Десь у темряві біля возів Хаєцький голосно сварився з неслухняними кіньми.
— Я вижену з тебе оті забобони! — гукав Хома коневі. — Будеш ти мені шовковим!
«І чого він досі товчеться?» — подумав Кармазин про свого нового старшину і, обережно переступаючи через клубки сонних мокрих тіл, попрямував на Хомин голос. Хома, звичайно, ще зоддалік впізнав Антоновича і з характерного чвакання його чобіт, і з того глухого покректування, з яким Антонович повільно спускався з горба, одначе вважав за потрібне зупинити начальство грізним окликом:
— Хто йде?
Щось промимривши у відповідь, Іван Антонович підійшов до подоляка впритул:
— Чому досі не спите, Хаєцький?
— На посту, товаришу гвардії старший лейтенант.
— На якому посту? — здивувався Іван Антонович. — Хто вас призначив?
— Видите… Я сам себе призначив.
Старшині, звичайно, зовсім не належало стояти на посту, і Хома це добре знав. В роті Існував порядок, за яким на вогневій несли варту призначувані офіцерами бійці обслуг, а біля підвід старшина мусив виставляти ще окремий «автономний» пост із числа їздових. Несучи варту, вони водночас ще мали й порати коней. Зараз на цьому посту Антонович несподівано застав свого висуванця.
— Вам права старшини відомі? Хома надувся в темноті, як сич!
— Відомі.
— То чому ж ви в такому разі своїх підлеглих повкладали спати, а самі стоїте над ними в ролі няньки?
Якийсь час Хаєцький мовчав. Потім, набравшись духу, затяг зі своїм повноголосим подільським виспівом:
— Товаришу гвардії старший лейтенанті — Антонович давно вже помітив, що Хома починає отаким манером співати всякий раз, коли йому від чогось боляче і прикрй на душі. — Всі ж ми однаково не спали; і я, і вони. То чи ж мені ноги посудомить — вистояти якусь годину? А не стань — одразу розмови почнуться!
— Спокійніше, Хаєцький… Які розмови?
— Звісно, які… Бач, скажуть, як заначальникував, так уже і взявся з нас линви вити. Влаженки додому напишуть, все відрапортують в артіль… Взявся, скажуть, Хома собакою на земляків…
Іван Антонович слухав Хомині скарги і диву давався: хто це говорить? Той Хома, який, бувши рядовим, видирав своє право зубами? Який самому генералові не попустив би свого ні на вершок? І ось тепер, ставши начальником, вія раптом заспівав отакої… Мовби застидався тих широких прав, які були йому надані.
— То хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж маю нарікання терпіти!..
— Еге-ге, — сказав Іван Антонович. — Бачу, ви, Хаєцький, погано зрозуміли свої командирські функції. Те, що ви солдата жалієте, це добре. Командир — батько своїм бійцям і мусить їх жаліти. Але те, що їхню роботу ви хочете перевалити на свої плечі, — не вже погано. Бо хоч які міцні будуть плечі одної людини, проте ніколи вони не витримають того, що витримають плечі колективу. Що ж це, зрештою, вийде? Відстоявши години за рядового, ви потім звалитесь з ніг, задасте хропака. А хто ж буде за вас пости перевіряти? Хто буде викопувати влий прямі старшинські обов’язки?
— Мене вистачить на все.
— Не вистачить, Хаєцький, ніч крізь ніч… Звалитесь неминуче. Вдень почнете дрімати на ходу. А я не даватиму. А я ганятиму нещадно. І буду вимагати безпосередню вашу роботу не з оцього їздового, замість якого ви коней зараз пораєте, а персонально з вас, І не питатиму, чи спали ви, чи ні. І навіть коли з ніг звалитесь, то не пожалію, а, навпаки, жорстоко за це покараю. Бо коли солдат звалився з ніг лише завдяки своїй власній… необачності, за це його треба суворо карати. Погано, погано, Хаєцький. Подумайте} старшина роти, — Іван Антонович підняв палець угору, — їздових стереже! Коней їм годує! А вони собі сплять сном праведників… Ну, як це назвати, Хаєцький? Відповідайте.
— Панібратство, — подумавши каже Хома.
— О, саме воно!.. А де панібратство, де лібералізм, там уже не питай залізної дисципліни. Там уже старшині й на голову вилізуть. А тому, — Антонович перейшов на грізний тон, — від сьогодні наказую: вам, як старшині, на пост не ставати. Коня під сідло взяти собі найкращого. Артиста візьміть. Щоб видно було одразу: ага, це старшина їде! Взірець для всіх!.. І нікому — ніякого спуску. Все, що підлеглим належить, — дайте. Все, що належить з них, — візьміть. Бо я в свою чергу вимагатиму з вас немилосердно по всіх пунктах. Вам зрозуміло?
— По всіх пунктах.
— Ми на війні, товаришу Хаєцький, — вже м’якше заговорив Антонович, — і ви не потурайте, хто та як про вас скаже чи подумає. Не потурайте ні на що. Бо ви не мені догоджаєте, не Іванові чи Степанові, ви здійснюєте волю Батьківщини, Все відкиньте, все забудьте, крім неї, крім обов’язку. Дійте неухильно, чесно, справедливо. І тоді, хоч який будете суворий та нещадний, бійці ніколи не перестануть вас поважати й любити.
Іван Антонович схилився біля воза на ящики мін, задумався. Хома тим часом, чалапкаючи в калюжах, добрався до крайнього воза, розшукав серед їздових свого земляка і приятеля Каленика.
— Каленику,вставай!
Їздовий щось миркнув і зібгався ще дужче. Хома нагнувся, затряс його за плече.
— Вставай! Кому сказано!
Очманілий Каленик неохоче підвівся, сів.
— Що таке?
— На пост!
— На пост? — Каленик смачно позіхнув. — А котра зараз година? Хіба ти своє вже відстояв? . — Уже відстояв.
— Щось дуже швидко…
— Судилося стільки.
— А Гмиря де? Хай зараз він стане, а я піду в третю.
— Ні, ти станеш зараз.
— То ж чому?
— А тому, — розлютився Хома, — що встань, коли з тобою командир розмовляє!
Приятель схопився, як опечений.
Коли Хаєцький знову повернувся до Антоновича, той все ще стояв, задумавшись, біля воза. Нап’ята палатка халабудилась йому на голові, обстрілювана лопотливим дощем. «Чому ж він сам досі не лягає? — подумав Хома про командира роти. — Весь день нарівні з нами рвав собі жили і вночі не приляже…» Хомі навіть жалко стало Антоновича.
– — Товаришу гвардії старший лейтенант!.. . Антонович не відповів на оклик. Схилившись на ящики, він уже міцно спав.
«Стоячи спить, — дружелюбно усміхнувся Хома, зупинившись за спиною в Антоновича, готовий підхопити його на руки, якщо падатиме. — Стій, Антоновичу, стій, тримайся на обох… Тримайся, адже мусиш… Бо звалишся отут біля воза з власної провини, то ще й кару приймеш…»
Вранці, перед тим як рушити на переправу, Хаєцький зробив ревізію на возах і доповів командирові роти про наявну кількість мін. Було по боєкомплекту на кожному возі.
— Більше не підіймете? — поцікавився Кармазин.
— Більше?.. — зам’явся Хома. — Чого ж… можна спробувати…
Правду кажучи, йому й самому кортіло довантажити підводи ще бодай сотнею мін, користуючись тим, що машини полкового боєпостачання стояли зараз під боком. Адже все може трапитись, адже машини можуть відстати, адже ще невідомо, які там гори підуть за переправою. Добре, як добре, а коли бездоріжжя, бескеття? Заріз! Тоді додаткова сотня мін була б як нахідка. Хома вже давно все це обміркував, прикинув собі оком можливості транспорту. Не випадково він, тільки почало світати, взявся за ревізію. Але річ у тому, що на возах, крім боєприпасів, ще чимало місця захаращувало й особисте майно бійців та офіцерів роти, в тім числі й речі самого Антоновича. Як тут бути? В якій формі викласти Антоновичу свої жорстокі наміри? Однак старший лейтенант сам вгадав причину Х’оминого вагання.
— Старшина…
— Я!
— Негайно очистити вози від усього стороннього. Викидати геть усе, що не може стріляти або вибухати. Натомість довантажитись боєприпасами.
— Слухаюсь! Дозвольте почати?
— Починай!
За мить Хаецький уже був иа возі. Бійці, передчуваючи розправу, обступили його з усіх боків. Якось випало так, що першим потрапив Хаєцькому до рук саме ранець командира роти, обшитий зверху собачим хутром. Ординарець Антоновича шанобливо дивився з натовпу на те хутро.
— Чиє? — дивлячись прямо на Антоновича, голосно запитав Хома, хоч добре знав, з чиїми речами мав справу.
— Старшого лейтенанта, — попередив ординарець по-божно.
— Приймай! — гукнув Хома ординарцеві і пошпурив йому речі до ніг.
«Пропали авторучки, — покірно подумав Антонович, мовчки спостерігаючи цю сцену. Всі знали, що в його ранці, крім білизни та чистих зошитів, наготованих уже заздалегідь для рідної школи, зберігалася ціла колекція авторучок, що їх бійці дарували Антоновичу після кожного бою. — Тепер каюк ручкам… Напевне, всі потрощились…»