— Ось саме оце й американця здивувало… Чому, каже, холодним, а не гарячим, дочервона розпеченим? А тому, відповідаю, щоб ви його, отой шкворінь, потім назад висмикнути не змогли!
— Здорово це ти вигадав, Хомо! — регочуть бійці.
— Тільки про це нікому нічичирк, — суворо попереджує Хома. — Наша розмова з американцем — це поки що військова таємниця…
XVIII
З дня на день усі чекали закінчення війни. В Берліні над рейхстагом уже майорів радянський червоний стяг. Від краю до краю тріщала фашистська імперія, валилася в прірву на очах у народів. Першокласна гітлерівська армія переставала уже бути єдиним цілим, вона тепер більше нагадувала моторизовані величезні банди, що металися по всій Центральній Європі, звиваючись під нищівними ударами радянських військ. Здавалось, година розв’язки ось-ось настане і найпотужніші радіостанції світу нарешті привітають людство з великим тріумфом.
А тим часом гармати гриміли на сотні кілометрів, міста клекотіли вуличними боями, мости, будівлі, храми злітали в повітря, весняні поля все ще вкривались тисячами свіжих окопів. Кров лилася, люди, як і раніш, ходили в буйні атаки по кільканадцять разів на добу.
Зараз це давалось особливо важко. Всі вже чули, як, наближаючись, урочисто шумить над світом перемога, всі жили вже, упиваючись надіями, зазираючи в завтра, в те велике, осяйне, казково-прекрасне, що мало ось-ось настати.
Як тоді буде? Невже справді настане день без пожарів, без канонад, без крові та вбивств? Нестерпно хотілося кожному дожити до того дня і хоча б мить — хоча б єдину мить! — побути там…
Для самієвського полку це «там» зникало десь за річкою з порваними мостами, за голими узвишшями протилежного берега, за фортифікаційними спорудами, що в’язалися на потойбічних схилах в єдину лінію похмурих укріплень. Австрійськочеський кордон… Водний рубіж, пристріляний ворогом вздовж і впоперек. Сьогодні полки підійшли до нього.
Війська зосереджувались понад річкою в численних складках місцевості, в гаях і перелісках. Мабуть, ще ніколи цей глухий прикордонний закуток австрійської землі не тримав на собі стільки людей і техніки. Грунт мав би тут осісти під такою незвичною вагою. Збираючись в ударний кулак, ущільнюючись, полки готувались до вирішального штурму.
Всі підступи до річки противник встелив вогнем. Земля переднього краю вигоріла під снарядами, почорніла, спустошилась. Однак ночами піхота повзла і повзла в береги, залягаючи в очеретах, націляючись в захід тисячами очей.
Євген Черниш окопався із своїми людьми в одному з крутоярів неподалік від річки. Тут же зупинились і мінроти двох сусідніх батальйонів. Начальник артилерії полку наказав звести на цей раз усі міномети докупи, щоб випробувати Чернишів метод швидкісної стрільби. Понад десяток стволів стали поруч. Це вже була розкіш, яку полк міг дозволити собі. Вже не треба було розтягувати вогневі засоби на кілометри по фронту, прикриваючи най-дошкульніші місця. Сьогодні гарматам і мінометам було тісно.
Чернишеві на час артпідготовки випало бути старшим, тобто командувати з’єднаним вогнем усіх трьох мінрот. Сагайда жартома охрестив його «капельмейстером зведеного оркестру». Але Черниш зараз був глухий до Са-гайдиних жартів. Хоча він з готовністю прийняв на себе обов’язки старшого, відчуваючи, що вони йому під силу, проте хвилюватись не переставав протягом цілого дня. Відповідальність, лігши йому на плечі, мовби напнула всі його мускули й нерви і залишила їх надовго в такому стані.
Вогнева позиція була майже готова. Черниш розташував її по самому дну балки, захищеної від противника крутим горбом. В круглих вогких ковбанях-ячейках
358
стояли міномети всіх трьох рот. З’єднані в одну батарею, виструнчені в голодний, хижий ряд, вони набули особливо грізного вигляду, наче навіть виросли калібром.
Обслуги дружно працювали. Перевіряли механізми, ставили віхи, прокладали останні ходи сполучень. Зліва до вогневої прилягав ліс, і стрункий молодий дубняк заходив косяком на саму вогневу. Найвища група дерев, ніби навмисне, стала якраз навпроти Сагайдиного взводу. Треба було валяти стовбури, поширюючи сектор обстрілу, створюючи перед кожним мінометним жерлом широкі ворота на захід. Іншим разом Сагайда, безперечно, надувся б на Черниша, доводячи, що той по-дружньому всукав йому найгіршу ділянку на вогневій. Але сьогодні Сагайда прийняв це як належне. Черниш поставив його на перший взвод, яким раніше сам командував. Для Сагайди це було почесне і неабияк тішило його самолюбство. Адже чомусь саме йому Черниш передав свою улюблену спадщину, а не молодому офіцерові Маркевичу, який напередодні прибув у роту з резерву. Маркевич прийняв від Сагалди 2-й взвод — «найлегший», найбільш вишколений.
— Сідай на готове, та, дивись, не відпусти гайку, — повчав Сагайда Маркевича, передаючи йому взвод. — З такими гренадерами тобі й море до пупа. А я не женуся за легким хлібом, піду на 1-й, до молодих громадян…
— Я теж не шукаю собі легкого хліба, — ображено зауважив на це Маркевич.
— Не шукаєш, а коли дають — бери. Бо, значить, так треба. Значить, вважають, що мій хребет міцніший за твій. Тобі, бач, галявину Черниш виділив, а я маю ліс корчувати.
— Можу вам допомогти, — запропонував Маркевич.
— Коли можеш — давай, щоб швидше розквитатись. На тому й зійшлись. Тепер бійці обох взводів дружно наступають на дубняк. Сагайда, розчервонівшись, теж гасав з сокирою по вогневій, хвацько накидався на дерева.
А по схилу горба все глибше входили в землю ординарці, телефоністи, спостерігачі сусідніх батарей. Навіть Маковейчик, який завжди уникав земляних робіт, сьогодні натер собі чесні мозолі. Звичайно, замість того щоб длубатися в цій важкій австрійській землі, хлопець волів би краще пройтися на руках по вогневій, поборюкатися з товаришами або, задерши голову, гайнути лісом, що, брунькуючи, виструнчився поблизу. Як там, напевае, чудово! Озера, птахи, співи… Гуде весна в лісі, зазирав до Маковея в тісний, просякнутий вогкістю окоп, кличе-викликає: кидай лопату, хлопче, випурхни з своєї нори на світ божий, гайнімо степами-лісами! Покажу тобі свої дива, напою тебе березовим соком, засинію до тебе пролісками!..
— Геть, не заважай мені, — гука Маковей сусідові-зв’язківцеві, що проситься до нього в прийми. — Дай лишень розмахнутись!..
— Ти вже й так вибехкав по груди…
— А що ж! Може, це я вже останній окоп рию, для історії залишу!
— Давай на пару…
— А цього б ти не хотів? Який ласий на дурницю! Бачиш мої мозолі?
— Бачу… Теж історичні?
— Теж!
В цей час з КП батальйону, захекавшись, прибіг Шовкун. Тільки-но він влетів на вогневу, всі зрозуміли, що зараз почують якусь радісну звістку. Вона тремтіла в теплому, розм’яклому погляді санітара.
— Ясногорська повернулась! — гукнув Шовкун, сяючи чомусь на Черниша. І всі бійці, як змовившись, глянули на Черниша. Лейтенант почервонів і, хмурячись, кинув офіцерам:
— Пішли пристрілюватись.
XIX
Забравшись з командирами рот на вершину горба, що здіймався перед вогневою, Черниш терпляче вів пристрілювання. Як завжди в таких випадках, бив лише один міномет. Сьогодні честь пристрілювати ціль випала обслузі Дениса Блаженка. Стоячи внизу і тримаючи в руці дефіцитну димову міну, Блаженко дивився звідти на офіцерів так, ніби чекав сигналу вчинити землетрус. Але Черниш не спішив з командами. Зараз не було чого спішити. Після кожного пострілу наставала довга пауза — офіцери неквапно розглядали ціль, радилися, вели підрахунки.
День стояв чистин, кришталево прозорий, з далекою видимістю. Мерехтливе повітря м’яко струмувало, наче підлизуючи своїми рухливими течіями потойбічні висоти, бліндажі, далекі дерева. Все це пливло, пропливало кудись і в той же час залишалось на місці. Фронт принишкнув, як перед бурею, лише зрідка де-не-де ліниво гухкали гармати. Черниш знав, що завтра вони загомонять інакше — сьогодні артилерія ще тільки приміряється, б’ючи з удаваною безсистемністю та скупістю, щоб не накликати завчасно підозри противника.
Все, що думав зараз Черниш, якось неминуче пов’язувалося з Ясногорською, все, що він робив, уже мовби присвячувалося їй. Певно, Шура і в гадці не має, як її прихід позначається на чиїйсь діяльності, на чиїхось настроях… Повернулась!.. Невже вона справді з години на годину може бути тут? Іноді Чернишеві це здавалось малоймовірним, як виблиск золотого сну. Коли випадала вільна хвилина, він нетерпляче озирався з свого пагорба на дорогу, що звивалась попід лісом до села, в полкові та батальйонні тили. При цьому щоразу ніяковів, думаючи, що сусіди-офіцери догадуються, чому йому не лежиться біля них. А вони, заклопотані пристрілюванням, зовсім не помічали його хвилювання.