— Що сталося? — гукнув Черниїн до одного з піхотинців. — Ану стій! Стій!!
Солдат прошумів, не відповівши. Кулі цьвохкали все ближче, впиваючись у землю. Черниш ще когось зупиняв, про щось питав, комусь погрожував пістолетом, але від нього тільки відмахувались. Все летіло повз нього, хтось падав, скошений кулями, поки й він раптом ойкнув і похитнувся, розставивши руки так, ніби хотів своїми грудьми спинити цю лавину, і впав. А піхотинці під хвищею куль, що густішали й густішали, пролітали далі, перескакуючи через Черниша, вважаючи його за вбитого.
Блаженко хоч немов і не стежив за Чернишем, але одразу помітив, скоріше відчув, аніж помітив, що нема вже молодшого лейтенанта в загальній катавасії. Тідь-ки-но був і нема! Роман, не втрачаючи самовладання, рішучим стрибком вискочив з окопу, кинув оком туди-сюди й одразу ж наткнувся на свого командира: Черниш, розплатавшись у грязюці, лежав горілиць, із затисну-тим у руці пістолетом. Закривши очі, він глухо стогнав, наче уві сні. Обличчя було смертельно-бліде, безжиттєве. Блаженко одним поглядом визначив, що командира поранило кудись у голову чи потилицю, бо чубата Чернишева голова вже підпливала кров’ю. Блаженко навіть не уявляв собі, що можна кинути свого командира серед цього поля і тікати самому. Владним окриком з металевими нотками, які звідкись несподівано з’явились у його голосі, Роман зупинив найближчого піхотинця, і той став, отетерілий.
— Допоможи взяти!
Піхотинець піддав, і Блаженко звалив Черниша собі на плечі, взявши його, як брав у колгоспі лантухи з зерном, — обома руками. Черниш застогнав за плечима. Блаженко не зважив на стогін, зігнувся під важкою ношею, побіг. Не думав він, що цей сухорлявий юнак виявиться таким важким!
В зойках, тріскотняві, страшному гвалті, гармидері тонуло все навколо, тьмарило свідомість і надавало ногам дивовижної прудкості. Не можна було вмерти. Треба було втекти. Треба було винести командира. Відколи Блаженко взяв на себе молодшого лейтенанта, він несподівано позбувся страху за свою спину, за саме своє життя. Йому здавалося, що тіло командира захищає тепер його, мов панциром, що жодна куля не черкне його, доки ця жива ноша лежить на ньому. Адже він зараз виключився з війни, він тільки рятує іншого. Був певен, що за такою святою роботою ніяка сила не може вбити людину.
Впав перед Романом якийсь боєць, влучений розривною кулею в голову так, що знесло череп. «А мене не може!» — подумав на ходу Блаженко і перескочив через ноги бійця. Біг, упрівши, хекаючи, пускаючи очі під лоба, щоб побачити далі наперед. Найпрудкіші з піхотинців були вже в маєтку: одні минали його, інші заскакували в будинок, щоб передихнути, отямитись. Кулі, мов кайлами, кришили кам’яні стіни. Досягши будинку, Блаженко теж завернув на східці, піднявся до дверей. Шинелі перед ним розступилися, пропускаючи всередину. На першому поверсі біля дверей уже набилося повно бійців з різних підрозділів — розвідники, радисти, зв’язківці… Декотрих з них Блаженко знав у обличчя, більшість була незнайома.
— Черниш? — раптом почувся з гущі голос Сагайди. — Ану розступіться! Сюди його давай!..
Обережно зняли, поклали його на брудній мозаїчній підлозі.
В числі тих, що допомагали мінометникам влаштовувати пораненого, був і розхристаний Козаков, який теж недавно забився сюди. Тепер перед Козаковим лежав на той молоденький, свіжий, чистий офіцер, якого він зустрів уперше на прикордонній переправі… Галіфе в багнюці. Підошва на однім чоботі відстала… Погони зім’ялись, вицвіли за цей час… І з виду помужнів, постаршав: між чорними бровами лягла глибока складка, а над верхньою губою висипався темний молодий вус.
Блаженко та Козаков одразу взялися перев’язувати Черниша, розриваючи свої засмальцьовані пакети, які тижнями носили в кишенях, зберігаючи для себе.
Черниш лежав непритомний. Його, як виявилось тепер, поранило не лише в голову, а й у бік. Доки вони з ним порались, бійці один по одному вискакували з будинку і кидалися, як у прірву, через подвір’я, сподіваючись прохопитись далі, до своїх. Деяким вдавалося проскочити поміж вибухами, інші зникали на згарищах у клубах диму, і вже їхнє лахміття летіло вгору з попелом конюшень та бризками грязюки. Грім вибухів, тріскотнеча розривних куль наростала. А коли двоє піхотинців упало, корчачись, на самих східцях, то більш ніхто не рискував вириватися з будинку. Зліва, десь уже зовсім близько, зайшов бронетранспортер і прошивав тепер з кулеметів самий ганок. Жахливе, страшне слово вимовили чиїсь тремтячі уста:
— Оточені!!!
Сагайда кинувся від Черниша до бійців:
— Що таке? Що?
На якусь мить стало тихо, як у могилі.
— О-то-че-ні…
Сагайда інстинктивно рвонувся до виходу, але поріг йому загородили поранені, що повзли знадвору досередини, лишаючи за собою стежки крові по східцях.
Подвір’я вже спустіло. Лише де-не-де ще конали серед згарищ поранені. Гвалт стихав даленіючи.
Сагайда збентежено окинув оком присутніх і стрівся поглядом з Сашею Сіверцовим, знайомим лейтенантом з полкової батареї.
Сіверцев, високий вродливий блондин з акуратними бакенбардами, дивився на нього непорозуміло, здивовано. «Як же це так? — запитував його погляд. — Під час загального наступу, серед бойових успіхів на всіх фронтах і раптом опинитися… в мішку?» Це здавалося безглуздям. Одначе сумніву бути вже не могло: залізне кільце замкнулося.
Бійці, притихлі й насторожені, гостро стежили за кожним рухом Сагайди. Цей грубуватий лейтенант усім своїм вольовим, рішучим виглядом говорив, що здатен взяти на себе клопіт за всіх — за їхнє життя чи смергь… Навіть не дивлячись на бійців, Сагайда бачив тепер їхні очі, що запитливо шукали підтримки, надії, командирської влади. І велика, досі не знана відповідальність — чув — лягає йому на плечі нещадним тягарем. Його аж гнув той тягар.
— Що ж, —сказав Сагайда, випростовуючись, —що ж, брати…
Плечі його піднялись. Навпроти нього стояв з ручним кулеметом високий літній боєць. Щоки в нього глибоко запали, маслаки аж напинали шкіру.
— Кулемет справний? — запитав Сагайда.
— То що? — блимнув боєць спідлоба. Руки в нього були в засохлому болоті, як шкураток.
— Справний, питаю?
— Ну, справний…
— Не нукай — не поїдеш!.. Лягай тут, на дверях.
— Я не з вашого батальйону…
— Що-о?
— Не кричіть! — спокійно підняв голову боєць. — Страшніше бачили — не злякались… А тут ми тепер… усі однакові!..
Темна кров ударила Сагайді в обличчя.
Знесамовитілий, наблизився він до бійця впритул і, ледве стримуючись, виговорив:
— Я наказую!
— Своїм наказуй…
Не встиг боєць відхилитись, як Сагайда без розмаху, коротким тупим ударом в підборіддя збив його з ніг.
Стало тихо. Боєць, не підводячись, провів долонею по обличчю й мовчки поповз до дверей. Всі чекали: що він робитиме? А він, ні на кого не глянувши, взявся неквапливо, зі звичністю професіонала встановлювати кулемет на порозі.
— Другий номер! — гукнув Сагайда.
— Я.
— Скільки дисків?
— Повний короб.
— Сюди!
Козаков також виступив наперед, звертаючись до Сагайди з якоюсь підкресленою офіційною шанобливістю:
— Товаришу гвардії лейтенант… Тут найнебезпечніше… Дозвольте й мені стати на дверях!
— Ставай.
Виставивши оборону в дверях, Сагайда в супроводі Срерцева оглянув весь будинок, підрахував зброю, бійців та боєприпаси. Чим більше він цим клопотався, тим більше зростала в ньому певність, і становище здавалось не таким уже й безнадійним.
Виставляв пости біля вікон, біля кожної дірки, звідки можна було вести огонь і робити спостереження. Інструктував при цьому бійців детально, впевнено, як наряд на розводі. І бійці потроху заспокоювались, приводили себе в порядок, ніби й справді йшли в гарнізонний наряд. Незнайомі, з інших підрозділів, вони вже чітко виконували волю Сагайди і звертались до нього з суворою солдатською повагою, як до свого карнача.
Більшість бійців зосередилась у залі другого поверху, де було найбільше вікон. Звідси можна було обстрілювати всю тилову частину подвір’я, на яке вже зайшли зі степу броньовики та бронетранспортери, обступивши на віддалі будинок.
Вечоріло.
Внизу, десь під самими вікнами, почувся гомін чужих голосів.
— Русь, здавайся! — донеслося звідтя в розбиті вікна. — Здавайся, ми не будемо вбивати!