Шура, набігавшись за день по траншеях, мусила накинути на плечі шинель і знову йти. Наближаючись до ад’ютантової землянки, вона зачула там бренькіт гітари. Проте, коли постукала в двері, гітара замовкла, а натомість почувся майже стогін:
— Да-а…
В бліндажі було чисто, пахло парфумами, на столі горіла гільзова лампа. Капітан лежав на трофейних перинах, в головах у нього стояла блискуча, добута в бою угорська шабля. Треба сказати, що молодий капітан мав репутацію відважного офіцера.
«Пика — як не трісне», — подумала Ясногорська і, приховуючи роздратування, стримано запитала:
— Що з вами?
— Не знаю, Шуро, щось так… розумієте…
— Температурить?
— Здається, температурить. Поставили термометр, зміряли.
— Нормальна, — сказала Ясногорська неприязно.
— Чого ви сердитесь, Шуро? — підвівся на лікоть Сперанський, і великі голубі очі його стали затягатись меланхолійною поволокою. — Знаєте, яка тут нудьга…
Яка собача нудьга сидіти в цих прокислих виноградниках!.. Рапорти та рапортички, слова живого не почуєш…
— Ви задля цього присилали ординарця?
— Шуро, а хоча б?.. Шура задихалась.
— Капітан… Капітан… Ви — хам.
Щоб не розридатись, вона швидко пішла до виходу, притримуючи білими руками борти шинелі. На бліндажі в цей час загупотіло. «Підслухували в трубу, торти, — вилаявся в думці Сперансьний. — Роздзвонять тепер…»
Шура зайшла в свою вогку землянку. Долі, на брезентових носилках, спав санітар, накрившись шапкою, Дівчина добралась до своїх нар, роззулась і сіла, обхопивши руками коліна. Гірка образа ятрила її. Навіщо він так робить? Хіба вона винна, що така собача нудьга в цих чужих виноградниках? Хіба вона прийшла сюди, щоб стати комусь лялькою і розвагою? Ткнувшись головою в коліна, вона тут уже наплакалася вволю, хлипаючи, як маленька.
Наступного дня в батальйоні був Воронцов. Він зайшов з комбатом Чумаченком і до Шуриної землянки.
— Не дуже тут затишно, — сказав майор, присідаючи на нарах. — Як думаєш, Чумаченко?
— Недуже.
— Помінятись би вам, га? Не згоден? Комбат почервонів.
— Так от, Чумаченко, щоб вам не мінятись, ти сьогодні ж накажи поставити сюди пічку… Звичайну пічку,
Розумієш? Може, тут ще доведеться пораненим лежати, а й дочка, бачиш, аж посиніла.
Ясногорська справді стояла бліда, з синіми смугами під очима.
— Тоді ви були зовсім іншою, — глухо заговорив майор, звертаючись до Ясногорської. — Пам’ятаєте, в ешелоні?.. Все гриміла своїми милицями через увесь вагон та застувала мені вікно. Навіть сварилась. А тепер…
— Я й тепер сварюсь, — скупо кинула Ясногорська. — Навчилась.
— Звичайно, як не навчитись… Такі університети… Клопоти нові… А тоді ви здебільшого рюмали ночами та пригадували…
— Я й зараз пригадую.
— Що?
— Так… всячину.
— Приміром?
— Приміром, вашу лебедину легенду.
— А-а, легенду! Пам’ятаю. Ні, то не легенда… У них справді так…
— Справді? — звела брови Ясногорська. — Тільки один-єдиний раз? На все життя?
— На все життя.
— А потім? Вниз головою?
— Не слід приймати це так близько до серця. Не забудьте, що лебеді — птахи. Чисті, красиві, оспівані всіма поетами, але тільки птахи.
— А в людей?
— А в людей так не може кінчатися. Хіба наші інтереси обмежуються цим? Лебідь!.. Лебідь бачить тільки свою пару, своє озеречко, а людина — ого-го! їй видно куди ширші обрії! І назад, і вперед. Хіба є хто на землі крилатіший за людину? Так-то, дочко… А як тобі тут у нас?
— Добре.
Чумаченко полегшено зітхнув.
— Навіть добре? — здивувався майор. — Не набридають, не в’язнуть? Дають відпочити?
— Дають, — дівчина зашаріяась, як яблунька.
— А в мене інформація інша, —нахмурився замполіт, розглядаючи стелю землянки. — Я чув дещо таке… І ти, Чумаченко, чув?
— Чув, товаришу гвардії майор. Це дїйсно слабке наше місце: як оборона, так казяться.
— Із жиру вони в тебе казяться… Ах, лобуряки! Майор лаявся, проте злості не чулося в його словах. Через деякий час весь командний пункт мав нагоду спостерігати таке: замполіт, сутулячись, зайшов у бліндаж до капітана Чумаченка, вигнав усіх і послав ординарця покликати сюди Сперанського. Ад’ютант пробіг, як на пожар, важко брязкаючи блискучими трофейними шпорами.
Ніхто не знав, про що так таємниче розмовляв замполіт з бравим ад’ютантом сам на сам у комбатовому бліндажі. А бесіда була, видно, гарячою, бо за якийсь час Сперанський кулею вилетів звідти, червоний як рак, і тут-таки за будь-здоров вибанігував свого ординарця, що перший попався йому на очі. А Чумаченкові замполіт наказав після цього самому пройтись по стрілецьких ротах, уважно обстежити здоров’я своїх юних лейтенантів і, якщо знайдуться серед них підозріло «хворі», негайно посилати в бойову охорону на поправку.
— На грязі, — сухо звелів Воронцов, знаючи, що в окопах бонової охорони грязюки було по пояс. — Там пройде. Пороки серця і всі інші пороки як рукою зниме.
Після цієї історії Ясногорську називали в розмовах не інакше, як Вірною. Вірна!.. Найбільше раділи з цього її нового імені мінометники. Вони весь час десятками очей і вух стежили за її поведінкою в батальйоні. І насамперед вони вважали б себе кровно ображеними, коли б Ясногорська — наречена їхнього славного командира! — дала підставу назвати себе не так.
У Ясногорської з мінометниками склалися особливі стосунки. По неписаній і неказаній угоді, дівчина вважала цей підрозділ ніби своїм, а мінометники вважали Шуру своєю. Роту по традиції ще й досі багато хто називав ротою Брянського. Хоча в роті вже було чимало нових людей, які Брянського не застали, але, під впливом його вихованців, вони теж пройнялися високою пошаною до загиблого командира, відомого їм наче з пісні.
З вихованців Брянського в роті ще залишились Роман і Денис Блаженки, телефоніст Маковей, веселий білкастий подоляк Хома Х’аєцький, старшина Багіров та декілька інших. З госпіталю, адресуючись на старшину, писав Євген Черниш. Здоров’я його кращало. Лейтенанта Сагайду контузило на Тисі, і він зараз теж відлежувався десь у госпіталі.
Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант Кармазин, присланий з резерву. В батальйоні поза очі Кармазина частіше величали просто Іваном Антоновичем, може, з поваги до його педагогічного минулого. До війни він був директором середньої школи десь на Чернігівщині. Розважний, солідний, років за сорок, він мав у підлеглих і в начальства значний авторитет як знавець своєї справи та ще як людина суворо принципова. Коли між офіцерами виникала з якогось приводу суперечка, Івана Антоновича звичайно обирали суддею.
Брянського Кармазин знав дуже добре: обидва вони були ветеранами полку. Дружити між собою особливо не дружили, у взаєминах були стримано-коректними, а деколи Іван Антонович трохи навіть заздрив ранній славі Брянського. Однак зараз до колишнього свого бойового колеги Іван Антонович ставився без усяких ревнощів.
Він анітрохи не ображався тим, що теперішню його роту і досі, за давньою звичкою, називають ротою Брянського.
Коли Ясногорська приходила на вогневу мінометників, тут уже все чекало на неї. Зелені «самовари» з-під кокетливих парасольок наче привітно всміхались їй. Іван Антонович, покректуючи, вилазив з своєї землянки, витираючи стіни вузького проходу крилами своєї плащ-палагки. Вигляд старшого лейтенанта був такий щиро-привітний, гостинний, що, здавалось, йому в руках бракує тільки хліба-солі на рушнику.
Бійці з прихованою радістю чекали, доки фельдшерка зайде в їхні підземелля, огляне їх, огляне казанки, що горять на полицях, як сонце, натерті, звичайно, ради її візиту. Перевіряючи мінометників на «форму 20», Ясногорська щоразу дивувалась, які вони всі чепурні, охайні. Ставила їх взірцем для решти підрозділів батальйону. Чи могла вона підозрювати, скільки до її приходу ті нещасні сорочки пеклися над полум’ям? Проте коли якось в одного з новеньких було випадково «виявлено», то почервоніла вся рота. Такий жах! Старший сержант Онищенко, парторг роти, не сходячи з місця, присягнув, що «більше цього не буде».
Доки Шура перебувала на вогневій, жодне погане слово не зривалося ні в кого з уст. Не лише розмови, а навіть погляди бійців прибирали якогось цнотливого виразу. Найприємнішим для Івана Антоновича було те, що хлопців ніхто не попереджав заздалегідь, щоб вони поводилися саме так. Виходило у них це само собою, просто тому, що перед ними була наречена їхнього героя командира, що вона була Вірна, що вона своєю вірністю й дівочою чистотою теж підтримує в очах інших честь і заслужену гордість їхньої роти.