— Ех, Маковею, Маковею… Начувайся. Буде тобі від старшини. Ми тут усією ротою тебе шукали…
— Перед старшиною я вже відрапортувався… Вибатькував на перший раз, та й усе!..
— Щастя твоє, хлопче, що не під час бою відстав…
— Дурний би я був — під час бою відставати! Тоді дали б штрафну за це… Але ж які там дівчата 1 Бачив би ти їх, Романе… — Телефоніст солодко заплющився, покрутив головою: — Пави!
Цієї весни молодий солдатський хміль бродив у Ма-ковеєвій крові бурхливіше, ніж будь-коли. Хлопець спалахував коханням мало не до кожної дівчини, що десь промайнула перед ним. Одна любов десь подала йому кухоль води через паркан, друга лукаво посміхнулася, виглянувши з вікна, третя…
— Гляди, хлопче, щоб ті пави не збили тебе з пантелику…
— Словачки та мадьярочки, Романе! Ех, як висиплють з костьолу та як попливуть вулицею — очей не відірвеш!.. Хустки на них яскраві, спідниці короткі та круглі, як обручами напнуті… Ідуть тротуаром у червоних чобітках, маленькі молитовнички до грудей притискують та з-під хусток на мене тільки зирк-зирк!.. А чобітки їхні — дзень-дзень… Іду собі поруч них на коні та розглядаю.
— Марусино! — гукаю одній, найкращій… А вона посміхнулась мені, зупинилась біля хвіртки:
— Я нем Марузина, я Іринка!
— Ах, Яринка! Йов, кажу. Хочу, кажу, подивитись, що там у тебе так гарно бренькає, коли ти йдеш вулицею… Покажи-но своєдзінь-дзінь-дзінь!..
Тоді вона глянула на мене — тільки так глянула! — і, засміявшись, підняла свій червоний чобіток! І що б ти думав, Романе? Дзвіночок!.. Просто між високим каблуком і підошвою в неї припасовано маленький, як гудзик, мідний дзвіночок…
— А я, кажу, Яринко, думав, що то сама земля під тобою подзвонює…
Ех і дівчина ж! Повела грайливо очима, цокнула по дзвіночку своїм шкіряним молитовничком, і дзвіночок аж засміявся!.. Чудово!.. Але ж, бачу, їхати вже пора. Торкнув коня, а Яринка як гляне на мене… І жалібно якось, і перелякано:
— Хова?
— Фронт, кажу.
— Не треба фронт… Не любім фронт… Ну, що ти їй скажеш на це?.. Доки й за ріг не звернув, все стояла на місці, як вкопана, та дивилася мені вслід…
— Ой хлопче, хлопче, —докірливо каже Роман, — не грайся з вогнем. І незчуєшся, як десь в капкан попадеш…
— Що ти мені мораль читаєш? — спалахнувши, вигукує Маковей. —Завзялися, опікуни! І ти цієї, і Хома цієї, і всі цієї! Шануйся, дивись, бережись!.. Сам уже не малий, розумію дещо!
— Маковею, — спокійно вів Роман, — я прожив два твої життя, послухай мого слова, спасибі колись скажеш… Хіба я, хіба Денис, хіба офіцери щось зле тобі зичать, коли приструнчують тебе щоразу? Та вся рота вболіває за тобою, як за рідним сином!.. Ти, правда, хло-пак справний, в боях авторитет здобув… І грамотніший за багатьох із нас, і медалі тобі недурно навішано… Але ж молодий та ласий на все, що в очі б’є!
— А що ж, по-твоєму, в мене душа з лопуцька?
— Тож-то й воно, що душа в тебе молода та гаряча і довірлива до всього… Оберігай її, Маковею, не звихни ніде!.. Хіба забув, скільки в Будапешті шпигунок наші хлопці ловили? Скільки там всяких жевжиків у дамські жакети перевдягалося? Вже в них і пов’язки на рукавах, вже вони й «антифашисти», вже вони й «підданці» інших держав—пащпорти в них заздалегідь заготовлені… Думаєш, для чого то? Думаєш, добра тобі мислять отакі типи? Тільки й гоноблять, щоб кудись тебе завести одного, без товаришів, та впоїти метиловим спиртом, та й ножакою в спину… Це тобі, хлопче, не вдома, тут інша територія…
— То, виходить, уже й на дівчину глянути гріх? Уже й пожартувати з нею не можна?
— Гріх не гріх, а береженого й бог береже, Маковею… Думаєш, то червоні чобітки до тебе подзенькують? То спокуси твої, Маковею!.. Ходять вони вулицями в дівочих чобітках, обступають тебе звідусіль та очі з тебе рвуть! Все тут маєш перед собою, все для тебе виставлено: вина панські, картинки сороміцькі, жінки тонкоброві… Бери, Маковею, втішайся!.. Хто легкий на втори—одразу накинеться… А про те й не подумає, що вина ті, може, з отрутою, а жінки ті, може, з поганими хворобами, а в картинках тих — розпуста! То це не капкани? А ти їх обійди, переступи, прогорни вбік та іди своєю дорогою, куди твоя місія пролягла. Глянь, які шляхи ще перед тобою стеляться! Такі шляхи, що як встануть, то й неба дістануть!
Маковей мимохіть подивився на далекий шлях, що ліг перед ним, оповитий золотистою курявою, загачений військами. Ні кінця йому, ні краю… До самого обрію проліг, ввійшов у самий обрій, що палахкотить над ним грандіозною пурпуровою аркою заходу. Невже як стане, то й справді неба дістане?
Маковей присмирнів, задумався.
— Хіба я цього не знаю, Романе? Не такий вітрогон, як декому здається… Яринки я сьогодні і в вічі не бачив! Блаженко люто витріщився на юнака.
— Як не бачив?
— Та так… Це тільки… намріялось мені.
— Тьху на твої вимрійки! І це ти мені баки ними забиваєш всю дорогу?
— Так вона ж була! Тільки не в Галанті, а ще в Камендіні на плацдармі… Я бачив її, коли їздив у полк за орденом…
— Коли це ще було…
— А от сьогодні чомусь пригадалася, встала перед очима, так я й розповів тобі… Чобітки оті червоні, і дзвіночки, і усмішка… Не йдуть з-перед очей, хоч убий…
Дивний ти, Маковею… Завжди говориш, мов сни переказуєш… Надумався мене своїми казками бавити. Весна на тебе діє — ось що я тобі скажу.
— А на тебе не діє?
Роман перемовчав, явно ухиляючись від гріховної відповіді. Потім знову наріпився на хлопця:
— Де ж ти, в такому разі, бестався, що ми тут з ніг збилися, тебе шукаючи?
— В мене кінь засікся, так я перев’язував, щоб старшина не загледів та не виганьбив принародно. Знаєш, він як почне!.. І нічого взагалі було паніку піднімати… Що я вам — дитина на ярмарку? Ніхто вас не силував бігати, висолопивши язики…
— Саме ти й силував, трясця б тебе не вхопила, — розсердився Блаженко. —Може, думаємо, здуру десь хлопець у біду вшелепався, може, допомогти йому треба…
— Не вшелепаюсь, — засміявся Маковей, — будьте певні!
— Може, саме тому й не вшелепаєшся, що всі товариші піклуються тобою… Дружба, брате, велике діло. Бач, як тільки де-небудь загавився, так уже й кинувся кожен: де Маковей? Де телефоніст? Розшукати негайно! Всипати по перше число! А як же інакше? Вся рота хоче, щоб із тебе люди були.
Хлопець замріяно слухав, розглядаючи високі стожа-ри палаючого заходу.
— Що тобі? Освіту маєш за вісім класів — не те, що ми, церковноприходські… Казанок у тебе на плечах варить нівроку… Кров ще, як у первістки, грає… Та ти при бажанні навіть в офіцери можеш вийти!
Увагу Маковея поглинула дорога. Вся вона рухалася, тряслася, димилася без кінця, немовби горіла. Захід палахкотів усе дужче, польові озера зачервонілися, ніби налиті ясною кров’ю. Валуюча понад шляхом пилюга ставала з одного боку зовсім червоно-бурою. Далеко на обрії дорога вигиналася, зникаючи десь під самим сонцем. Там, на небосхилі, силует колони ледве синів, тягнучись по рожевому тлі, як нерухома смуга лісу. Можна було тільки здогадуватись що й там, далеко, все, як і тут, гуркоче, рухається вперед, все, як і тут, охмарене червоно-бурим димом, що вистеляється повільними хвилями на довколишні словацькі нивки.
Маковей міряв поглядом шлях, стиха усміхався йому.
— А таки як встане, то й справді неба дістане!.. Це ти правду сказав, Романе!
Зненацька ззаду хтось огрів канчуком Маковейчико-вого коня, аж він звився під своїм вершником.
— Гони, не давай мочитись! — пролунав знайомий голос.
Між вершниками, як із землі, виріс Хома Хаєцький. Гарячий, закіптюжений, наче щойно з-під молотарки. Впрів, най його мамі, фуфайку на грудях мав розстебнуту. На погонах, вшитих у плечі фуфайки, товстим шаром осіла сіра пилюка. Ледве помітно жевріють з-під неї червоні старшинські «молотки». Вже понад місяць Хома старшинує. Васю Багірова забрали в полк, до прапора. В горах Вертешхедьшег загинуло кілька знаменщиків, і Багіров у числі інших ветеранів-сталінградців пішов на зміну загиблим. А в роті його заступив Хаєцький. Кому ж було прийняти вакантну посаду, як не старшому їздовому, як не героєві Будапешта? Командир роти призначив, а замполіт Воронцов, дізнавшись про це, благословив: