— Добре. Вітаю вас, товаришу Хаєцький… Тепер ви розгорнетесь.
І тепер ось Хома саме розгортався. Надбав уже роті господарство більше, ніж було раніш. Вишколений Багіровим, упевнено гнув свою старшинську лінію. Маковеєві спокою не давав. Гаразд, що булькатий: все бачить, все помічає… Ось і зараз, порівнявшись конем з Маковеем, говорив хлопцеві:
— Як буде зупинка, Маковею, то ми сядемо вечеряти, а твоя ложка хай трохи погуляє… Насамперед поведеш коня до ветлазарету…
— Для чого?
— Він ще питає для чого… Засікся ж!
«І звідки тобі це відомо, чортів «допіру!» Адже кінь навіть не шкутильгає!» — подумав Маковей і став захищатися:
— Я промив, забинтував!
— Знаю, чим ти промив!.. Сечею! А тут потрібен ох-тіол. Пора вже тобі дещо тямити в медицині… Зробиш, що сказано, і доповіси.
— Слухаюсь, — миркнув телефоніст.
— А зараз — гони!..
Деякий час вони їхали мовчки. Хомин жеребчик, незважаючи на те, що мило з нього облітало шматтями, раз у раз щулився і завзято, по-собачому, клацав зубами то в бік Романового коня, то в бік Маковеєвого.
Далеко попереду, в ледве мріючій голові колони, сідало сонце. Ребристі хмари вподовж обрію розжеврілися, .стояли, мов золоті гори. Слалися одна за одною непорушними ясними кряжами. Одні зовсім близько, інші за ни-йи, інші ще глибше, так, здається, і пішли кудись аж на Край світу. А між тими чистими золотими пасмами купалося сонце в палаючій розкоші. Затопило рум’яним Сяйвом весь простір навкруги себе, охопило півнеба Стожарами.
Роман закурив, глянув на сонце, потім на товаришів. Хаєцький і Маковей уже, здається, забули про свою гостру розмову, їхали плече в плече, мовчки світячи поглядами на захід.
Всі троє притихли, мовби заворожені чарами цього ясного весняного вечора.
— Заходить, — нарешті заговорив Хома, задумавшись. — Де то воно заходить, Маковею?
— За Віднем, може… Ні, Відень лівіше, і Братіслава лівіше… За Прагою заходить, за золотою Прагою…
— Чому — золотою?
Телефоніст на мить завагався: справді, чому?
— А чому — Злате Моравце? Народом так названо:
Злате Моравце, Злата Прага… Сьогодні на станції, коли я коня порав, мені два чехи допомагали… «Поспішайте, кажуть, пане-товаришу, визволяти нашу Злату Прагу… Там на вас вельми чекають…»
Гуркіт підвід, рокіт моторів, іржання коней — все ставало зараз помітно лункішим, ніж вдень. Дзвінкі вечірні поля неначе самі підхоплюють і підсилюють гомін походу. Праворуч і ліворуч в степах скрізь рухаються війська. Всі словацькі шляхи сьогодні задимились на захід. Тепер і звідти, з паралельних димуючих доріг, лункий весняний вечір передає Маковеєві — через луки, через озера! — музику моторів, якої ще годину тому було не чути.
Хлопцеві пригадалися осінні мряки-тумани десь біля Тиси… Довгі-предовгі ночі, багнисті темні поля… Хриплі команди, що глухо тонуть у сивому мороці… Там навіть звук власного голосу, обважнілий, наче відсирілий, падав за кілька кроків від тебе… А зараз як лунко та дзвінко навкруги! Що то — весна… Здається Маковеєві, коли б він оце заспівав, то почули б його аж на самім
Дніпрі… По голосу впізнали б дівчата: наш Маковей! Десь на Дунаї співає, а в Орлику чутиі..
Тим часом на заході сонце невтомно зводило свої величезні сяючі будови, ставило із золотих хмар золоті міста з вежами, соборами, кучерявими садами. І все те світилося зсередини, весь час немов розжеврювалося.
— Ви бачите — місто в хмарах! — схвильовано гукнув Маковей товаришам. — Дивіться, яке воно золотеї Розкинулось у хмарах палацами, баштами, садами… А між ними — хвилі, хвилі, хвилі, як прапори. Пливуть, перегортаються, летять…
Видовище захопило всіх. Однак незабаром з’ясувалось, що кожен бачить у тих химерних будовах своє. Хомі ввижався золотий величезний трактор, що піднявся дибки над усім заходом. Роман запевняв, що то гіганти ковалі стоять з молотами над здоровенним ковадлом і щось кують. А Маковей наполягав, що то таки — місто.
— Ну, як ви його не бачите? Хто знає, може, то Прага? Мо, вона й справді золота?
Широко, бентежно відкриті очі горіли йому райдужним переливом далекого неба.
— Там десь нас чекають!
Сонце зайшло, степові озера згусли і стали на якийсь час темно-червоними, мов запеклися. Прозорий перший туман злегка засивів по вибалках, рясно всипаних горбиками підземних кротячих поселень. Позаду в колоні хтось радісно закликав товаришів, щоб глянути вгору: високо над військами пролітали на північ журавлі.
— Бач, як дисципліновано летять, — визначив, задерши голову, Хома. — Навіть дистанцію зберігають!
II
Старшинувати Хаєцький почав напровесні. Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний, похмурий край… Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті зливами дороги. Несамовиті гривасті потоки, що розбухали з кожною годиною.
Противник відкочувався крізь гори за Грон. Висаджував у повітря за собою мости і місточки, забивав стежки завалами, мінував нависаючі над ними скелі. Головний тягар наступу в ці дні виносили на собі сапери. Всі підрозділи допомагали їм. Мало не кожний піхотинець ішов уперед з кайлом або сокирою, мов будівничий. Доводилося щодоби форсувати кілька водних рубежів, настеляючи для артилерії і важких обозів свіжі мости в таких місцях, де їх не було споконвіку.
Дощі прали нещадно. Гуляли в сивих ущелинах водянисті холодні вітри-зав’юги. Однак молода провесінь з кожним днем все відчутніше нагадувала про себе. Навіть у негоду крізь хмари соталося стільки високого світла, що повітря навкруги здавалось не сірим, не похмурим, як восени, а майже білястим, променистим. І обличчя бійців, блискучі, вмиті, насічені дощами, здавалось, були весь час злегка осяяні звідкись невидимим сонцем.
В горах майже не було населених пунктів. Лише коли-не-коли траплялись убогі селища угорських та словацьких лісорубів. Гвардійці не зупинялись в них ні ночувати, ні перевзутись, ні відпочити. Доводилось минати їх, несучи далі в набряклих шинелях воду численних гірських потоків, форсованих вбрід.
Не вистачало фуражу для коней. Старшини, даремно обгасавши навколишні безплідні місця, нарешті мусили видавати коням, як і своїм гвардійцям, раціони розкислих сухарів.
В такий час Іван Антонович Кармазин одержав розпорядження — відкомандирувати старшину Багірова в полк. Цього разу Антонович не міг навіть нарікати, що його, мовляв, грабують, що в нього забирають кращих людей. Навпаки, Антонович і вся рота проводжали Васю з задоволенням: адже він ішов до прапора, адже честь, виявлена йому, — це була честь для всієї мінометної!.. Старшинські справи, за наказом Антоновича, прийняв Хаєцький. Вася передав йому свою польову сумку з ротними списками, коня і товсту плетену нагайку.
— Гриміла наша мінометна і гриміти буде! — запевнили товариші Васю на прощання. А він, зібравши своє немудре солдатське майно, що вмістилося йому в кишенях, і подаючи розчуленому Хомі руку, весело заповів:
— Тримай, друже, кермо, не відхиляйся від гвардійського курсу!..
Легко було Васі сказати: тримай! А воно, те старшинське кермо, виявилось досить-таки гарячим. Попервах ледве рук не обпекло, най його мамі! Ще й досі була Хаєцькому впомки та перша ніч його незвичайного старшинування. Гірка і повчальна ніч… Добре пам’ятав її і командир роти.
Батальйон Чумаченка саме змушений був тоді затриматись під гірською норовистою річкою. Запаливши смолоскипи, дубіючи в крижаній воді, роти наводили переправу. Деяким підрозділам, в тому числі й мінометникам, комбат дозволив короткий перепочинок. Нарешті можна було відіспатись за все.
Розташувались тут же, біля річки, під дощем, на кострубатому камінні. Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бійці швидко поснули. Мокрими купами тіл посплітались під возами, попригрівались під попонами біля теплих тулубів виснажених коней. А командир роти Антонович ще довго снував по своєму табору, перевіряючи пости. За деревами шуміла чужим шумом річка, метушились люди із смолоскипами в руках, стукотіли сокири. Час від часу по той бік річки, в чорній глибині протилежного берега, звивались ракети, лунала коротка перестрілка — то батальйонні автоматники, форсувавши річку «на казанках», вели десь розвідку боєм. Хоча Іван Антонович уже промок до останнього рубця і, здавалося б, для нього в такому стані має бути байдуже, де йому лягти, щоб перебити сон, однак він усе ще вагався, не наважуючись брьохнутись просто в мокву, як інші. А дощ суцільним шумом облягав усі навколишні ліси, темні кручі та висоти.