— Товаришу гвардії генерал-майор, дозвольте звернутися до гвардії капітана…
— А-а, це той, що гасав на коні за танком? — суворо посміхнувся генерал. —Той, що кухню з кашею захопив? Пам’ятаю, пам’ятаю… Звертайся, що там у тебе таке?
Мова зайшла про готель. Старшина, не хапаючись, виклав свій план. Генерал зацікавився.
— Сміливо, хоча й ризиковане, — промовив він, — але риск для гвардійця… — Генерал запитливо глянув на Самієва.
— …благородна справа, —закінчив скоромовкою ви-струнчений Самієв.
Багірову дозволили відібрати в штурмову групу, кого він сам захоче. Таку розкіш Чумаченко дозволяв тільки у виняткових випадках. Іти зохотилося багатьом. Проте Вася відбирав «по знайомству».
— Може, на смерть ідуть, — гомоніли між собою телефоністи, — а теж «по знайомству». Не потовпляться. От натура людська.
Справді, серед вибраних опинилися давні друзі старшини, здебільшого відчайдушні хлопці зі взводу батальйонних автоматників. З мінометників Вася взяв Дениса і Романа Блаженків та Хаєцького. Хоча старшина нерідко й картав Хому за його вади, проте й симпатизував подолякові.
— Чортів «допіру», — казав часом Вася на Хому, — ти стаєш справжнім солдатом.
І тепер, коли старшина запитав Хаєцького, чи він готовий, то «допіру» відповів:
— Як штик!
Генерал, оглядаючи штурмовиків, зупинився навпроти Хоми. Подоляк їв його очима.
— Тугіше підпережіться, — зауважив генерал, беручи бійця за ремінь. Ватяні штани на Хомі осувалися: в кишенях було повно гранат.
— Не спадуть, товаришу гвардії генерал-майор! — запевнив Хома, підтягуючи ремінь.
— Не спадуть? — генерал оглянув бійця з голови до ніг. — Сталінградець?
— Ні, товаришу гвардії генерал, ми… ближчі. Але хватка у нас сталінградська. Старшина навчили!.. Генералові, видно, сподобалася відповідь.
— Ану розстебніть ватянку. Побачу, що там у вас е. Хома розстебнувся, виставляючи груди з гвардійським значком і медаллю «За відвагу».
—— Ото! Добре. Я собі давно прошу у командувача такої медалі — не дає. Це, каже, тільки передовикам.
— Але ж вам орден Суворова недавно почепили? — зухвало сіконув Хома.
— Почепили.
— То дозвольте глянути, який він собою. Генерал, усміхаючись, розстебнув своє шкіряне пальто, сяйнувши рясними орденами.
— Теж добре, — сказав Хома.
— Так, кажете, готові… Гм… — генерал пильно дивився на Хому. — А от уявіть собі, раптом ви стикаєтесь у темряві з фріцом. Що б ви насамперед зробили? Ваш перший рух?
Хома задумався. Іван Антонович похолонув.
— От уявіть, приміром, що я фріц, що ось так я йду, —показував генерал, —що б ви зробили?
— Штурмував би, товаришу гвардії генерал.
— Так одразу й штурмував би?
— А то! Бо я вас бачу, а ви мене — ні.
— Згоден, хай так… Припустимо, я вас не бачу. А як саме ви штурмували б? Ану, ось вас двоє, — генерал кивнув на Багірова і на Хаєцького, —ви і ви… Покажіть. «Штурмуйте» мене.
Хома з острахом глянув на генералове блискуче хромове пальто, на білосніжний комірець, що туго підпирав шию.
— Але ж, товаришу генерал, —зам’явся Хома. —Яко-вось… Вибарложимо вас, а ви потім гніватись будете. Ні, тут штрафною пахне…
— Нічого, нічого. Беріть так, як вас навчено. Сміливіше. Ну!
Вася моргнув Хаєцькому: давай, мовляв, — за всіма правилами.
Бійці розступились.
Генерал бере чийсь автомат на руку і йде, ніби прислухаючись, туди, назад. Хома і Багіров, влучивши момент, накидаються. За якусь секунду генералів автомат відлітає геть убік, руки йому заламують назад, чиясь солона рукавиця, душачи, втиснулася межи зуби… Генерал борюкався, щосили відбивався, садив чоботом у живіт і куди попало, проте його таки повалили, і Хома сів па нього верхи.
— Пусти! — наказав Самієв, усміхаючись. — Молодці!
Генерала пустили, допомогли встати, обтруситись. Він стояв, важко сопучи. Обличчя густо налилося кров’ю. «Може, розлютився? Може, й справді тут штрафною пахне?» — подумав Хома. Проте генерал не виявляв гніву.
— Академік, що ж це таке? — звернувся він до командира полку. — Мене й то повалили, а що б з тебе, сухаря, було? Ні, ці вміють скрутити…
— Пускай їх, Чумаченко, пускай орлів. Штурмуйте, товариші, на славу! Всім видам… «Славу». Бійці запевнили хором, що постараються.
— Крепкий дядько! — сказав Хома, коли вони вийшли з старшиною надвір. — Допіру так мене садонув межи ноги, що я ледве стримався… Ну і я ж його теж!
XVI
— Алло, Ференц!
Розпатланий сивогривий художник сів на нарах, спросоння здивовано оглядаючи бійців, що заповнили бункер.
— Старшина?
— Як бачиш… Злазь.
В Будапешті художника вже багато хто знав. У підземеллях він нерідко зустрічав близьких чи далеких знайомих, і вони охоче давали йому притулок.
Ференц спустився з нар і став радитися з Багіровим. Готель «Європа» цікавив художника, мабуть, не менше, ніж самого старшину. Свого часу Ференц оформляв фойє і більярдний зал цього готелю. Там висіли його картини. Тепер художник непокоївся, що будинок висадять у повітря і вся праця його розвіється порохом. Напередодні художник і старшина складали з цього приводу чимало різних рятівних проектів. На подив Фе-ренца, Вася, виявляється, негайно перейшов від слів до діла.
Художник розбудив ще якогось цивільного в кепі, в благенькому демісезонному пальті, і той, вставши, запросто привітався з радянськими бійцями.
— Пролетар, — відрекомендував його Ферснц. — Іштван…
— Давай-давай, — жваво сказав Іштван-пролетар і, міцніше натягнувши кепчину, рушив довгим бункером. Бійці посунули за ним, обережно переступаючи через тих, що спали покотом. В глибині бункера, навпроти вогкої цвілої стіни, провожатий зупинився.
— Тут! — вказав він рукою на стіну. Старшина скомандував:
— В кого кайла — сюди!
Кайла дружно загриміли. Угорці злякано прокидалися, озираючись: що тут коїться? Не тільки в Пешті, а й під Пештом уже спокою нема… Ні вдень ні вночі. Габору, проклята габору! Ференц заспокоював. Бійці довбали навперемінно, лупаючи стіну дедалі глибше.
— Може, не тут, Ференц?
— Тут, тут! — запевняли і Ференц, і провожатий.
— Дивіться, не помиляйтесь! Обом тоді секим башка.
— Будь спок, Вася! —відповів Ференц популярною солдатською примовкою.
Бійці засміялись.
Нарешті Денис дужим ударом проломив стіну. Затамувавши подих, стали наслухати. З дірки, як з вічка вулика, вибивався монотонний приглушений гул.
Денис просунув голову вперед.
— Повно, — повідомив він. — Моляться.
Дірку розширили і стали по одному пролазити в яеї. Знов опинилися в бункері, ще більшому, ніж попередній. Десятки мешканців стояли навколішках з молитовниками і свічками в руках.
— Іштенем, іштенем, — зітхало по всіх кутках. Тут радянських бійців бачили вперше і дивилися на них, як на посланців з іншого, незнайомого світу. Дивувало, що не ріжуть всіх підряд, не гвалтують. Що добре зодягнені, добре озброєні. Всі повносилі, пашать здоров’ям — харчів, видно, мають вдосталь. То що ж вони тоді тут шукають, в підземеллях нещасного Будапешта?
Ференц, звертаючись до присутніх, щось палко заговорив по-угорському. Спом’янув і Хорті, і Салаші… Тим часом Іштван-пролетар підвів до старшини літню змарнілу жінку в рогових окулярах.
— Моя сестра, — повідомив він через перекладача. — Естафету передаю їй…
Рушили далі. Жінка в окулярах ступала попереду. Перетнули весь бункер, маневруючи між постелями, валізами, меблями, і стали підніматися крутими сходами. З кожним східцем грім канонади наростав, наче вони входили в грозову тучу.
Опинилися надворі. Пригинаючись, шаснули попід стіною вперед і через якийсь десяток метрів знову попали в підвальний хід і стали спускатися вниз. Під ногами захрущало.
Багіров засвітив кишеньковий ліхтар. Здалося, що вони потрапили в шахту. Просторий бункер мало не до стелі був засипаний блискучим антрацитом. Рачкуючи, по ньому поплазували вглиб. Розсунули німецькі кропив’яні мішки з чимось важким, як сіль, і, посповзавши один за одним вниз, опинилися в вогкому і холодному приміщенні, захаращеному котлами парового опалення.
Мовчки, намагаючись не стукнути, не грюкнути, пройшли поміж котлів і побачили перед себе відхилені двері, крізь які пробивалося слабке світло. Наче з вентилятора, війнуло звідти на бійців тяжким перегорілим повітрям, немов видихнутим з єдиних людських легенів.
Старшина загасив ліхтар. По його знаку бійці стали за котлами, чекаючи. Жінка в окулярах зайшла в бункер сама. Вася пильно стежив, як вона підійшла до нар і почала торсати когось за білі боти. На нарах підвелася заспана дівчина і, здивовано слухаючи жінку, дедалі ширше посміхалася. Потім легко стрибнула на підлогу, хапливо зазирнула в люстерко, поправляючи зачіску, і, вхопивши жінку за руку, енергійно потягла її до виходу.