Вони сиділи на КП у командира батальйону. Був той час доби — передсвітання, — коли навіть не-стихаючий від гулу Будапешт помітно вгамовувався, здригаючись, немов у важкій дрімоті, рідкими вибухами.
— Так от розкажи, Черниш, гвардії капітанові, — говорив Іван Антонович, попихкуючи козиною ніжкою. — Все розкажи.
— Про те, як танк підірвав?
— Ні, розкажи, як порушив наказ командира роти. І, переходячи на свій філософський тон, Іван Антонович запитав уже цілком серйозно:
— Скажи, ти замислювався над своїм вчинком? Робив ти йому тактичний і психологічний розбір?
Черниш думав про це. Справді, що понесло його в ті ворота, де він — дуже ймовірно — міг позбутися голови? Офіційного наказу він не мав, навіть навпаки. Жадання слави? Було, може, й це, але тільки ради цього навряд чи він згодився б ризикувати життям. Почуття помсти? Черниш знав, що мстиве почуття солдата важить на фронті багато. В одного фашисти спалили хату, в другого дочку вивезли на каторгу, третього самого гноїли в концтаборах. Все це важило багато. Але чи тільки це? Чернишева сім’я в часи лихоліття була далеко від України і горя окупації не зазнала. Йому хату не спалено. Його мати не звідала образ чужоземців. Отже, не особиста помста гнала його з гранатами до воріт.
— Мені просто хотілося знищити танк, — сказав Черниш. — Щоб одним було менше… Щоб хоч на крок чи півкроку ближче до кінця війни.
— Та хоча б уже пошабашити, — сказав капітан Чумаченко, закурюючи з кисета Івана Антоновича. — Скільки вдома роботи жде… Знаєте, до війни я працював електриком. Була така на півдні високовольтна мережа «Дніпроенерго». Може, бачили за Дніпром по степу високі металеві щогли? Ото вона. Між іншим, помітно змінила знаменитий український пейзаж. Мені випало щастя і будувати її, і працювати на ній. Коли ми ставили ці щогли, я ще був комсомольцем. Бравий, знаєте, хлопець був, чубатий.
— А тепер, бач, скроні вже як сніг, — задумано зауважив старший лейтенант.
— Що ж зробиш, Антонович?.. Потерло нас. І мережу мою потерло. З тих проводів, що я їх власноручно натягував… ложки при німцях виливали. Проводи, знаєте, алюмінієві, товсті.
— Може, оце моя трофейна з них? — невесело пожартував Черниш, дістаючи складану ложку з-за халяви.
— Може… І скільки там нашої праці вкладено! Наших радощів! Нашого серцяі.. Коли ми форсували Дніпро, я побачив нашу славну щоглу — Дніпрянку. Вона була змонтована на воді. Красуня, знаєте, була. Легка, струнка, на високому фундаменті. А тепер, дивлюсь, лежить як утоплена, головою в воду. Хотілося б так підійти, обійняти, сказати: встань, підведись. Вам, мабуть, важко це зрозуміти. А для мене мережа була всім. Бо не тільки я її зводив, а й вона мене зводила, підіймала. Родом я з Лоцманської Слободи, є така на задніпровських пісках. Батьки і діди мої ганяли дуби по Дніпру. Так от, як стала діяти мережа «Дніпроенерго», то й моє село змінилося теж. Було таке, як ото малюють українське село на картинах: хатки під соломою, тополя край дороги, місяць над нею… А тут поряд з тополями виросли край шляху ажурні металеві щогли. Краса! Електрика на вулицях. Та ще вечори місячні. При щедрому освітленні жили. На очах, розумієте, краєвиди мінялись. І я, лоцманський парубійко Гаврош Чумачок, стаю тим часом інженером Гаврилом Петровичем Чумаченком. Отака то мережа… Як же не любити було ту мережу? Всю душу вона вбирала… І ось одного разу—тривога! Лінійники повідомляють, що, мабуть, обрив. Звичайно в таких випадках що робиться? Виключається рубильник — і годі! Ремонтуй.
Правда, для цього мусять зупинитися всі підприємства Новомосковська чи Павлограда на кілька годин, а то й на цілу зміну. І, знаєте, мені стало тоді так боляче за мою мережу!
Не хотілося, щоб хто-небудь сказав про неї погане слово. Не хотілося почути його, як про кохану дівчину. І я взявся усунути обрив, не вимикаючи струму. Ви уявляєте, що це значить? Струм іде по мережі напругою в тисячі вольт. Коли б десь ледь звихнувся — за секунду з мене був би попілець. Але що ж? Дав розписку, як перед операцією, що беруся добровільно. І взявся… Не говоритиму про технічні деталі цієї справи. Справа, знаєте, дуже делікатна. До того ніхто у нас не пробував так…
Скажу тільки одне: коли працював — а воно саме ніч, негода, сині іскри мерехтять у йонізованому повітрі навколо проводів, — коли працював, ні разу якось не подумав про себе. Мабуть, саме так, як Черниш сьогодні в під’їзді. Працюю, руки мліють, а мені так гарно думати, що всі заводи міста працюють безперебійно, сотні людей стоять біля верстатів і не підозрюють, що десь у степу орудує штангою невідомий електрик, дарма що його кожної секунди може спалити струмом…
— Коли це вкрай потрібно, я розумію, — розважливо буркотів Іван Антонович. — А тут… Тут не було такої потреби. Де ж пак: на герць із «тигром» іде, в артилеристів здобич перехоплює… Не забувай, Черниш, що країна віддала фронтові своїх найсильніших, найміцніших, найвідданіших. Вона послала їх на Дунай не для того, щоб вони розтринькували тут свої життя наліво й направо…
Антонович суворо засуджував тих офіцерів, які іноді, заради зовнішнього успіху, легковажили собою або підлеглими. «Невиправдані людські втрати — найбільша ганьба для командира», — говорив старший лейтенант. Щодо цього погляди Антоновича цілком збігалися з поглядами комбата. Завжди урівноважений і терплячий, капітан Чумаченко ставав нещадним, коли виявляв, що якась рота зазнала марних втрат людьми.
— Ти розумієш, що дано в твої руки державою? — пробирав він якого-небудь надміру запального вояку. — Не коня, не машину, не верстат. Шофер машину поб’є, та й то його судять. А це ж люди. Люди, розумієш?
Здається, краще, ніж будь-хто, розумів це Іван Антонович. Залишаючись в душі суто цивільною людиною, він, проте, був майже закоханий у справжнього бійця-фронтовика.
— Може, тому що фронтовик щодня зустрічається з смертю віч-на-віч, — уголос міркував зараз Антонович, — він пізнає краще за інших справжню ціну життя. Ви помітили, що на фронті люди живуть дружніше? І мені здається…
Іван Антонович не доказав: на подвір’ї грякнувся важкий снаряд. Хвилину всі мовчки вслухалися, потім Черниш підвівся:
— Піду гляну, чи вартового не зачепило. Капітан і Антонович теж встали. Переступаючи через
бійців, що спали покотом, вийшли на подвір’я. Повітря
було гірким, димним.
— Пропуск? — почувся голос Романа Блаженка.
— Не впізнаєш, Блаженко?
— А запитати мушу!
— Правильно.
Десь над головами спокійно, впевнено ходили кукурузники. Муркотливі невтомні друзі піхотинців, вони колись бомбили фріців у курських та українських кукурудзах і там дістали від бійців жартівливе наймення куку-рузників. І це солдатське прізвисько вони донесли до угорської столиці, де вже нема під ними ніякої кукурудзи, а височать самі кам’яні бескеття. Кукурузники ходять над ними спокійно й розважливо ніч крізь ніч.
За Дунаєм встають малинові гори. Палахкотить Буда по той бік Дунаю. Горить щось і поблизу, в цьому кварталі. Тріскаючи, вишкірились червоні ребра кроков. Над іншою будівлею повалив дим, кучерявлячись верховиною, мов дуб. З одного боку його біле пагілля взялося зловісно-червоним. Більша частина димової кучерявої крони лишалася в тіні і тільки вгадувалась. Але десь унизу завирувало друге світляне джерело, і гігантська крона вся окреслилась, заморгала… Те моргання, часте, як від літніх далеких блискавиць у степу, здавалось, погойдує дуба. Ось він уже розпливається, росте, перетворюється на хмару. І все моргає. Від цього німого моргання здається, що і все небо, і вся земля гойдаються.
— Не холодно, Блаженко? — питається старший лейтенант.
— Байдужки.
Боєць стоїть, поклавши на автомат руки в лайкових рукавичках, що потріскались йому на швах.
В ячейках темніють міномети. Тепер вони нагадують собою ряд міцних довгошиїх лисиць, що, звівши передні лапи, присіли на хвостах в напруженому чеканні. Біля мінометів у ячейках сплять бійці, накрившись плащ-палатками і зогріваючись власним диханням. Іван Антонович обходить їх, присвічує ліхтариком. Палатки посивіли від морозу.
Десь на лівому фланзі зметнулись в небо пружні хвостаті комети «катюш». Полетіли ясними вогняними трасами через темний Дунай на Буду. За хвилину донеслось звідти гоготання, наче прокотився молодий весняний грім.