них, як від тягаря, розкинулись поблизу циганським табором і вже весело варили щось на бездимних вогнищах. Все навкруги бурувало життям і щастям. «А може, це й не той? Чого йому тут бути? А-а, вшистко єдно!» Маковейчик швидко забув про румуна. Навколо стояв веселий гармидер вселенського ярмарку. Синє небо дзвеніло, суха дорога курилась, лисий піхотинець без пілотки уже мчав з іншого кінця на своєму безтямному коні.
— Запини! — хрипло кричав він, як і раніш, по-кошачому уп’явшись коневі в гриву, а поли його шинелі розвівались, мов величезні сірі крила.
— Тримайсь! — сміючись, відповідали йому, і ніхто не зупиняв. — Коли сів, то тепер уже — куди понесе!
Протягом кількох годин, доки штабні писарі нашвидку оформляли в паперах передачу, всі уже пересіли на коней. У Брянського кожна обслуга дістала собі підводу. В третій обслузі їздовим сів Блаженко-старший. Він ретельно, по-хазяйськи вибрав коней і воза. Коням оглядав копита, заглядав у зуби. Каруцу обійшов з Денисом кілька разів, постукуючи пужалном на колесах.
— До Букурешта доїде?
— Доїде.
Міцні колеса дзвеніли. Все ж, порадившись між собою, брати притягли звідкись ще й запасне колесо і його теж поклали на воза.
— Бо там, кажуть, піде камінь.
Все шосе тепер загриміло, заскрипіло, затупотіло. Підрозділи на ходу шикувалися в похідну колону. Командир полку Самієв щоразу обганяв її на мотоциклі, задоволене оглядаючи з коляски бійців і наказуючи командирам якнайсуворіше стежити, щоб ніхто не відстав.
— Тепер хоч на край світу, товаришу гвардії підполковник! —не втерпів Хаєцький, щоб і тут не висловитись. — Не втекти супостатам, доженем! Гаття, алюр три хрести!..
Гриміла дорога, вставала курява, огортаючи бійців сірою хмарою. Тільки голови вершників виринали з неї, хитаючись ритмічно — то вгору, то вниз, то вгору, то вниз…
Могутнього потоку не вміщало шосе, і багато верхівців скакало обабіч шляху прямо по хлібах, з радісним лементом, в бурхливім чаду гонитви.
«Яке щастя бути в полку!» — думав Черниш, скачучи з товарищами-офіцерами поперед своєї роти, і свиснув канчуком, забуваючи про все на світі.
XIII
Мчали, не переводячи подиху. Бурею вривались у не-зруйновані, чисті міста. Білі прапори на знак капітуляції звисали з кожного ганку, з кожного балкона. Черниш з гордістю кидав погляди на ці символи покори, які наче стверджували його безмежні права, законність його волі і непереможну міць.
Міська публіка стіною стояла на тротуарах і, приголомшена, дивилась, як з гуркотом проносились вулицею незнайомі війська — шумливі, нестримні, повні енергії. Вершники, сірі від пилюки, обвітрені суховіями півдня, з потрісканими губами, мчали по дзвінкому асфальту, не стишуючи темпу, не маючи часу зупинитись навіть попити води. Бо на стінах міських будинків уже виростало величезне, в людський зріст «Л» з товстою, як рука, стрілою дороговказу. Хтось уже промчав тут перед ними, хтось уже накреслив це «Л», хоч вони, здається, йшли перші. Здавалося, що те «Л» само заздалегідь для них виростає на стінах по їхньому маршруту. І вони цокотіли й цокотіли по міських асфальтах, вилітаючи знову в степ, і гнали, гнали коней, охоплені шалом переслідування ворога. Він же, уникаючи бою і поспішно відступаючи, ще більше притягував і дратував, як дратують мисливця свіжі звірині сліди.
Якось надвечір попереду встали м’які силуети гір, ніби вони виступили непомітно з блакиті самого небосхилу. За ними заходило сонце, пускаючи високо пишні, рум’яні стріли по білих хмарах, і ті стріли також, здавалось, вказували їм дорогу вперед, як грандіозні указки. Всю ніч без зупину їхали на ті гори. Тепер уже було ясно, що дивізія іде не на Бухарест, як сподівалися досі офіцери, а звернула і захід, у Трансільванські Альпи. Альпи!
Вони, здавалося, стояли тут, поруч, а бійцям довелося де скакати день і ніч, поки, нарешті, почали входити в гори. Незнайомі гори зустріли їх різкою зміною температури. Спустився вечір, і одразу похолоднішало, хоч удень була Ііестерпна спека. Сагайда, передавши бійцеві коня, забрався іа воза і швидко заснув. Він любив поспати і при найменшій нагоді не відмовляв собі в цьому.
І тепер, хоч колеса стрибали по камінню і щось металеве доразу стукало йому по голові, він спав і навіть бачив сон. Іому здавалося, що це командир полку Самієв товче його Ісулаком по голові і наказує закинути геть кубанку. Через шапку з козачим червоним верхом у Сагайди завжди виникали конфлікти з полковим начальством. Командир ролку, завзятий патріот піхоти, органічно не терпів «модників», «кубанщиків», як він говорив, а Сагайда саме й належав до найзапекліших «кубанщиків». Кубанка завжди сиділа на ньому чортом. Він її носив і в холод, приморожуючи вуха, і в спеку, обливаючись потом. Командир полку, зустрічаючи Сагайду, не на жарт сварився на нього своїм кулаком. Сагайда давав слово скинути і… знову не міг розлучитися з нею. «Потеряю я свою кубанку с беспокойной буйной головой», — любив він співати в землянці. Шовкун, похитуючись, дрімає в сідлі. Мокра, спітніла у день спина тепер замерзла: накидку він тільки-но передав Брянському, сказавши, що сам одягне шинель, хоч направді шинель його була десь глибоко закладена у возі до привалу її не добути. А привалу все не давали. Дорога підіймалася вище і вище. Попереду в темряві рушилася, гаркотіла, звиваючись, безкрая людська ріка, текла не вниз, а насупроти гір.