— Кого ти маєш на увазі?
— Брянського. Уявляєш собі, як він відповів би на . це складне питання? Осудив би він їх чи ні? По-моєму — ні. По-моєму, таке він схвалив би. Бо тут не пустощі, не жарти, тут люди згорають. Хіба чистою, справжньою любов’ю образиш його пам’ять? Хіба, приміром, для мене або для тебе було б щось кривдне в тому, що людина, якій я бажав дати щастя, знайде-таки його десь-інде після моєї вимушеної посадки? Я ж не який-небудь дикун, скіф, що, даючи дуба, нібито наказував і жінку свою вбивати та класти поруч із собою в могилу. Я, навпаки, заповів би друзям берегти її, любити, ощасливити… Гинучи сам, я хотів би, щоб моє кохання було, як прапор, підхоплене іншим і чесно пронесене ним далі, крізь усе життя… Щоб у ваших почуттях билося моє почуття, щоб у вашій вірності жила моя вірність. Та кому б із нас не хотілося навіть після своєї смерті залишитися Ввірцем для інших? Взірцем не лише в подвигах та бойових ділах, а навіть і в своєму найінтимнішому…
— Ти, Вовко, розійшовся, немов закоханий. Все це наслідок твоїх грінавських зустрічей? Тепер мені ясно, що ти влип.
— Ти зі мною не згоден?
— На жаль, я тут ні при чому. Все це викладай Чер-нишеві, а не мені.
— Вже викладав.
— І як він реагує?
— Мовчить.
Черниш мовчав. Ішов з нолачками попереду, іноді брався з ними підпихати підводи, весь час думаючи про Ясногорську. Те, що Сагайді здавалося простим і зрозумілим, для нього було гарячим суцільним клубком суперечливих почуттів, які важко було розплутати, які неможливо було перекласти на людське слово. Якби міг, так і вигортав би їх із свого серця, щоб не палили, щоб не ятрили його повсякчасно… Незабаром вона повернеться в полк… Знов буде поруч. Хоче він цього чи не хоче? Іноді він був готовий закричати їй звідси: прийди, швидше прийди! А іноді гукнув би: не приходь! Адже я не той, адже я… інший! Проте, залітаючи думками в після-воєнщину, уявляючи себе в тій новій, необжитій сфері, він чомусь щоразу зустрічав її там, хотів і не міг розминутися з нею, бо вона вже була поруч з ним скрізь на тих майбутніх, неймовірних шляхах…
Виплив місяць, і гірські хребти заблищали всюди кам’яною лускою. Колона, перевалюючи кряж, почала спускатися вниз. Стало виразно чути звичний гул нічного бою. Стало видно гарматні спалахи, що виблискували в далеких ущелинах. Вози, спускаючись на гарячих гальмах, лунко ячали в міжгір’ї, мов лебеді з старовинних слов’янських пісень.
Чернишеві чути було, як десь позаду, спотикаючись по камінню, Маковей голосно допитувався Блаженка:
— Цікаво, Романе, чим тобі здаються оті силуети на місяці? Кажуть, що то якийсь Авель підняв на вилах свого брата Каїна.
— Не Авель Каїна, а Каїн Авеля.
— Хто кого — це не так важливо. Факт, що брат брата наколов. От варвари!.. Але де ж там вила? Скільки дивлюсь, а вил не бачу. По-моєму, ті постаті більше на солдатів схожі. Дивіться, наче одне сидить, а друге над ним схилилося і рану йому перев’язує… Наче дівчина над бійцем.
Десь зовсім близько, немов прокинувшись, озвалися кулемети. Лункий пласт шуму нагло осунувся в тишу, мовби спустив хтось довжелезною ринвою щебінь з верховини. Перекотилось луною, завмерло… Кілька голубих ракет, звившись над міжгір’ям, похмуро освітили частину гірської дороги, безлюдне узлісся, лісникову хату на курячих ніжках…
Прокотився наказ: негайно розгорнутися в бойові лави. Тримаючи зброю напоготові, підрозділи почали спускатися в якісь темні байраки, куди ще не сягало блакитне місячне сяйво.
По пояс, по груди, по шию…
VII
«Здрастуй, Женю!
Ось я вже й на порозі рідного дому. Наш санітарний ешелон зараз стоїть на прикордонній станції Н. Листа цього пише під мою диктовку медсестра Ліда.
Ранок. Ми щойно вмилися біля берега і тепер сидимо під насипом, чекаючи зустрічного поїзда. Всі, хто тільки міг, висипали з вагонів, захоплено вітаючи довгождану рідну землю. Коли б навіть мені не сказали заздалегідь, що за річкою, за кільканадцять метрів звідси, вже починається наша Батьківщина, то я, здається, сам би дізнався про це. Я відчув би її навіть по цьому легкому весня-.ному повітрю, що тече на мене звідти, мов з високих, вічно чистих гір.
Уявляєш собі, Женю, як у мене на серці? Уявляєш собі, як може бути на серді в людини, якій є куди повертатись, якій є з чим повертатись? Я не випадково підкреслюю саме те, що в мене є, що я придбав, а не те, що я втратив. Повір, що мої втрати порівняно з моїм надбанням здаються мені в цю мить зовсім незначними. Так, певно, мусить почувати себе каменяр, руки якого вклали хоч один карниз грандіозного палацу, що йому стояти віки.
Поступово звикаюся з своїм становищем. І дивна річ:
мені часом здається, що, незважаючи на втрачений зір, я все-таки бачу. Може, це тому, що я не самотній, що мене повсякчас оточують товариші і друзі. Звідусіль я відчуваю підтримку товариських рук, товариських очей. Вони прагнуть донести до мого сприймання навколишній світ у всій його повноті, вони хочуть, щоб мені було все видно, як. і їм. І мені видно, Женю!
Ми їхали через Трансільванію. Гримлячи в тунелях, наш ешелон пролітав ті самі міжгір’я, де торік були наші вогневі. Два дні мчали понад самим Мурешем, понад тим бурхливим Мурешем, який нам — пам’ятаєш? — довелося форсувати вбрід жовтневої вітряної ночі… Я знову відчув під собою ті хребти, по яких ми торік дерлися на захід. Мезітур — Арад — Дева… Вслухайся, друже, в назви цих міст. Я певен, що від них на тебе також війне чимось теплим, чимось близьким.
Мені, зрештою, здається, що всі землі, по яких ми пройшли з такими боями, стали назавжди для нас .чимось близькими. Я принаймні не зможу ніколи байдуже слухати румунську чи угорську мову, не зможу спокійно сприймати повідомлення, передані газетами або радіо, про справи цих народів. Я не зможу бути безстороннім до них. Та й хто з нас зможе відтепер не цікавитись ними, не стежити за розвитком їхнього життя, за їхнім рухом по новому шляху? Зрештою, хіба це не природно? Хіба не залишив кожен з нас скрізь тут частки самого себе? Земля ця ще й досі гаряча від нашої крові, ще й досі солона від нашого поту. Ось чому я хвилювався, як при зустрічі з рідними, кили Ліда казала мені, що понад залізницею стоять озброєні кирками та лопатами смугляві трансільванці в своїх боярських шапках та в повстяних штанях. Це ті самі чабани та лісоруби, яких ми з тобою часто зустрічали в горах. Зараз вони прокладають крізь гори газопровід. Я чую їхні простодушні вигуки, якими вони вітають наш ешелон. Усі ми схвильовані до глибини душі. Так! Визволені не можуть забути визволителів, це зрозуміло. Але я певен, що й визволителі ніколи не стануть байдужими до визволених.
Іноді гори зводились біля самих вагонів, як хмарочоси. Іноді відступали в далечінь. Тоді бійці, товплячись біля вікон, з радістю впізнавали штурмовані свої верховини, голосно звертались до них, як до живих істот. Для мене ті захмарні верховини були мовби символами розвінчаної недосяжності, вони втілювали в собі величний епос нашого походу. Почуття здоланності всього, що вважалося раніш нездоланним, — це чи не найважливіше почуття, яке я виніс із війни. Зараз в моїй уяві все наймогутніше з існуючого на світі виступає карликовим порівняно з людиною, яка бореться за свої ідеали.
Може, все це не нове, але для мене особисто це було в якійсь мірі відкриттям. Правду кажучи, раніше і люди, і явища життя для мене виступали дещо применшеними. І тільки на фронтах цієї війни я склав справжню ціну і самому собі, і своїм товаришам. Бо саме на цих фронтах кожен з нас, простих людей, рядових гвардійців людства, якнайвиразніше відчув, що він має свою певну вагу на великих терезах історії.
Такими думками я жив, перетинаючи вдруге Трансільванські Альпи. Не раз мені хотілося поділитися цим з тобою, пригадуючи наші нічні розмови під мокри’ми скиртами, розкиданими в угорських степах, під холодними загравами Будапешта, коли ми переживали за долю і шляхи людства не менше, ніж за нашу полкову .розвідку, що десь пгшла на смертельне завдання. До речі, як там наш Козаков? Як інші «вовки»? Вітай, коли живі.
В Плоєшті нам довелося перебазуватись із мадьяр-ських вагонів у наші, радянські. Тепер уже сюди, аж до самого Плоєшті, доходить наша, вітчизняна широка колія. Звідси вже й поїзди водять наші машиністи з нашими дівчатами-кочегарами. Нам попалися звичайні «телячі» вагони, подовбані за війну кулями та осколками і вже старанно позашивані десь на наших вагоноремонтних заводах. Гвардійці, обмацуючи понашивані дошки, ніжно погладжували їх долонями, немов зарубцьовані рани. Гладив і я. А Ліда плакала.