Прапороносці – Олесь Гончар

XXVII

— Передайте по колоні, — скомандував Самієв офіцерам, що їхали за ним, — припинити пальбу, берегти боєприпаси.

Коли цей наказ, гасячи на своєму шляху стрілянину, докотився нарешті до Маковея, хлопець спочатку здивувався. Може, це якесь непорозуміння.? Може, це хтось із передніх в гарячці переплутав наказ? Але товариші вже ставили зброю на запобіжники, і Маковей зробив те ж саме, одразу повертаючись до реальної дійсності.

Звістка про перемогу па деякий час була приголдм-шила хлопця. Йому здавалося, що тепер все піде по-новому, що відтепер люди мусять керуватися в житті якимись зовсім іншими правилами, ніж досі. Мусять зняти з себе всякі обмеження, забути про все буденне, заговорити один до одного іншою мовою. Адже сьогодні все навкруги було іншим, неповторним, фантастично прекрасним.

Все почалося вранці при сході сонця, коли звітка про перемогу наздогнала на марші полк, коли схвильований, зблідлий Самієв, вихопившись наперед, до знаменщиків, па льоту скомандував їм:

— Прапор з чохла!

Поглядом, сповненим щастя й готовності, Вася Багіров прийняв команду, вправним рухом зірвав загрубілий, мов солдатська долоня, чохол, і шовкове багряне полум’я вибухнуло з-під нього, пружно залопотівши на вітрі.

Полк на це відповів загальним салютом.

Маковей і стріляв, і плакав, і сміявся, не чуючи себе, не чуючи інших. Просто серед дороги почався летючий короткий мітинг. Бійці на ходу вистрибували з сідел, щось радісно кричали один одному, міцно обіймаючись та цілуючись, гублячи свої вигорілі на всіх сонцях пілотки. Маковея теж цілували, лоскотали вусами якісь невпізнанні щасливі люди, і він когось цілував, когось поздоровляв, збуджений, бентежний, закоханий в усіх і в усе. Якось зовсім ненароком угледів крізь вируючий натовп Черниша і Ясногорську. Вони теж поцілувалися — довго і міцно, видно — вперше, видно — до гарячої п’я’н-кості, на людях, при всіх. І ніхто цим не здивувався, і Маковей не скрикнув, бо сьогодні все було можна, бо все найкраще на світі починалося звідси… Однак після цього Шура чомусь заплакала, затуливши обличчя білими руками.

А Маковей в пекучій нестямі повис своєму коневі па шиї, біля якої не раз грівся в люті морози та хуртовини, по-дитячому палко мріючи про такий ось, як сьогодні, весняний сонячний ранок… Все сталося, здійснилося! А Шура стояла, закрившись руками, поцілована, грішна і недосяжна, краща ніж будь-коли. Маковей обійняв коня, як друга, і палко поцілував його в бархатну теплу шию. Кінь здивовано косився на нього зверху своїм великим ясним оком.

Все кипіло навкруги, переливалося барвами лісу, блиском зброї, світлом людських облич…

А майор Воронцов, з дудочкою паперів у руці, вже стояв перед бійцями на гарматному лафеті. Очі його в жмутках золотих зморщок кліпали якусь мить, немов звикаючи до сонця, потім враз заблищали до гвардійців славними, добрими батьківськими слізьми.

Після кількахвилинного мітингу полк знову рушив уперед, не зменшуючи темпу маршу, а, навпаки, ще міцніше вшпоривши коней, радісно салютуючи на скаку. Ось саме в цей час розвідники й почули буйну, летючу, швидко наростаючу стрілянину.

«Припинити стрільбу, берегти боєприпаси».

Ця «хазяїнова» команда, війнувши на Маковея бойовим холодком, мовби посгрнула йому тимчасово втрачене чуття реальності, вивела його з самозабуття, з того, казкового зеленого сновиддя, в якому він летів, посилаючи салют лісам, лукам, небові, сонцеві. Маковей нарешті збагнув, що з настанням свята великий наступ не може кінчитись, він мусить продовжуватись, доки на шляху будуть вороги.

А вони були. Німецько-фашистські війська з групи генерал-фельдмаршала Шернера відмовились капітулювати і поспішно відступали на захід, їх ще треба було привести до пам’яті. Це завдання випало на долю армій 2-го Українського фронту, в складі якого йшов і самієвський полк.

Крім вищого начальства, маршруту полку ніхто не знав, але всі чомусь думали, що йдуть на Прагу. Може, тому, що серцем кожен був там, з повсталими чеськими патріотами.

Дорогою Маковей щоразу поглядав на Ясногорську. Вона вже їхала в стрічках та вінках, що ритмічно билися ій на грудях. І сама вона вже була як квітка. Такою вона стала, проїхавши перше містечко, яке зустрілося бійцям після мітингу. Місцеве населення, бурхливо вітаючи полк, з особливою ніжністю вітало Ясногорську. Чеські дівчата закосичили її, заквітчали, наче справжню наречену. Дівчина-воїн, вона самим своїм виглядом захоплювала їх, здавалася їм незвичайною, як з пісні.

Іноді Маковей соромливо гарцював конем перед Шурою, і вона, білолиця, бліднa, мов снігурочка, задумано посміхалась йому з-під вінка. Іноді він їхав слідом за нею, як вірний її зброєносець, бажаючи і боячись почутії, про що саме говорила Шура з Черпишем. Але побоювання було безпідставним: вони розмовляли не про свої особисті стосунки. Головною темою їхніх розмов була перемога, марш, Прага, чиїсь милозвучні вірші. Маковей чув, як Шура схвильовано читала їх напам’ять:

І вічний бій!

Нам спокій тільки сниться…

Підхопивши ці слова, Маковей уже скакав, напівуючи їх на власний імпровізований мотив.

А ліси зеленіли напрочуд мирно, а села, пролітаючи, мигтіли привітно, а шосе блищало в далечінь, як сонячна дорога опівдні на морі. Далекі вигули гармат на флангах вже не в’язалися в уяві з кров’ю та смертю, в їхньому глухому добродушному громі кадровикам уже вчувалися пробні гули літніх табірних полігонів. Полкове знамено то шугало червоною птицею в тіняві нетрі зеленого лісу, то знову виривалось на простори, залиті духмяним сонцем, високо розвіваючись в прозорих польових вітрах. І навіть тоді, коли знамено зникало за виги1-ном лісу, всі відчували його там, поперед себе.

Все було сьогодні разючо новим, незвичним, небуденним. Вже войовничі гвардійські гасла при дорогах зазвучали бійцям інакше. Ось наближаються до Маковея дві дошки, іксом прибиті на перехресті:

«Доб’єм фашистського звіра!»

Доб’єм… Хтось уже доклав до гасла руку, закресливши перше слово і розмашно надписавши зверху:

«Добилиі»

Невже добили?

Маковей запитливо дивиться на розпаленого Сагайду, що, осадивши свого вороного на перехресті, затримався на мить перед іксом, як перед незрозумілим дороговказом.

— Невже добили, Маковею? — наздоганяючи телефоніста, вигукує Сагайда. — Невже оце ми з тобою їдемо… в мир?

Збивши на потилицю свою чорну кубанку, він озирається довкола з таким виглядом, немов щойно опритомнів. А Маковей наспівує:

— Їдемо, їдемо, їдемо!..

— А клени які пишні, Маковею! А дуби! І листя на дубах… І небо над нами синіє… Небо, Маковею, ти бачиш? Чисте, як до війни!..

— А он кірха вдалині бовваніє… І село випливає з-за обрію!.. Та яке біле! Цікаво, як воно зветься? Хто там живе?

— Може, то Грінава пливе до нас назустріч, поспішає з-за обрію? Поспішає на велике свято? — Сагайда, широко посміхаючись, махає в далечінь рукою: — Швидше, Грінаво, повний вперед!

— Ви ще не забули її, лейтенант?

— Її? Довіку не забуду!

— Уявляєте, що там робиться сьогодні? А що в нас дома робиться! А в Будапешти… Єзус-Марія, що тільки робиться зараз на білому світі! Мені хотілося б скрізь оце побувати! Скрізь і водночас! І дома, і тут, і на Дунаї! Всіх би обійняти, всіх поздоровити! Аж кривдно, що ти… неподільний. Ви знаєте, я зараз люблю… все! А ви?

— Я? — Сагайда рішучим жестом відкинув за вухо свою розпатлану чуприну. Задумався. Все тіло його пашіло на Маковея жаром. — Якби дано було мені владу, Маковею! Сьогодні я воскресив би всіх наших, всіх, за війну полеглих… Якби оце всі наші встали! Ах, якби вони дожили, Маковею…

— А ви самі думали дожити до цього дня, лейтенант? Пам’ятаєте, як вас бронетранспортери оточили в замку? Я вже вас тоді був поховав…

— Я тебе, Маковею, теж іноді ховав, коли побіжиш, бувало, на лінію… Взагалі ми з тобою дожили, мабуть, цілком випадково. Адже на кожного з нас гори металу випущено: давно могло б десь довбонути… Але головне ж не в цьому…. Головне, що настало те, чого ми з тобою прагнули. І настало зовсім не випадково… Неминуче!

— Звісно, коли б не я, то хтось інший сидів би оце в моєму сідлі. Але ж як хороше! Дивіться, скільки народу суне!..

Вподовж автостради гомонить барвистий ярмарок. З навколишніх сіл вузькими польовими дорогами тягнуться і тягнуться до шосе селяни. Босоногі діти, чепурні матері, веселі господарі… Велосипедами, шкапами, волами, пішки… Спішать подивитись на сиві гурти полонених, спішать привітати ясно-зелені, мов травень, колони переможців.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: