А загледівши в вікні бійця-узбека, завалували, заги-кали:
— Монголи! Азія!
— Русь, здавайся!
— Гранатами! — скомандував Сагайда бійцям, що стояли навпроти вікон. — Покажіть їм Русь!
Бійці, тулячись до стін, висунули з вікон самі лише руки і опустили гранати, як у воду. Внизу гримнуло, заревіло, і після того довго було чути стогін: «О-о-о! О-o-o!»
Потім і це замовкло, і звідти ніхто більше не гукав.
Кулемети з броньовиків різонули по всіх вікнах.
Черниш лежав у кутку під стіною. На мить він опритомнів і попросив пити. Пошерхлі губи його злипалися, він із зусиллям розтулив їх. Блаженко, спитавши дозволу Сагайди, спустився вниз пошукати води. Наверху в залі ще було видно, а чим нижче він спускався плутаними східцями, тим більше темніло. Опинившись у похмурому підвальному приміщенні, Роман намацав у півтемряві важкі, куті двері і з силою рвонув їх. Бункер!
Довгий низький підвал із склепистою стелею весь був завалений меблями, валізами, клунками. В глибині його спокійно горіла на столику свічка, а біля неї в широкому кріслі понуро сидів, закутавшись у халат, старичйвусатий угорець з важким, обвислим підборіддям. Помітивши бійця, старий мовби прокинувся з глибокої задуми, що скувала його всього.
— Ви ще тут? — запитав він.
Ворухнув бровами, ворухнув довгим козацьким вусом:
— Was wollen sie?
— Води, — сказав Блаженко, показавши жестом, ніби п’є. — Води!
Старий неквапом взяв зі стола невеликий бронзовий бюст і, показуючи його бійцеві, виговорив задумливо, шанобливо:
— Кошут…
Блаженко переплутав це слово з «тешік» (будь ласка), яке він знав, і заперечив:
— Ні, не це! Води, розумієш, води! — І знову показав, ніби п’є.
А угорець уже говорив йому щось бундючне й повчально, сиплючи строкатим суржиком з російсько-німецько-словацьких слів. Роман, який за час перебування на чужій території з дивною кмітливістю навчився ловити загальний зміст чужих мов і жестів, зрозумів з мови старого, що й тут колись була революція і предок цього дідугана був офіцером революції і загинув у бою з військами царя Міклоша. І що нині цей старий упертий граф вирішив нікуди не йти з свого фамільного замку, де колись збиралися революціонери Мадьярорсага і де живе славний дух його предків — гонведів.
— Габору нем йов! — кінчив старий широковживаним прокляттям, а води й не думав шукати.
Тоді Блаженко сам пішов по нишпірках.
Він натикався на багато дивовижних чудових речей, яких ніколи не бачив раніше і від яких у нього тепер розбігалися очі. Однак, покрутивши добро в руках, він знову кидав його туди, звідки взяв. Вірячи у прикмети, Роман був певен, що як тільки він — всупереч совісті — візьме чуже, скривдить когось, так щастя й відступиться від нього: не вийде він тоді з маєтку живим! Старий же з-під насуплених брів весь час зірко стежив за ним, сердито чекаючи Романового гріхопадіння. Поступово старий наче оживав, його вже розбирав подив: що сталося? Чому цей чужий солдат нехтує його скарбами?
У далекому кутку за пуховиками боєць таки знайшов, чого хотів. Там стояла скляна банка з маринованими черешнями. Взявши банку, Блаженко підійшов з нею де стола і подав старому:
— Пий, графе! Роман боявся отрути.
— Пий… Кошут! Угорець пив.
— Стоп! Досить!
Блаженко забрав банку. Виходячи, на мить затримався в дверях. Він добре знав, куди він іде.
— Слухай, мадьяре… як нас тут переб’ють, капут… розумієш… То щоб поховав по-людському. Чуєш?
Наверху в залі було повно диму. На підлозі лежали, стогнучи, поранені. Тут уже утворився цілий шпиталь. Сагайда пропонував пораненим для безпечності спуститися вниз, на перший поверх, але ніхто з них не згоджувався на це. Вони воліли бути вкупі всі до кінця і тис-лися до Сагайди, збивалися навколо нього в один закривавлений кулак. Сагайда в глибині душі був радий, що вони з ним,усі вкупі.
Блаженко рачки поліз попід стіною до молодшого лейтенанта, хльоцаючи по калюжах крові. Кулі впивалися в стіну над головою, і штукатурка сипалась йому за шию. Бійці, причаївшись з боку вікон, стояли напоготові, але не стріляли. Німці боялись з’являтися на видному.
Небо на заході жевріло, оголялося блакитними островами.
«Сонце заходить на погоду», — відзначив мимохіть Роман.
Черниш, голий по пояс, лежав спокійно, ніби відпочивав після великої втоми. Голова його вся була обмотана марлевою чалмою. На голих м’язистих грудях також схрещувалися білі бинти. Сухе, довгасте обличчя Чернишеве ще більше витяглеся, підборіддя загострилось. Зник густий гарячий багрянець з смуглявих щік. Маленькі спраглі губи міцно затиснуті.
— Товаришу командир…
Черниш суворим поглядом, не кліпаючи, дивився в протилежну стіну і не чув Блаженка.
Обагрену яскравим заходом стіну клювали кулі. Велика картина в золотій рамі гойдалася на нитці, а намальований угорський рицар на баскому білому коні рубався з турками, що оточили його я своїх червояих жупанах. І всіх їх клювали й клювали невидимі лтахи, і вони гойдалися на нитці.
— Товаришу командир, це я… Товарищу командир… Черниш зморщився і, з зусиллям відірвавши очі від картини, суворо подивився на Блаженка. Блаженко розімкнув йому тверді губи і притулив до яих банку. Черниш ковтнув кілька разів і зітхнув.
— Де Брянський?.. Де Сагайда?
Сагайда в протилежному кутку заля садге клопотався з лейтенантом Сіверцевим біля рації. Поруч лях лежав батарейний радист, поранений в обидві руки, і давав їм вказівки.
— Відправте мене в санчастину, — вимовив твердо Черниш, дивлячись просто в стелю. — Я поранений. В цей час біля вікна хтось гукнуа:
— Ідуть!
І бійці оглушливо застрочили з автоматів. Вистріляні гільзи задзвеніли об підлогу.
— Чому вони стріляють? —зморщявся Черниш. — Ох, чому вони стріляють?.. Коли воли вже настріляються!.. В мене болять вуха.
За вікном десь близько заскреготав транспортер, і трасуючі кулі полетіли в залу, як куці блискавки. Знову почулося знадвору гелготалня німців. Очі Черниша розширилась:
— Так вони кругом?
Блаженко мовчки зітхнув.
Сонце зайшло за далекі гори, і стіна померкла, червоні жупани турків потьмарились, і красень рицар потьмарився також. Тільки білий кінь басував, як і перше.
Раптом десь всередині будинку заграв баян і почулася пісня. Бійці заніміли, вражені: так незвичайно. моторошно, дико вирвалася та пісня серед цієї крові, вогню й загального напруження.
Всю-то я вселенную про-е-ха-га-гал,
Ни-ги-где я ми-лай не нашел!
Зухвалий спів наближався, наростав, наче десь з далекого степу. Невдовзі на дверях з’явився і сам співак: присадкуватий карячконогий боєць у розхристаній гімнастьорці з медаллю, з перламутровим акордеоном в руках. Кирпате, простодушне обличчя бійця світилося широкою посмішкою: його, здається, мало непокоїло те, що непокоїло інших.
— Все! — вигукнув він, весело похитуючись. — Капець!.. Тут наша могила!
Всі не зводили з нього очей.
— Внизу — вино!.. Товариші!.. Реб’ята!.. Любі ви мої, ех!.. Гайда… осушимо бочку! Всю, до дна! А потім:
«Вра-агу не сдается наш гордый «Варяг»… і… протитанкову під себе!.. Хай бачить поганий фріц, як руські вміють вмирати!.. Хай уся Європа бачить…
— Замовчи, паскудо! — висунулась з-під рояля сіра борода пораненого. —Тут не цирк показувати себе… Не для того нас послано!
Глибокі зморшки лягли Сагайді на чолі. Він залишив рацію і, підійшовши до «варяга», деякий час мовчки оглядав його з голови до ніг.
— Товариші, — похмуро сказав Сагайда, звертаючись до бійців. — Гляньте на цього типа. Це — дезертир. Так, так, ти ще з нами, але ти вже дезертир і зрадник. Як прізвище?
— Гвардії рядовий Шумейко!
— Присягу ти давав?
— Кілька разів, товаришу гвардії лейтенант! —
виструнчився боєць.
— А присяга нам що говорить? До останнього подиху! За всяких обставин — до останнього…
— А хіба я що? Я готов… Я тричі готов… Тобто, єсть…— спробував був козирнути співак, але зробив це так невдало, що акордеон випорснув у нього з рук і з зойком трахнувся об підлогу. —Ах ти, смерть моя, музика… Капець тобі, амба!
І він відкинув ногою акордеон убік.
— Нас ждуть поневолені народи Європи, — добирав Сагайда не раз чуті слова. — Нас послано визволити їх.
— Єсть, визволити! — влучив-таки козирнути боєць, ледь тримаючись на ногах. — Ми ще з вами…
— Помовч, п’яна пико! — гримнув на нього Сагайда. І знову звернувся до бійців: — У нас тут нема трибуналів. Ми самі трибунал! Що ми з ним зробимо?