До ранку шосе вже було розчищене бійцями від дубових колод. Протитанковий рів засипали так, що по ньому могли рухатися транспорти. Знову заклекотіли ковані колеса, підіймаючись на перевал, один з найвищих у Трансільванських Альпах.
Бійці поспішали досягти вершини і глянути вперед: що там? Чи не рівнина, чи не степи?..
А перед ними знову вставала панорама гір, нижчі і вищі кряжі, наче грандіозні хвилі кам’яного, навіки застиглого моря. Скільки сягали очі — гори, гори, гори.
Бійцями сприймалось— бої, бої, бої.
XX
«Живий, здоровий. Весь час з боями просуваємося в горах. Воюємо в Трансільванії, якщо ти коли-небудь чула про таку країну. Б’ємо і німців, і мадьярів. Згадуємо нашу далеку золоту Батьківщину. Не бачимо нічого, крім сонця над головою. А вночі хмари біліють під нами. Маємо все, що треба солдатові. Мріємо вийти з цих безкраїх гір: душа тужить за просторами степу.
Не скучай, мамо. Будь щаслива,
Женя»
XXI
Маковейчик сидить, зібгавшись, над апаратом. Раз у раз він підводить запалені очі і глухо повідомляє:
— Убило комсорга.
— Убило лейтенанта Номоконова.
— Поранило санітарку Галю.
Міномети, охолоджуючись, похмуро дивляться вгору на висоту вісімсот п’ять. Третій день її шгурмує піхота і не може взяти. В батальйонах полку лишилося по п’ятнадцять-двадцять активних багнетів. Командир полку Самієв, розмовляючи по рації з вищим начальством, тільки ще більше темніє і коротко повторяє крізь зуби:
— Єсть… Єсть… Єсть…
По тилах ішла чистка за чисткою. У піхоту забрали кухарів, писарів, їздових, старшин. Вони тепер там, нагорі, повзли метр за метром все вище і вище між розпеченим камінням, об яке кресались, розплавляючись, кулі.
Комбат викликав Брянського до апарата. І Брянський, розмовляючи з ним, також повторював, зціпивши зуби:
— Єсть… Єсть… Єсть…
А кінчивши, сів на камені й охопив голову руками.
— Що там? — запитав Сагайда.
— Вимагає дати в піхоту чотири чоловіки. Що я йому дам?.. Що-о я йому дам?
І, діставши блокнот, обвів поглядом своїх бійців. Кого він дасть? Комбат каже, що це тимчасово, проте Брянський добре знає — з піхоти до нього не повертаються. А скільки чесних зусиль, невтомної праці він вклав, щоб ці люди стали такими мінометниками, як зараз. Свій досвід, знання, свою пристрасну любов до справи він терпляче, на кожному перепочинку, на кожному привалі передавав їм. Особливо ж у горах… У гірських умовах роль мінометного вогню одразу підвищилась порівняно з тим, як це було на звичайній місцевості. Бездоріжжя та різко пересічений рельєф, що обмежує огляд і обстріл, змусили стрілецькі підрозділи користуватися найбільш легкими і рухливими артилерійськими системами. Сучасний міномет виявився наче спеціально створеним для гір. Його можна перенести на в’юках, де ніколи не пройде важка гармата. Своїм вогнем він скрізь прокладе дорогу батальйонові і просунеться сам з допомогою мінометної обслуги. Крутизна траєкторії мін в горах виявилась особливо цінною. Міна, викинута під потрібним кутом, з однаковим успіхом може збити ворожий кулемет на високім гребені і дістати ворога на дні найглибшої складки, закритої від усіх інших видів вогню.
У горах Брянський, як командир, зустрівся з новими труднощами. Його мінометники, що звикли вести вогонь на рівнині, мусили стріляти в нових умовах.
Тільки грунтовна математична підготовка Брянського дала йому змогу швидко врахувати всю особливість роботи в горах, і, довчаючись сам, він доучував весь час своїх офіцерів та бійців.
Повітря в горах дуже прозоре, отже, і видимість тут стала набагато краща, ніж на рівнині. Тому наводчикам і спостерігачам, які звикли відзначати відстань в умовах рівнини, тут ці відстані здавались меншими від справжніх. Брянський поставив начебто химерне завдання:
— Перебудувати очі!
Доки очі не звикнуть до гірських умов, старший лейтенант заборонив і собі, і своїм підлеглим визначати дистанції на око. Він став вимагати, щоб дані ока обов’язково перевірялись хоч би сіткою бінокля. Ні собі, ні підлеглим Брянський не давав у горах спокою. Навіть Сагайду і Черниша він тренував годинами, привчаючи «дивитись по-новому». І знову свій досвід, свої експерименти й спостереження він намагався узагальнити й занотувати. Він весь час поспішав, немов турбувався, що не встигне іншим разом цього зробити. Майже не знаючи сну й відпочинку, він, як фанатик експериментатор, лежачи десь між гарячим камінням, виводив якісь додаткові формули для стрільби знизу вверх і інші — для стрільби зверху вниз. Набивав записами свій планшет і, всміхаючись втомленими очима, говорив Чернишеві:
— Коли що трапиться зі мною, візьмеш, друже, оцей планшет у спадщину. І додавав замислено:
— Шкода, коли б наш досвід, здобутий такою ціною, пропав, загубився. Хто знає? Можливо, він ще колись придасться тим, що ходять нині в піонерських краватках… Ми, звичайно, думаємо, що це війна остання у світі… Але ж знаєш, як багато ворогів у нашої Вітчизни…
І ось тепер він сидить з блокнотом та олівцем в руках і дивиться на свою роту, яку плекав, навчав, ростив, як мати своїх дітей. З ними, з цими людьми, простими, чесними й відданим», він уже пройшов сотні кілометрів і мріяв пройти ще сотні. Але…
«Кого ж я йому дам?»
І він почав писати. Записав трьох і задумався.
Потім, обламуючи олівець, додав четвертого: «Шовкун».
Ішли: старий Барабан, його сусіда Багрій, молдаванин з Рибниці Булацелов і Шовкун. Вислухавши наказ. ніхто з них нічого не промовив, ні про що не просип. Мовчки, дивлячись у землю, зібрали свої бідні солдатські пожитки і попрощалися з товаришами. Уже відійшовши кілька кроків, Шовкун раптом вернувся і, ніяковіючи, підступив до Брянського:
— Ось… мало не забув… Ваші комірці, товаришу гвардії старший лейтенант… Випрані, чисті.
І ще раз глянувши з прихованою ніжністю на свого командира, козирнув і кинувся доганяти товаришів.
Це було в обідню пору.
І не пройшло кількох годин, як Шовкун знову спускався на вогневу тією самою стежкою, між бурими кущами і величезними брилами каміння. На цей раз підборіддя Шовкуна було перев’язане і крізь марлеву подушку проступала свіжа кров. Його обступили товариші й земляки. Але Шовкун не міг як слід володати роздробленою щелепою. Тому не говорив, а тільки сичав крізь зуби.
— Я нічого… й не встиг, —сичав він. —АБулацелова убило поруч… Багрій і Барабан були ще живі…
Вдруге розлучаючися з товаришами, тепер уже щоб іти в тил, Шовкун знову підійшов до Брянського:
— Товаришу гвардії старший лейтенант… Побережіться… Прошу вас, побережіться, — ледве міг розібрати Брянський. — Бо мені погане виділося…
— Шовкун, — серйозно глянув на нього Брянський, — хіба можемо вберегтися від своєї долі?
— Воно-то так…
На прощання Брянський міцно потис ординарцеві руку.
— Вилікуєтесь — повертайтесь у роту. Я вас завжди прийму.
— Постараюсь, товаришу гвардії старший лейтенант. Коли Шовкун пішов, повільно спускаючись на дно міжгір’я, Брянський далеко провів його пильним поглядом. Потім підійшов до Черниша, сів поруч з ним на теплому камені і сказав з якоюсь особливою задушевністю:
— Женю.. Я тобі вже говорив… коли б зі мною що трапилось—забери оцей планшет. Тут усі мої… Все мое… Я знаю — ти доведеш це до кінця. Ти знаєш усі мої ідеї, розумієш їх краще, ніж будь-хто. Гаразд?
Чернит мовчки стиснув руку товариша.
Високо над грядою гір ключем пролітали в сонячному небі якісь бистрі тонкошиї птахи, витягнувши голови вперед. Брянський, мружачись, стежив за ними.
— На південь, у вирій. Ти не цікавився, друже, шляхами птахів? Наші сюди навряд чи літають… З Бєларусі вони через Україну, а потім — через Чорне море…
Черняш уперше ночув від Брянського оце «Беларусь». Вимовив його старший лейтенант з незвичною ніжністю в голосі.
Задумались обидва. Кожному свої думки, свої мрії навіяли оті високі, даленіючі птахи…
Хома Хаєцький, висунувшись з ячейки, яку вія цілу піч довбав собі кайлом, терпляче вдивлявся в кущуваті зарості, що залягали ліворуч попід висотою.
— Німці! — раптом вимовив він, бліднучи. Мінометники з сусідніх ячейок насторожено глянули в той бік.
— То тобі здалося. Там десь наші сорокап’ятчики.
— Ба німці.
— Ба й ні.
Раптом ще кілька голосів разом вигукнули: