Широкоплеча «сестра» із свіжими рубцями на підборідді зашарілася до вух — так було ніяково.
Іван Антонович іншим разом нізащо не поступився б своїм мінометником. Він був би готовий взятися з комбатом за барки, доводячи, що мінометники дефіцитні і місце Шовкуна — біля «самовара». Проте на цей раз Іван Антонович посів позицію примиренця.
— Якщо Ясногорська виявила в нього медичні здібності, то що ж вдієш… Хай.
Євген Черниш знову прийняв свій взвод. Рота зустріла його щирими поздоровленнями: доки Черниш лікувався, в полк йому прийшло звання лейтенанта і орден Червоного Прапора за висоту 805.
— Ви вже як штабник! — весело оглядали мінометники свого офіцера. Черниш був у новому кітелі, в синьому з кантами галіфе, в артилерійському кашкеті. Лейтенант помітно посоліднішав. Шию тримав рівно, хрящуватий кадик туго випинався з-під коміра, на щоках знову грав здоровий смаглюватий рум’янець. Здавалось, лейтенант щойно прибув оце десь з південних сонячних країв, густо, раз і назавжди засмалений тамошнім сонцем.
— Як живете, Денисе? — звертався лейтенант приємним баском до Блаженка.
— Живемо, не горюємо, товаришу гвардії лейтенант, — стримано відповів дебелий єфрейтор. — 3 землі не вилазимо. Так уже до неї позвикали, що тепер, чого доброго, коли й додому повернешся, то в хаті не вживеш, набудуєш на вгороді бліндажів.
— Ще й на зарядку вранці всіх гонитимеш, — гукали товариші. — Поженеш і жінку, і дітей, і тещу!..
— Тепер ти і в колгоспі не повертатимешся кеді-не-кеді. Житимеш форсованим маршем.
— А де ж це наш Хома? Де Маковей? — розпитував .Черниш вогневиків.
— Хома тепер при конях! Гасає по Мадьярщині, як Ілля на колісниці. А Маковей… ось він власною персоною!
Зачувши на вогневій голос Черниша, Маковей вилетів з бліндажа, сяючий, простоволосий. Забувшись, що без шапки, він козирнув до голого лоба:
— Здравія бажаю!
Черниш вхопив його обома руками, радісно затряс:
— Маковейчик!.. Соловейчик!.. Далеко ж ти залетів! Ледве оце догнав вас… Ну, не охрип?.. І досі співаєш у трубку?
Повернення товариша з госпіталю щоразу переживалось ротою як радісне свято. Прибулий наче приносив з собою живий подих давніх боїв, які, віддаляючись, меркнучи в пам’яті, в той же час мовби очищалися від стороннього, набували небуденного освітлення. Крім того, повертаючись до бойових лав, товариш уже самими своїми міцно зарубцьованими ранами ніби говорив роті:
— Ми з вами живучі, нас не так-то просто відправити на той світ!..
Наступного дня на командному пункті батальйону Євген вперше зустрівся з Ясногорською.
Це було надвечір у мряковитому похмурому полі під скиртами. Почорнілі на дощах скирти соломи ще вранці були в руках противника. В спорожнілих солом’яних кублах, в похапцем виритих — брустверами на схід — стрілецьких ячейках ще, здавалось, не вивітрились рештки людського тепла. Округ ожередів, по розлогих ланах зеленої, вволю напоєної дощами озимини, густо чорніли свіжі вирви після вибухлих мін та снарядів. Посіяно було кимось пшеницю, а вродили чорні вирви… Тепер тут мінометники влаштовували свою вогневу. Нелегко було вчорашнім хліборобам загонити великі саперні лопати в кущуватий, рутвяно-зелений, вкритий тумановою росою посів…
— Нічого, — підбадьорював Іван Антонович своїх мінометників. — Озимину перекопаємо, зате, може, буйнішою буде ярина…
Неподалік під скиртами отаборився комбат Чумаченко із своєю штабною ватагою і санітарним взводом. Хоча ніхто не знав, чи доведеться тут ночувати, проте робота вже закипіла. Свистіла земля з ячейок, тріщала смикана солома. А за кілометр від ожередів, над придорожньою посадкою, розсипались ракети і не вщухала стрілянина. Там був уже передній край.
Без кінця мрячило, поля сивілися, далекі дерева, телеграфні стовпи, скирти — все розчинялося в імлі, тануло. Непомітно спускалися на всіх і на все осінні ранні присмерки.
Коли Черниш підійшов до Ясногорської, вона саме перевзувалася, сидячи на купці насмиканої соломи.
Будь вона не єдиною дівчиною в батальйоні, він, здається, однаково впізнав би її. Довгообраза, білолиця, з примруженими великими очима… Туга корона коси під беретом… Він уже раз бачив це обличчя в ту місячну трансільванську ніч.
— Вибачте… Сідайте, — сказала дівчина, коли вони познайомились. Черниш почервонів: бідна, вона забулась, що сідати йому нема де.
— Дякую.
— Ви давно прибули? — запитала Ясногорська, аби тільки щось запитати. Про Черниша вона вже чула раніше, знала, що це близький друг Юрася. А зустрівшись, не знаходила для нього слів.
— Давно… Власне, вчора…
— Так… Тут це вже давно. — Шура акуратно скрутила руками наскрізь промоклу онучу, і з неї потекло. — Набродились ми сьогодні… Тут хоч повтавало, а там, на луках, просто море…
— Так, море… А я вас, між іншим, бачив на справжньому морі, — ніяковіючи, випалив Євген. — Біля байдарки, з веслом у руці.
— Ах, це те фото! — Шура поморщилась, як від болю. — До речі, ви не знаєте, в кого воно зараз?
— У Сагайди… Він теж має повернутися в полк. Шура взулася і, похрускуючи набубнявілою плащ-палаткою, встала.
— То було море, — зітхнула вона.
Обоє вони в цю мить подумали про Брянського.
Із солом’яного дупла, виритого в скирті, обтрушуючись, виліз Шовкун. Весь був у соломі, шапка на ньому обкрутилася вухом наперед, — здавалося, він щойно оце з-під молотарки.
Побачивши Черниша, боєць зворушився до сліз. Ніде правди діти, він був таки дуже м’який, до сентиментальності ніжний, цей вусатий вінничанин з крутим, тепер порубцьованим підборіддям.
— Розлучалися в горах, а зустрілися в долах, — промовив Шовкун сумовито, мабуть, теж подумавши в цю хвилину про Брянського, що ніде вже їм не зустрінеться. — Тоді ще красне літо горіло, а зараз, бач, осінь все мряками затягла… Тільки озимина ото ще й яриться…
І, скрушно махнувши рукою, звернувся до Ясногорської:
— Вирив вам дучку в повний профіль… Не дуже, правда, розкішне, але сухо. І зверху не проб’є, і вітер не задуватиме. Тільки остюків багато та мишва шарудить.
Шура підійшла до Шовкуна і повернула йому вушанку зіркою наперед.
—А ви де будете?—запитала вона санітара. —Вирийте й собі.
— Що я, — зачервонівся Шовкун. — Я можу де завгодно. З телефоністами притулюся!
За Ясногорську Шовкун піклувався з таким же самозабуттям, як колись за її Юрася. Робив це він не з якихось корисливих міркувань, це було його внутрішньою потребою. «Молодий наш цвіт, — м’яко говорив він товаришам, — як же його не берегти!»
— Хороший він, — сказала Ясногорська про Шовкуна, коли він, начепивши через плече санітарну сумку з червоним хрестом, подався кудись шукати собі пристановища. — Від нього я вперше почула про вас…
Ховаючись від дощу, вони присіли край солом’яного дупла. Була тільки п’ята година, а навкруги вже зовсім сутеніло. Чернишеві хотілося багато чого сказати цій дівчині-вдові з маленькими білими руками, з очима, повними туги, але він не дозволяв собі говорити. Він знав: про що б не почав мову, все їй болітиме, бо все так чи інакше буде стосуватися Юрія, буде пройнято Юрієм, бо хоча вони й не згадували досі його, проте він весь час був з ними, між ними. Втішати? Але, здається, вона не з тих, що приймають втішання. Іноді заглибиться в думки, мовби сидить тут сама, іноді ж пильно погляне на нього, мовби хоче продивитися наскрізь— хто він, чим він завоював право на Юрасеву дружбу… — Обличчя її в сутінках аж голубе… Мабуть, багато плаче ночами… Ось перевела погляд у поле, тьмаве, холодне, осіннє.
— Гляньте, уже й сніг пролітає, — сказала замислено, кутаючись у плащ-палатку. — Та, боже, який він у них… У нас перший сніг—білий-білий…А тут… як попіл!
IX
Якось уранці Хаєцький, повернувшись з переднього краю на ферму, був вражений несподіваним видовищем: у дворі, в саду, поза скиртами і скрізь по полю — ліворуч і праворуч — стояли гармати, гармати, гармати…
Немов уродилися з землі.
Німці нічого про них не знали: завдяки туманам, ворожа авіація останніми днями не діяла.
Тільки-но Хаєцький сів з товаришами снідати, за вікном вдарила важка гармата. Будинок здригнувся, і шибки з веселим дзенькотом посипались на стіл.
— Оце я люблю! — вигукнув Хома, хапаючись за шапку. — Це по-моєму!
— Іштенем… Іштенем, —зашепотів господар ферми, поглядаючи на стелю.