Старий усміхнувся.
— Я артист, — відповів він. — Людина вільної професії. Живописець!
— А чого ж тобі заманулося дрова рубати? Старий гірко зітхнув.
— Що ви питаєте? — заступився за нього Хома. — Чи не бачите, що він припухає? Гам-гам нинчен!..
— Гам-гам? — запитав куховар. — Говори прямо!
— Так… Я з Будапешта.
Бійці знали, що біженці жорстоко бідують.
— Ходімо… Заправишся.
Людину вільної професії повели до кухні. За столом старий став докладно розповідати про себе.
Звати його Ференц.
Він був одним з тих численних мешканців угорської столиці, які, рятуючись від терору салашистських банд, тисячами залишали рідне місто і мандрували в сільські провінції. В першу світову війну Ференц три роки відбув у російському полоні.
— Ваш народ щирий і великодушний, — говорив художник, витираючи хусткою вуса. Він розповів, як йому довелося одного разу їхати в теплушці вкупі з говіркими українськими селянками. Пожалівши обшарпаного солдатика, вони ткнули йому великий окраєць хліба, хоча тоді і в Донбасі було з хлібом сутужно. Минуло понад чверть століття, а старий і досі не міг забути того окрайця.
— Може, то якраз моя матуся, — задумливо сказав куховар. — Вона жалібна… Всім би допомогла…
— Ваші не раз допомагали народам, — розмірковував далі Ференц. — Ось тепер ваші армії проливають кров на полях нашої Унгарії. Хто скаже, що це кров егоїстів? В Будапешті радіо щодня розпиналося: «Зі сходу насуваються азіатські варвари! Рятуйтесь, угорці!..» Тоді я сказав: «Я знаю, які це варвари. Я жив між ними три роки, наче між братами… Не від них нам треба рятуватися».
Вільний художник, правдивий і безкомпромісний, він не щадив у розмовах салашистів. Це не могло минути безслідно: над ним нависла загроза арешту. Довелося ховатися від переслідування в різних районах міста, по бункерах та підземеллях. Йому допомагали численні знайомі. В Будапешті десь зостались його дочка і маленький онук, а зять загинув в Інтернаціональній бригаді в Іспанії.
— Всі чесні люди в Унгарії, — говорив Ференц, — чекають вашої армії. Я мадьяр, я патріот, і вірте моєму серцю.
Художник розповідав бійцям про життя в Будапешті, про Салаші, якого він вважав своїм особистим ворогом.
— Бандит, криміналіст, німецький наймит! — І Фе-рснц, на велику втіху бійцям, лаявся міцною російською лайкою, йому було відомо, що Салаші, верховода «Схрещених стріл», ще за регентства Хорті Міклоша не раз попадав до в’язниці, а якось навіть до божевільні.
— Дивно, що фашизм виносить па поверхню саме таких дегенератів, — міркував художник. —Дегенерат Гітлер, морфініст Герінг, тупий розбійник Салаші… Мабуть, сама гнила атмосфера фашизму розплоджує такі мікроби. Але справжня демократія уб’є їх, немов сонце!..
Ференц, розвеселившись, розповів бійцям казус, відомий цілому Будапештові, про те, як Салаші виступав по радіо.
— Румунія продала нас і всю Європу! — кричав Салаші одного дня. — Вона капітулювала перед червоними військами! Мадьяри, беріть приклад з непохитної, кам’яної Фінляндії!
А наступного дня капітулювала і «кам’яна Фінляндія». Гітлерівці після цього випадку не підпускали свого холуя до мікрофона.
Захопивши владу, Салаші і його поплічники влаштували в Буді, в королівському палаці, комедію присяги перед короною св. Стефана. Хід церемонії транслювали по радіо. Раптом, коли салашистський диктор на хвилину замовк, з ефіру пролунав чийсь інший грізний голос:
— Мадьяри! Пригадайте, як Салаші в червні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року стояв перед судом!..
Салашистські шпики збилися з ніг, шукаючи цього невідомого патріота, що, ризикуючи життям, мужньо звертався до народу з ефіру.
— Знайшли? — нахмурився Хома, уважно слухаючи художника.
— О ні! Нелегко знайти, неможливо знищити того, кому симпатизує народ! Його не було ніде, і він був скрізь.
— Молодці, не виказали! — повеселішали бійці. — Значить, і у вас там є такі, що не дрімають…
— Голос невідомого патріота був голосом самої правди, — вів далі Ференц. — Я сподіваюсь, що цей пройдисвіт Салаші знову колись стане перед судом, як у тисяча дев’ятсот тридцять восьмому році. На цей раз — перед судом нашого народу.
— Тільки тепер його треба краще судити, — зауважив Хома з апломбом досвідченого юриста. — Що то за суд, коли живим випустили!
Художник сподобався бійцям.
Поступово він звикся з ними, прикотив звідкись свій дитячий візок з різним скарбом: сувої полотна, фарби, папір… Іншого майна у Ференца не було.
На дозвіллі він показував бійцям свої альбоми з етюдами Будапешта. Це були зарисовки руїн—окремі пощерблені фронтони, альтанки, деталі храмів. Під якимись руїнами над Дунаєм стояв угорський підпис.
— «Розгніваний Дунай», — гірко переклав художник. — Це мої звинувачення. В новій, демократичній Унгарії я пред’явлю ці етюди суддям.
Ференц намагався у всьому допомагати бійцям, бо не хотів задарма їсти їхній хліб. Хоч він був зовсім непрактичний, бійці належно оцінили вже саме прагнення Ференца чесно трудитись, стати їм на поміч. Вони не кривдили старого, і, коли сідали їсти, кожний закликав Ференца до свого казанка. Те, що він без кінця вихваляв свою Унгарію, з якою вони воювали, якось не ображало бійців.
— Ми поважаємо патріотизм у всякій нації, —заспокійливо говорив художникові старшина Багіров. — Бо ми самі патріоти.
Найчастіше Ференц сідав до Хоминого казанка. З подоляком він, видно, почував себе найвільніше. Хома, який умів з кожного покепкувати, водночас викликав і загальну симпатію до себе своїм гумором та затятим колективізмом, що, здається, вже сидів йому в крові.
Якось Хома виявив бажання, щоб Ференц змалював його на пам’ять нащадкам подільської Вулиги. Художник охоче згодився і за кілька хвилин увічнив Хому на аркуші цупкого паперу. Позуючи, повнощокий, булькатий Хома надимався ще більше, «аби бути страшнішим». Він неодмінно хотів бути з конем і, тримаючи свого сірого за повід, раз у раз потайки щолгав його в зуби для того, щоб кінь вийшов баским. Ліву руку Хома вільно поклав на рукоятку трофейного кинджала, що висів у нього при боці. Вуса вгору, шапка-вушанка — чортом набакир.
— Малюй, щоб на Котовського був схожий, — замовляв Хома. — Коневі — шию дугою!..
Подоляк дувся і робив страшні очі. Але художник, замість погрозливої войовничості, надав його обличчю виразу беззлобної веселої лукавості.
Незважаючи на таке свавілля, Хома, розглянувши свій портрет, зостався вдоволений.
— Схожий! — сказав він. — І вуса, і кінь, як живий… Ач, як басує… Ти, Ференц, маєш добрячі руки! —Хома на художника «тикав». Він взагалі чомусь тикав на всіх іноземців. — Прямо скажу, Ференц, що ти маєш… срібні руки! Кесенем сипе — красно дякую!
Ференц, усміхаючись, мимохіть глянув на свої білі, наче справді срібні руки.
XI
Противник поспішно відходив на Будапешт, мінуючи позад себе шосе.
Мінометники рухались полем з трубами і лафетами на плечах, не підкладаючи в’юків. Знали, що незабаром зупиняться на новому рубежі, щоб відбивати наступну контратаку. Всю ніч піхота вела бій за населений пункт, який височів попереду фабричними димарями. Піхотинці, поранені вночі, бредучи назустріч, говорили, що то вже видніються димарі далеких північно-східних околиць Пешта.
Ранок був сірий, похмурий. Сікло холодним, гострим дощем. Земля бралася ожеледицею. Обмерзла кригою, озимина ламалась під ногами бійців, як зелене скло. Палатки торохтіли на людях, переламуючись при кожному порухові.
Поруч мінометників полкові артилеристи верхи на конях тягнули гармати. Вершники, пустуючи, запевняли, що їм із сідел уже видно голубий Дунай. Лейтенант з батареї, Саша Сіверцев, наздогнав Черниша, весело поздоровкався. Вони разом лежали в госпіталі, разом повернулися в полк.
— Ти, Женю, сяєш на все поле, як у панцирі, — казав Сіверцев, торкаючись рукою обмерзлої блискучої шкірянки Черниша. — 3 ким шухнув?
— З Григоряном за шинель… Прогадав?
— Це залежить від того, як ти себе вночі почуваєш… Зубами здорово клацаєш?
— Що ти!.. Буває навіть жарко!
— Та я бачу — ти сьогодні весь пашиш, весь цвітеш. Тут щось не те, друже!..
Женя жартома стусонув товариша межи плечі. Може, тому, що Сіверцев майже вгадав.
Останніми днями Черниш справді був у безпричинно райдужному настрої. Не знав, звідки це походить, чи, може, просто не хотів собі зізнатися до кінця. Вчора увечері він знову розмовляв на КП з Ясногорською. Це була звичайна розмова про те, як він у госпіталі впорядковував записи Брянського перед тим, як послати їх в наркомат.