— «Рятівник», — переклав художник свій підпис під зображенням Сіаерцева.
Увечері, коли до вогневої під’їхала кухня, Черниш покликав куховара.
— Гришо, у тебе залишається суп?
— Буває.
—— Якщо залишиться… Роздай тут мешканцям. Припухають.
— Та я знаю, що у них цей рік має п’ятнадцять місяців.
— Як п’ятнадцять?
— А так… Окрім наших дванадцяти, додалося ще три німецькі: терпень, холодень і голодень.
Після роздачі в кухні дещо лишилося, і Ференц оголосив бункерові, щоб ішли з посудом на подвір’я; руський Гриша даватиме суп.
Гриша, в халаті поверх ватянки, стояв з черпаком у руці над казаном. Його носате хитряцьке обличчя на цей раз було серйозне, наче він робив якусь важливу державну справу.
Угорці вишикувались у чергу, і Гриша відміряв кожному по півчерпака, стараючись нікого не обділити. Він сердито ремствував, що нажив собі «цих нахлібників» і мусить заради них стовбичити тут, поки фріц пошле йому гарячої засмажки. І все-таки Гриша чесно примірявся оком, щоб роздавати однаково, щоб вистачило всім. Угорці дивилися на нього майже з побожністю. Надовго-надовго запам’ятається голодним мешканцям будапештських кварталів цей руський Гриша з черпаком в руці і автоматом за плечем.
Гриша нарікав і бубонів, проте коли жінка, якій саме наливав їжу, показала на пальцях, що вона має ще й двох кічі, маленьких, то Гриша, замість відмахнутись, пропустити це повз вуха, одразу ж почав перевіряти:
— Правду вона каже?
Угорці закивали головами: правду, правду.
Гриша відміряв і на кічі.
Черниш збоку спостерігав роздачу.
Серед інших в черзі стояв, відкотивши комір, солідний мужчина в драповому пальті, з товстим портфелем під пахвою. Жінки, вказуючи на цього суб’єкта, шипіли до Гриші: «ШпекулянтІ»
Ференц на вухо пояснив лейтенантові, що суб’єкт з портфелем справді спекулянт. Уже раз одержавши, він підходить вдруге. Черниш теж бачив цього типа вдень, Він терся серед бійців, питав золота.
— Маю, — сказав йому тоді Хаєцький. — Ось де маю! Повний диск! Золотом набитий! Але не продаю — задарма віддаю! Кому винен — розплачуюсь!.. Хочеш?
Спекулянт тоді не захотів. Тепер він стояв біля кухні і, задерши свою чорну цапину борідку, простягав банку до черпака. Перед тим Гриша ніби не чув, що йому сичали жінки. Він не боявся дати маху: хоча обличчя спекулянта й не запам’ятав, зате запам’ятав його консервну банку з-під американської тушонки. Коли вона потягнулася до казана, Гриша, не кажучи й слова, з розмаху трахнув черпаком по банці, вибив її у спекулянта з рук. Той злякано відсахнувся.
— Ось тобі для початку, — пригрозив Гриша навздогін. — Я навчу тебе чесно вести зі мною комерцію! Іч… дипломат!
Відбігши вбік, спекулянт озирався на Гришу з боягузливою злістю. Мине якийсь час, і він виступатиме на передвиборних мітингах десь у Веспремі чи Сегеді і вимагатиме заміни жорстоких радянських окупаційних військ американськими.
Черниш, розвеселившись цією сценою, рушив до вогневої.
Дівчата, яких він зустрів удень на східцях, зараз стояли в черзі. З-під насунутих капелюшків вони уважно стежили за ним.
XXI
«Протягом трьох діб вас не чую. У відчаї, бо весь час перебуваю під загрозою смерті. Робимо все, щоб підтримати зв’язок. В Офен Штолілі Пешт руські зайняли нові райони. Ремхплац зайнятий».
Такого змісту шифрограму перехопили одного дня наші війська.
Оточені волали до Гітлера. Гітлер наказував триматись.
Дивізії, зняті з-за Рейну, з гір Італії, прибували під Будапешт. Терміново були вислані на фронт курсанти берлінських військових училищ. Прямо з ешелонів їх кидали в бій.
Гігантська танкова битва розгоралась на північний захід від столиці. Тут ворог зосередив головні сили для того, щоб зовні протаранити кільце оточення. Степи на величезному просторі красились пожежами. Танки вдосвіта палали по туманному полю, як вогнища кочовиків.
…Буде літо після війни. По курному шляху з Будапешта на Секешфехервар мчатиме віліс. Американець з Союзної Контрольної комісії в димчатих окулярах, що захищають від сонця, оглядатиме навколишні поля. Що за кладовища техніки, що за череди залізних важких динозаврів розбрелись від Дунаю до самого Балатону? То пісочно-жовті, то обгоріло-чорні «пантери», «тигри» обростають бур’янами вище гусениць… Звідки їх стільки? За хвилину налічиш десятки. І хто їх зупинив? Скільки мчить машина, все вони, вони, вони обабіч дороги. Невже все це ревіло моторами, водило жерлами, метало вогонь? Невже все це було зупинене тими русявими хлопцями в обмотках, що стоять тепер на будапештських майданах, старанно регулюючи вуличний рух?
Епос, заростаючий степовими буйними травами. Проспіваний в придунайських полях взимку 1945 року радянськими гарматами, радянськими людьми. За спиною темнів Дунай, попереду світилась Перемога. У ті дні, пропечені нашою гарячою кров’ю, не один радянський боєць повторив подвиг Матросова! Обв’язавшись гранатами, з гранатами в потрісканих темних руках, з глибоко за-палими очима, уже засвіченими безсмертям, кидався він під ревучий танк. І вибухав під танком, як бомба нечу-ваних атомних сил, сповнена святою енергією любові і гніву.
Оточені в Будапешті не знали, як за Дунаєм радянські гвардійці винищують їхніх довгожданих «королівських тигрів», як шматується німецький панцир підкаліберними уральськими снарядами. Оточені вже втратили іподром, де сідали їхні транспортні юнкерси. Тепер боєприпаси їм парашутували у величезних пакетах. Пакети все частіше потрапляли в руки наших штурмовиків, які нестримно наближались до Дунаю.
Бійцям батальйону Чумаченка вже було чути стрілянину з правого берега, з Буди.
Командний пункт батальйону містився в цей час у комісійному магазині, що виходив вітриною на одну з центральних вулиць.
В напівтемному, довгому й вузькому приміщенні, де колись шастали запобігливі продавці, тепер ходили заклопотані бійці й офіцери. Під ногами тріщало скло посічених кулями дзеркал. Шелестіли пухнасті лисиці, які мали обвивати плечі угорських аристократок. На прилавку сидів телефоніст. Він передав трубку комбатові, і Чумаченко, підтакуючи, вислухував рапорт з четвертої роти, яка штурмувала один з об’єктів за двісті метрів звідси.
— Перший поверх зайнято, — доповів командир роти, — на сходах гранатний бій.
— Не брешеш?
— Слухайте.
В трубку було чути вибухи гранат.
В другому кінці прилавка бійці клопотались біля патефона, знайденого в цьому ж магазині. Серед купи пластинок з усілякими фокстротами і румбами бійці натрапили і на кілька наших, вітчизняних. На деяких пластинках ще були ярлики з комісійними цінами.
— «Есть на Волге утес» — двісті пенго! — вигукував батальйонний радист.
— «Ой гай, мати» — теж двісті!
— А румба?
— Сто!
— Іштенем, що ж це таке? Свої дешевше цінують, аніж наші!
— Ось диви, «Побратався сокіл».
— Далеко наші соколи залетіли!
— Над Дунаєм в’ються!
— Німці український чорнозем вивозили ешелонами в райх, а ці музику…
— Закладай.
Радист накладає пластинку, накручує:
Побратався сокіл
З сизокрилим орлом…
Шовкун, урочисто втерши вуса, підхоплює знайомий мотив. Товариші вражені — який чистий, соковитий голос у цього санітара. Він співав, задумано дивлячись па розбиту вітрину, ніби там бачив не чужу вулицю з розшматованим засніженим трамваєм, а рідну зелену весну, коли шумлять дуби і зацвітають луки.
Ой брате, мій брате,
Сизокрилий орле…
Бійці один за одним почали підтягувати. Пластинку вже ледве чутно було за дружними голосами.
— Припинити! — гримнув комбат від телефону. Бійці замовкли, пластинку зняли, проте пісня продовжувала звучати і наростати десь надворі.
— Що за біс?..
Іван Антонович кинувся на вихід до внутрішнього подвір’я. Вся вогнева його співала:
Наїхали, брате, пани й паненята
Та забрали діти мої — соколята…
Стоять по груди в землі брати Блаженки. Стоїть лейтенант Черниш. Стоїть Хома. Стоїть Багіров. Стоять усі вогневики і, задумавшись, співають пісню, мотив якої Долетів до них із КП.
Іван Антонович приховано милується своїми бійцями, і йому важко подати команду:
— Припинити!
Але він подає її, бо комбат розмовляє. А Чумаченко, кінчивши розмовляти, і сам підійшов до патефона.
— Що ви тут завели?—намагаючись бути суворим, подивився він на Шовкуна. — Зібрали цілу капелу.
— Ми так… ненарошне…