— Може, й стали, товаришу Хаєцький…
— Як то?
— А так от… Уявіть собі, ось кінчиться війна… Очевидно, імперіалістичні хижаки знову візьмуться за своє… Знову розгорнеться боротьба між суперниками, між конкурентами. Тоді й оці чеські заводи могли б стати комусь на заваді. Чому ж з ними не розправитись заздалегідь, саме в отаку гарячку, коли під виглядом воєнних дій мож’на безкарно вчинити справжній погром своїм майбутнім суперникам? Чому не зробити на цьому, як то кажуть, бізнес?
Слова замполіта скерували думки Хаєцького в зовсім несподіване річище. Досі він, як і багато його товаришів, уявляв собі післявоєнний світ з якоюсь туманною невиразністю, бачив його майже ілюзорно крізь золотий серпанок близької перемоги, крізь квіти й музику, крізь п’янливу радість останніх днів. Там мусило б початись життя, зовсім відмінне від попереднього, там загальнолюдське щастя битиме мільйонами джерел, там святам не буде вичерпу, адже всі люди стануть нарешті справжніми людьми! Після того, що народи пережили. Що побачили, — не може бути інакше!
І ось раптом Воронцов своєю спокійною дебелою рукою немовби підняв трохи той запаморочливий серпанок, і Хома на мить угледів за ним, у далекій глибині післявоєнності, охоплений тривогами світ, вирування холодних пристрастей, невгамовної ворожнечі, підступних, жорстоких розрахунків.
— Тепер ви второпали, що таке бізнес?
— Так… Второпав.
— Але хнюпитися через це не варто. Пан бізнес молодець проти овець… А проти дружного фронту народів Ьін нічого не вдіє…
Мову замполіта обірвав вістовий, підскакавши галопом з голови колони.
Майора терміново викликав командир полку.
Хаєцький зостався сам із своїми думами. З годину їхав замислившись, нікого не чіпав.
Смачно пахнучи, тряслися за своїми підрозділами солдатські кухні. Обід уже давно був готовий, проте роздавати його не було наказу. «Перемліє все в казанах, — пожалкував мимохідь Хаєцький, вгадуючи по запахові, що саме зварено в тій чи іншій кухні. — Либонь, знову не буде зупинки…»
— Чого задумався, земляче? — Хтось з нальоту оперіщив ззаду Хоминого коня. — Гони, не давай мочитись!
Це Козаков. На змиленому рисакові, з гранатами і флягою при боці.
— Чув, Хомо? В Празі повстання, народ б’ється на барикадах!
Хома насторожився, рука мимохіть лягла на автомат.
—- Ти звідки знаєш?
— Знаю! Чехи розповіли ось тут поруч, в лісництві… Празька радіостанція вже в руках патріотів. Весь час передає: Руда Армада, на помоц, Руда Армада, на помоц… Червона Арміє, на поміч, Червона Арміє, на поміч…
— То, може, це ми якраз до них спішимо? — пожвавішав подоляк. — Бо чомусь замполіта покликали до «хазяїна». І комбатів теж. Глянь, там уже переходять на гвардійський алюр!
— Видно, почулиі Почули!
Козаков рвонувся далі, вигукуючи щодуху знайомим і незнайомим бійцям:
— Прага повстала!.. В Празі барикади!.. На помоц братам! На виручку!
Хаєцький з гиком пришпорив коня. Швидше б, швидше! Далека змучена Прага заволала до нього хором живих людських голосів: «На помоц!» Цей трагічний клич повсталого міста враз заступив собою всі Хомині помисли й інтереси. Вже він ні про що не думав, нічого не чув, окрім заклику, зверненого особисто до нього на помоц, Хомо, на помоц! Через поля, через ріки явно чув Хома голос повсталих братів. Уявлялись вони йому в образі тих невільників, яких він недавно врятував з палаючого пакгауза на австрійській станції. Наяву бачив далеких пражан, що задихались у вогні й крові, і поспішав, поспішав…
Ошаленілий, гнівний Хома гукав на льоту і людям, і коням, і моторам:
— Швидше-бо, швидше! Інакше — хана їм! Як ми не виручим, то не виручить ніхто!
Шосе клекотіло щодалі густіше й густіше. Кухні тряслися з незайманими перемлілими борщами. Полк помітно набирав темпу.
XXVI
Всі були пройняті думкою про повсталу Прагу. Для Козакова чеська столиця не була просто собі стратегічним пунктом, важливим воєнним об’єктом чи «вузлом доріг». Прага для нього насамперед була гордим, нескореним містом. Козакову ввижались вулиці в задимлених барикадах, брати повстанці, що задихаються там, обливаючись кров’ю, жінки та діти з кошиками патронів, як колись у дні Паризької комуни… Товариші по боротьбі, єдинокровні брати… Хіба можна було не поспішати чимдуж їм на виручку, не вчепитися у відступаючі німецькі хвости, щоб відвернути сили ворога від Праги, відтягти їх на себе? Козаков дивився па все це, як на свою особисту справу, звичайну і природну. Так він кинувся б на вулиці боронити дитину від скаженого пса чи шубовснув би в річку рятувати втопаючого.
Коли б Козакова запитали, де кінчаються його суто службові, офіційні справи і де починаються особисті, то він тільки здвигнув би на це плечима. В полку для нього вже давно все стало особистим. Однополчани були йому кревною ріднею, зброя — ремеслом, прапор — родинною святинею.
Він був вухом і оком полку і розумів це майже буквально.
Виходячи в розвідку, Козаков зрікався всього, підіймався одразу над простим смертним і вже «почував себе богом». Одержане завдання не було для нього тягарем, воно скоріше було йому благословенням і перепусткою в царину бажаних подвигів. Він почував, що веде розвідку від себе, і в той же час не лише від себе, а й від імені усього того нового світу, що висилає його посланцем вперед, підтримуючи повсякчас свого відчайдушного посланця в усіх його митарствах.
Може, через те Козакову все вдавалося, скрізь його супроводжувала гвардійська «везучка».
Скоряючись дисципліні, Козаков, звичайно, викопав би всякий наказ командира, навіть такий, що не припав би йому до серця. Але чи шпорив би він тоді так немилосердно свого коня, як зараз, скачучи на Прагу? Хіба рвався б він так шалено за ворогом, гримаючись по-яструбиному в сідлі, витягнувшись усім корпусом вперед?
Не жалів ні себе, ні коня, ні своїх хлопців. Заклик знемагаючої Праги невідступне дзвенів йому в вухах, гучною луною летів над ним всю дорогу.
Вночі німці вчинили несподівано запеклий опір. На кілька кілометрів по фронту розгорівся важкий бій з участю танків і самоходів. Всі полки дивізії мусили розгорнутися в бойові порядки. Офіцери водили піхоту в кількаразові нічні атаки. І Козаков вів свою лобату братву, що вміла на бігу рвати фашистські підметки, вів, гукаючи в темряву ночі: «Дайош Золоту Прагу!»
Лише перед світанком противника вдалось-таки зломити, і полки знову, зачохливши теплі стволи гармат, рушили в путь.
Самієвський полк ішов у дивізії головним, і Козаков, вилітаючи на світанку із своїми розвідниками вперед по дзвінкій автостраді, надіявся, що летітиме по ній першим. Але, всупереч його сподіванням, виявилось, що автострада уже була освоєна: незадовго перед тим по ній пронеслися на Прагу «тридцятьчетвірки». Козакова розбирали піхотинські ревнощі, він уже виажав себе мало не обозником і незаслужено картав свого коня, який, на жаль, не міг зараз стати під ним «тридцятьчетвіркою». А танкісти, пожинаючи десь поблизу плоди першості, гтрімко йдучи вперед, залишали, наче в докір розвідникам, свіжі сліди своєї роботи: потрощену німецьку артилерію, дотліваючі по кюветах машини, гурти фріців, яких чехи-конвоїри гнали узбіччям автостради. Полонені брели мовчки, понуро, забовтавшись у росяних травах по пояс.
Козаков, ревниво заздрячи танкістам, був, однак, щиро задоволений з того, що вони так прудко пішли вперед.
— Хоч і відбивають наш «хліб», але ж зате в Прагу встигнуть, — втішав він своїх «вовків». — Не дадуть братанам задихнутись!
— А може, там уже союзники? — вясловив припу-щеяня наймолодший з розвідників, Славик, якого «хазяїн» ще навіть не величав «вовком», а тільки «вовченям».
— Можуть, звісно, і вони вдертися, як натиснуть на всі педалі, — погодився в’язистий єфрейтор Павлюга. — Союзникам туди, здається, навіть ближче, ніж нам…
Козаков скосив на Павлюгу своїм зеленкуватим оком.
— На союзників надійся, а свій розум май. Ясно?
— Ясно.
— Алюр три хрести!
Перекидаючись на скаку словами, розвідники водночас уважно оглядали довколишню місцевість. Спереду їм ніщо не загрожувало, там уже діяли танки. Небезпека могла вродитися тільки з флангів, десь зліва або справа. Туди танкісти, звичайно, не мали змоги завертати, залишаючи ці простори фронтовим чорноробам — піхоті. Але й на флангах якоїсь видимої небезпеки не було.