— Воронцов! Я тебе не розумію! — джеркнув академік і півником відскочив від замполіта на крок. Знову впився очима в прапороносців. Нетерпляче порипував на місці чобітками. І чим ближче підходили прапороносці, тим помітніше вгамовувався командир полку. Притихав, вичахав на виду. Стиснуті кулачки поступово розмикалися.
Прапороносці перетинали поле. Покорчоване,перепалене, поруділе, воно ще місцями було затягнуте клубовинням сиво-бурого диму. Прапороносці впевнено посувались крізь те пошматоване клубовиння, пірнаючи та виринаючи в ньому, мовби рухались на великих висотах, нарівні з природними хмарами.
Дамба принишкла в напруженому, урочистому чеканні. Світлішали згорьовані обличчя, списані висохлими ручаями темного поту. У смертельно втомлених, згаслих очах спалахували вогники, живі, рішучі, бадьорі.
Маковей, повернувшись з лінії, знову стояв у своєму окопі. Він, здається, одним з перших помітив прапороносців, коли вони тільки з’явилися на узліссі. Зараз Ма-• ковей уже не думав про те, чи буде наказ зніматись звідси. Хіба це тепер можливо? йому стало раптом зовсім ясно, що звідси можна зніматись лише вперед або героєм загинути тут, відстоюючи прапор. І навіть це страшне припущення зараз не лякало і не смутило його. Навпаки, йому було солодко відчути свою власну готовність іти на все. Дивився на прапор сяючими, захопленими очима.
Звикши бачити святиню полку в голові колони, телефоніст сподівався і на цей раз побачити за прапороносцями колону бойового підкріплення. І дивно було, що вона, та колона, не потяглася, не виринула з лісу за прапороносцями. Одначе вона була! Схвильований Маковей у радісному екстазі мовби наяву вже побачив її. Побачив усіх тих, кого звик зустрічати під такими прапорами на Батьківщині, на бурхливих демонстраціях, на всенародних святах: батьки й матері, сестри й однокласниці, піонери і вчительки — всі вони ніби всправжки йшли оце за прапороносцями, рухалися на поміч Маковеєві, своєму придніпрянському соловейкові.
— Бачиш, Хомо?
— Бачу.
Прапор все ближче й ближче. Вже виразно бачить командир полку Васю Багірова, його вилицювате напружене обличчя, яке аж сюди донесло на собі смагу ста-лінградського сонця. Вже видно командирові полку шорсткі, вузлуваті руки башкира, які міцно стискають древко. Вже спалахнув над чохлом п’ятипромінний вогник золотого вінчика, пригрів собою сердитого, вимотаного за день Самієва. І ось потемніле, як волоський горіх, обличчя академіка враз прояснилося. Передчуття катастрофи швидко зникало, навкруги наче розвиднялось, тісний п’ятак плацдарму роздався вшир, в усі боки. Навіть дихалось легше. Небезпек одразу поменшало, становище здавалось уже не таким скрутним, як досі.
— Глянь, Воронцов, як він іде, як він ідеї — стежачи за прапороносцем, захоплено відзначив Самієв, — З якою гордістю!.. Даю слово, щось є величне в його ході!..
Самієву здавалося уже, що це не Воронцов, всупереч йому, послав гінця за прапором, а що це зробив особисто він, «хазяїн». І коли прапороносці наблизились до нього, несучи перед собою святиню полку, Саміев умить, наче підріс, виструнчився і віддав честь енергійним, натхненним жестом.
XIV
Як і слід було чекати, шосту контратаку почали танки. Вони виповзли з широкої улоговини, що тяглася перед дамбою, і, ставши в ряд, відкрили шалений гарматний вогонь. Стояли кілька хвилин на пагорбі, захлинаючись спалахами, тіпаючись усіма своїми сталевими мускулами, як на прив’язі. Потім, не припиняючи вогню, з гуркотом рушили в лоб на дамбу. Рябі, як гаддя, вони ще зберігали на броні сліди невялинялої зимової фарби. Вранці таких тут ніхто не бачив, вони, видно, тільки оце прибули сюди, поспішно перекинуті з якоїсь іншої ділянки плацдарму.
За танками, сутулячнсь, висипали табуни есесівців. Брели, стріляючи навмання, запускаючи в ясне небо ракети, немов їм було темно серед цього білого весняного дня.
Дамба мовчала. Високо над нею пливли на захід в супроводі жвавих яструбків важкі бомбардувальники. Пливли спокійно, впевнено, як у далеке майбутнє. І хоч вони не мали змоги вплинути зараз на долю оборонців дамби, після їхнього перельоту кожному окопникові чомусь стало легше, може, тому, що плацдарм у небі вже був ширший, аніж на землі: літаки гордо понесли на своїх крилах червоні зорі кудись на захід.
Дамба німувала. Бронебійники завмерли біля своїх ПТР. Хаєцький поклав руки на зв’язані докупи гранати, що лежали перед ним на бруствері. Маковей, за прикладом старшини, приготував і свою в’язанку. Йому здавалось, що танки сунуть просто на нього і що полковий прапор стоїть під дамбою саме за його, Маковеєвою, спиною. А втім, Хаєцькому здавалось, що прапор стоїть саме за ним, за Хаєцьким, а не за кимось іншим.
Бійці заклякли по дамбі в окопах.
Танки сунули, важко похитуючись, тьмяно лисніючись боками, немов вибиралися з води на сушу якісь доісторичні земноводні потвори. А за ними вихрилися стеаринові вогні ракет, в немічній злості змагаючись з весняним багатством сонця.
Маковей уже не бачив ні сонця в небі, ні плацдарму, оповитого димами, ні австрійської станції, що похмуро бовваніла вдалині. Весь світ зійшовся йому на оцих гуркотливих сталевих клубках, що насувались на нього. За машинами вже було чути войовничий п’яний гелгіт наступаючих гітлерівців.
Дамба грізно мовчала. Навіть поранені тамували стогін у собі, вслухаючись у наростаюче залізне скреготіння. Прапороносці закам’яніли внизу дід насипом, в глибокому — по груди — окопі. Прапор стояв між ними посередині, теж як солдат.
Раптом, в момент, коли одна з машин, обминаючи підбитий вранці бронетранспортер, повернулася на мить до насипу боком, — вдарила перша бронебійка. Постріл її, порівняно з потужним важким гаркотом танків, пролунав блідо, тонко, майже тендітно. Проте машина одразу спалахнула. Це було настільки несподівано, що ворожа піхота на якусь мить отетеріла. Але інші три танки не зупиняючись сунули вперед, і есесівці, оговтавшись, ще несамовитіше кинулись за ними.
Тепер уже по всій дамбі захлопали бронебійки. Задихаючись, довгими чергами, вдарили станкачі. За самою спиною в бійців дружно чварахнули міномети. Один з танків ішов таки справді на Маковея і Хаєцько-го. Люто загрібаючи під себе землю, дихаючи чадною спекою, він неухильно наближається, підіймається, уже дереться на саму дамбу. Ще хвилина — і він уже припрасує Маковея до землі, перевалиться через насип і, перемелюючи поранених, піде просто на прапороносців. Ні, він не піде, він нізащо не пройде! Маковей кинеться на нього з гранатами,’ кинеться всім своїм тілом, аби тільки вони вибухнули під ним. Вже по танкові б’ють товариші. Вже вся земля довкола нього рветься спалахами, гримить, димує. Х’ома, впершись підборіддям у бруствер, впившись своїм похижілим одразу оком в машину, тримає напоготові важку півпудову в’язанку гранат. Ще… ще… ще…
І Маковей не дише. Ще… ще… ще…
Враз, наче змовившись, Хома і Маковей метають одночасно. Там! Але ще минають нестерпно довгі секунди, мовби затримуючись на межі життя і смерті, доки під жирним задимленим черевом машини нарешті б’є громовий вибух. Танк весь здригнувся» шарпнувся на одній гусениці вбік і, незграбно накренившись, закляк. Здавалось, штовхни його тепер рукою, і він перевертом піде вниз.
Кулеметники сікли по ворожій піхоті, міняючи стрічку за стрічкою. Вода закипала в станкачах. З-під насипу залпами з найкоротшої дистанції били міномети, обдаючи гарячим полум’ям своїх же бійців. Міни густо закущувалися вибухами по всій улоговині, гурти німців знетямлено шарахалися між ними.
Зненацька ліворуч, у другім кінці насипу, глушачи тріскучу пальбу, прокотилось могутнє, гаряче «ура». Маковей, міняючи диск, глянув туди і сам залящав щодуху: на самій дамбі, охоплені масним полум’ям, нерухомо стояли ще два танки. Палаючи, вони зараз видні-лися всьому плацдармові. Маковей раптом відчув, як навкруги стає легко, просторо, вільно. В цей час за спиною в нього залунали радісні голоси мінометників:
— Іптап іде!
— З козачої переправи!
— В атаку!!
Маковей не розібрав, хто перший дав цю команду. Чи Самієв, чи Воронцов, що бігли по дамбі з автоматами в руках? Здавалось, вона, ця команда, сама собою вродилась і, множачись, наростаючи, полетіла вздовж насипу.