Звідки це все?
Був час, коли тобі, грубому, мстивому, озлобленому особистими втратами, хотілося все витоптати в- цих інр-землях, ти не бачив перед собою нікого й нічого, крім ворогів. З похмурою недовірою блимав на тих, що тебе вітали. В їхніх вітаннях вчувалися тобі нещирість і винувата запобігливість перед твоєю силою. Затятий у своїй зненависті до ворогів Вітчизни, ти з вічною підозрою проходив крізь чужі люди, як крізь колючі терни, накладаючись лише на себе, на товаришів, на зброю.
«Любов рухає армії вперед…» Хто це сказав? Де? Ага, це ті молочники… Це ті філософи… Справді, як подумати, чорт візьми, то це таки щастя — любити людей!.. Звичайно, путящих. Звичайно, справжніх. Таких, як… оці».
Сагайда захоплено дивився на своїх однополчан, що гомоніли, жартували, гуртуючись вперемішку з словаками біля кожного двору, дружньо бесідуючи, жартуючи. Декотрі вже в свіжо-зеленому, щойно одержаному обмундируванні, інші ще в торішньому… Обтріпані в походах обмотки, вигорілі, вилинялі гімнастьорки, прості, одвер-ті обличчя. Однак дивишся на них і надивитись не можеш… Чи не вперше оце Сагайда глянув і на себе, і на своїх товаришів такими очима… Здається, ніде ще він не почував так глибоко своє значення і свою роль визволителя, як тут, на цій словацькій землі, де його ждали «через шість довгих-довгих літ…».
Щойно його питали:
— Матку маш?
Йому подумалось про Вітчизну.
— Маю, — відповів він.
— Вітця маш?
— Маю.
— Братів маш?
— Маю, маю!
— Сестру маш?
Коли Юлічка запитала його про сестру, він не міг відповісти одразу. Це запитання влучило прямо в його живу, незагоєну рану. Адже він справді мав-таки десь сестру, єдину із всієї рідні, свою щебетушку Зінку, вивезену в запломбованому вагоні на німецьку каторгу… Де ти, Зінко, де ти, сестричко? Чи скнієш рабинею на підземних осоружних заводах, старіючись у свої вісімнадцять літ, чи, може, катюги вже загнали тебе передчасно в могилу? Юлічка, мабуть, зрозуміла його важку мовчанку, збагнула його думки.
— Май мене за сестру, — сказала вона. — Буду тобі за рідну…
Юлічка… Коли вона лежала, зібгавшись в постелі, то здавалась йому зовсім маленькою. Коли сіла, то стала вищою. А коли, відкинувши коси, стала на ноги і випросталась, то вже була високою та гінкою!
— Здравія бажаю, гвардії лейтенант!
Хто це? Шовкун!.. Стоїть перед Сагайдою впевнено, з гідністю, як рівний перед рівним. Голос його помітно змінився, в ньому тепер міцно забриніла гвардійська мідь, замість тієї вкрадливої, податливої м’якості, з якої жорстоко тішився Сагайда, коли Шовкун ще був ординарцем Брянського. Тепер Шовкун, видно, не дозволив би нікому кататися на собі. Вуса підстрижені щіточкою, санітарна сумка при боці. Гвоздь! Сагайда від душі радий йому, як радий усьому на світі, що якоюсь мірою причетне до його першого друга, до Брянського.
— Одержав оце листа від Ясногорської, — хвалився Шовкун. — Незабаром буде в полку. Комбат сказали, як тільки Ясногорська заявиться на горизонті, знову будуть вимагати її до нас.
— А Нюра?
— Наладимо геть, — рішуче висловився Шовкун про свою теперішню начальницю, немов доля її цілком залежала від нього. — Хіба вона рівня Ясногорській? Мізинця її не варта… На неї й командир санроти уже зуби гострить. Нас, тобто санітарів, подав на «Відвагу», а їй — дулю під ніс, вибачте на слові. Бо ми з вогню не вилазимо, а Нюра наша більше за кавалерами стріляє…
Видно було, що Шовкун добре знає ціну своїй роботі, і хоч вона йому важка, але ніскільки не обтяжлива.
— Ти вже, дружище, вріс у свою нову посаду, як добрий вершник у сідло, — засміявся Сагайда. — Хвалю за ухватку!
— А чого ж… При моїй посаді інакше й бути не може. Людьми дорожиш, і тобою дорожать.
— Та я чув… Комбат про тебе хорошої думки. Коли ж буде Ясногорська? Хоча б побачити, яка вона…
— Через тиждень-два буде.
— Ого! До того часу ще тричі вмерти можна…
— Тепер уже гріх вмирати, товаришу лейтенант… Кінець видно.
Повернувшись у роту, Сагайда не впізнав своїх: всі вже були переодягнені в нове, зелене, весняне. Хома зустрів його доганою:
— Нарешті дочекався вас, гвардії лейтенант. Бачите, всі вже як рута взеленилися, лише один ви оце між нами вилинялий… Та ще Маковея десь бенеря носить, і -на обід не з’являвся… Прошу, одержуйте своє обмундирування і речову книжку.
Черниш уже був з ніг до голови в новому, вирядився, як до параду. Пригвинтив орден, затяг ременя, підійшов до Сагайди:
— Оглянь мене, Володько! Скажи своє авторитетне?
— Повернись… Так… Все як на тебе шите. Тільки чоботи не зовсім… Занадто вже богатирські.
Чоботи з жовтої юхти, з довгими дебелими халявами справді здавались непомірними і важкими для легкої, красивої фігури Черниша.
— То нічого, що важкі, — зауважив Роман Блаженко. — Зате хода виробиться. Адже коня-рисака навмисне кують у важкі підкови, щоб ногу до грудей викидав…
Антонович, роззувшись, ще тільки старанно примірявся. Сагайда чекав від нього якогось неприємного сюрпризу — де, мовляв, був та в кого питався дозволу, ідучи з розташування роти. Однак Антонович удав, що Сагайда оце никав десь саме з особистого дозволу його, Антоновича. «Зрештою, цей кирпань — симтгатичний тин, —подумав Сагайда про командира. — Але як же воно так виходить, що ми ніяк не мажемо з ним вжитися? З першого дня на ножах…»
Повернувшись після госпіталю в полк. Сагайда був неприємно вражений, що його ротою — славнок» ротою Брянського! — тепер командує якийсь Кармазин. Правда, цього «якогось» він добре знав, бо Іван Антонович перед тим довгий час командував мінометниками сусіднього батальйону. Тоді Сагайді доводилось не раз мати з Антоновичем різні справи, офіціальні й неофіціальні, і стосунки між вими в цілому залишались добросусідськими. Але тепер, коли Кармазин раптом опинився його безпосереднім начальником, Сагайду це просто кинуло в лють. Хай би Черниш, хай би хтось інший, близький до Брянського, очолював роту — Сагайда погодився б на таке беззаперечно. А то якийсь Кармазин. Стороння людина, далека від родинних традицій роти, прийшла собі на готове і стала тут спокійно порядкуватні.. Перші дні Сагайда почував себе так, наче, повернувшись у батьківський дім, несподівано застав у ньому мачуху. Своє невизнання «мачухи» Сагайда мимохіть переносив на декого з бійців, що прибули в роту вже при Кармазинові. Незаслужено кривдячи їх. Сагайда всю свою яезграбну, ще не прочахлу закоханість в Юрія Брянського тепер переніс на ветеранів роти, на тих людей, здо мовби несли на собі негаснучий відблиск загиблого друга-офіцера. Ними дорожив, їх оберігав. Відлюдьку-ватому, невживчивому Сагайді взагалі важко було когось вподобати, але коли вже хто здобував його вибагливу любов, то — на все життя. Особливо у фаворі в нього був малий Маковей. йому лейтенант дарував різні пільги, вимотуючи жили з Маковеєвих напарників-телефоністів. Антонович не міг стерпіти таких несправедливостей, і на цьому грунті між ним і Сагайдою не раз виникали гострі сутички. Іван Антонович, розлютившись, кричав, що, доки командує ротою, нікому не дозволить створювати в ній нездорові взаємини. «Нема в мене синків і пасинків, своїх і не своїх! В мене є тільки наші люди, радянські бійції» Напередодні, зчепившись із Сагайдою, Антонович навіть погрожував, що віддасть його на офіцерський суд честі. А зараз між ними — як нічого й не було. Приміряючи свої чоботи, Кармазин спокійно повідомляв Сагайді, що одержав оце трохи поповнення, молодих, необстріляних.
— Всі підуть у мій взвод? — насторожено запитав Сагайда, сподіваючись, що командир роти навмисне дасть йому всіх новаків замість вихованців Брянського.
— Не дам тобі жодного, — приголомшив Сагайду Антонович.
— Чому?
— А тому… Тобі важко з людьми вживатися. Вихопуєш повільно… Всіх даю в перший взвод, Чернишеві. А ти візьмеш тих, з якими… легше.
Сагайда образився, але промовчав. Він зрозумів, що тут не обійшлося без змови командира роти з Чернишем. Адже Черниш теж, звичайно, хотів би мати у себе людей вивірених, досвідчених, на яких з певністю можна покластись. Але він згодився забрати собі весь оцей необстріляний молодняк. Надіється, що має кращі, ніж у Сагайди, командирські дані. Ну, що ж… Хай буде так.