Прапороносці – Олесь Гончар

— Гляньте, гвардії лейтенант: он якийсь чех в окулярах Ягідку нашого обіймає… По щоках плеще, пригортає, мов рідного сина… А в Хаєцького мале чешеня в сідлі… І друге взяв… Гляньте, як сміються та хапають його за вуса… І ніскільки не бояться!

— Може, в цьому і весь секрет, Маковею, — Сагайда задумався, звісивши обидві ноги на правий бік сідла. — Може, саме в цьому наша велика сила і наше велике щастя.

— В чому?

— В тому, що шлях наших армій не був позначений ні шибеницями, ні концтаборами, ні фабриками смерті… В скількох хатах за нас молились! В скількох вікнах нас виглядали! За це, Маковею, варто було гибіти в окопах і вмирати в атаках. Правду кажучи, він мав-таки рацію…

— Хто — він?

— Брянський. Мені здається, що це саме він одного разу весною сказав мені десь у білому квітучому садку, йу, ніби в Грінаві…

— У Грінаві Брянського вже не було.

— Не лише, каже, зненависть, а насамперед любоз рухає наші армії вперед. Гаряча братерська любов до всіх трудящих людей на землі…

Сагайда, розстебнувши комір, повільно погладжував п’ятірнею свої волохаті, спітнілі груди. Потім, ніби щось пригадавши, дістав з бокової кишені блокнота, почав його перегортати, весь час посміхаючись сам собі з добродушною загадковістю. Раптом, прояснівши, Сагайда звернувся до Маковея, ніжно беручи з блокнота своїми товстими пальцями щось тендітне, схоже на фігурний вензель з синьої, тонкої порцеляни.

— Впізнаєш?

Маковей ледве впізнав: Сагайда обережно тримав у руці зісохлий небовий ключ;, весняну посмішку далекої Грінави.

В передобідню пору полк зустрів кілька машин з написами на бортах: CSR ‘. Господарі машин — енергійні симпатичні юнаки — виявились учасниками празького повстання. Бійці обступили своїх братів по зброї.

— Куди? Звідки?

— На Вратіславу, з Праги!

Виявляється, чудові ці хлопці везуть звістку братам на Словаччину, що Злата Прага вже вільна: сьогодні Її визволили радянські танкісти.

— Як це сталося?

Сталося це на світанку. Озвірілі фашисти ще катували багатостраждальну Прагу, розстрілюючи на майданах її найкращих синів; ще запущені фашистами гранати вибухали в підвалах Панкрацу, шматуючи беззахисних жінок, дітей і старих; ще кулеметні черги решетили вікна Людовото дому; ще свіжі поранені стогнали в підземеллях Ратуші; ще озброєні до зубів бандити йшли нгі штурм барикад, женучи поперед себе заложників; ще все це було, коли в гарячий стрекіт вуличних боїв зненацька ввірвався могутній рокіт радянських моторів. Суцільними потоками, на максимальній швидкості, танки влітали до чеської столиці з північного заходу, з боку Берліна, і з південного сходу, від міста Брно. Нечуваний по темпу, незрівнянний по героїзму кількадобовий марш бронетанкових частин Рибалка, Лелюшенка, Кравченка досяг своєї мети: Прагу було врятовано від зруйнування, а мешканців її — від загибелі. З важких фугасів, що дрімали попід влтавськими мостами та під фундаментами міста, в останню мить було вихоплено запали. Сотні тисяч фашистів були замкнуті в залізне кільце оточення.

— Прага жива, Прага тріумфує! — радісно повідомляли чехи.

Маковеєві одразу відлягло від серця. Вільна!.. Врятована…

Вже вчувався йому святковий гомін слов’янської столиці, плескіт переможних знамен, музика, і сонце, і квіти на майданах. Промчавшись конем мимо Ясногорської та Черниша, Маковей привітав і їх щасливою новиною:

— Прагу визволено! Танкісти-рибалківці вступили до неї з півночі!

Тепер уже, здавалося, можна б не поспішати. Тепер уже можна б, розсідлавши коней, пустити їх на пашу, почистити зброю та залити маслом стволи — щедро, надовго. Тепер уже можна б зайнятися й самим собою. Розсупонитись від солдатського реміняччя, поголитись, покупатись, поспівати на дозвіллі… Ген-ген звабно синіють на луках озера, закликають до себе Маковея. В цей день небо мовби розшарувалося, величезними пластівцями осіло на землю, засиніло по ній скрізь барвінковими плесами.

— Хомо! — гукає телефоніст Хаєцькому, порівнюючись з ним. — Ти бачиш, які озера?

— Бачу, Маковею: сині!

— Пе я вам казав, що в цей день всі ріки на світі стануть отакі?! І Дунай, і Морава, і Дніпро, і Волга!.. Еге ж, як льони цвітуть? Скинути б із себе все та побризкатися в тих льонах!

— Помовч, я тобі кажу! — зненацька гримнув подоляк на хлопця. — Чуєш, команду передають!..

Команда налетіла, вдарила, як грім серед ясного чеба:

— Танки праворуч!

Це було 9 травня, опівдні.

XXV11I

Полк саме входив по високій автостраді в широку, розлогу долину. Насип шляху перетинав її впоперек надвоє. Ліворуч від насипу долина врізалась на цілі кілометри в ліси, що, обступивши її з обох боків, тяглися зеленими ярусами далеко в гори. А праворуч від автостради вся долина палала на сонці червоними маками.

Червоні маки!.. Скільки сягало око, жевріли й жевріли вони на луках, ніким не сіяні, але радуючи всіх. Ген-ген за луками, за мигтючими озерами біліло якесь село з високою гранчастою баштою костьолу. Здавалось, що війна зовсім обминула цей тихий, мов оранжерея, закуток чеської землі. І ось у цій великій оранжереї, виповненій теплими, легкими пахощами розморених квітів і трав, зненацька звалилось на бійців грізне попередження:

— Танки праворуч!

Першим пустив його Козаков, підлетівши до командира полку і рапортуючи йому з якимось сердитим, загрозливим виглядом, наче своєму підлеглому. Самієв тут же віддав офіцерам бойові накази. Рота автоматників, кинувши край шляху свої веломашини та мотоцикли, шугнула в ліс — вона йшла в засаду. Стрілецькі підрозділи батальйонів, кулеметні роти та взводи бронебійників також один по одному зникали в лісі, займаючи бойові порядки вподовж долини, якою вже десь, глухо погримуючи, рухались до автостради ворожі танки. Решта підрозділів полку з гарматами й мінометами, з кіньми й возами, зі всім складним бойовим господарством ринула з високого насипу праворуч, заповнюючи собою всю буйно розквітлу, простору долину. Тут відбувалось блискавичне перетворення полку з мирного зімкнуто-маршового в ощетинений, жорстоко-діловий. Понад автострадою, яка на випадок бою могла правити бійцям за протитанковий бар’єр, стали артилеристи і мінометники.

Вже з мінометів і гармат знято чохли. Вже гарячі гііщі полетіли в дивізію. Вже в цементовій трубі, прокладеній попід шосе, лікарі розгорнули медпункт. Люди притихли в звичній німій напрузі.

Чи, може, минеться без бою?

Маковей, набивши патронами ріжки, лежав біля самої бровки асфальту поруч з Хаєцьким та іншими однополчанами. Хома, сопучи, довбав собі на схилі насипу ячейку, схожу на канаву. Маковей стежив за противником. Механізована ворожа колона, виповзаючи десь з глибини лісу, рухалася серединою балки просто на Маковея. Вона ще була далеко, гарчала глухо, але той зловісний гуркіт шматував Маковееві душу. Неприродно жахливо було чекати вибухів, зойків та чиєїсь крові в цей день. Моторошно було відчути, як смертельна небезпека, наближаючись з кожною миттю, грабує тебе, потворно поглинає великий заклечаний світ, глитає синяву озер, розливи червоних маків, руйнує всю красу довгожданого свята… Ще кілька хвилин тому бійці чули золотий, благовіст над землею, чули святковий, обіймаючий материки, гомін народів. Хіба все це мусить вщухнути перед отією чорною силою, що швидко виплазовує поміж лісом сюди, на автостраду?

Вже простим оком видно — два середні танки попереду, за ними кілька бронетранспортерів, далі — валка чорних критих автомашин.

Поки що колона не обізвалася жодним пострілом.

— Може, то й не німці? — запитав Маковей Хаєць-кого, що вже зручно влігся в своїй ячейці.

— А хто ж, по-твоєму?

— Може, то союзники вийшли нам назустріч? Бачиш, не стріляють.

— До союзників ще — боже мій…

— Чого там — «боже мій»! Адже в них теж усе механізовано… Вони можуть за добу перескочити — знаєш скільки?

— Знаю… Відколи вже скачуть, та ніяк не доскачуть…

— Невже-таки німці? — не хотів Маковей вірити власним очам. — Чому ж тоді не стріляють? Адже їм видно наших коней…

Маковей озирнувся. Коні, кинуті піхотинцями напризволяще, розбрівшись долиною, спокійно паслися. Засідлана гніда лошиця Ясногорської, піднявши голову, стиха кудись іржала. А Маковеїв буланий ішов попаски поруч з Сагайдиним, по коліна забродячи в червоні маки. Чернишів — гріб копитом землю. Маковей відшукав поглядом Черниша. Лейтенант, дивлячись у бік лісу, стояв навитяжку біля насипу перед своїми готовими до бою мінометами. Сива лікарка санроти про щось питала його, витираючи руки, а він крізь зуби відповідав їй. Можливо, лікарка питала саме про Ясногорську. Шура разом з Чумаченковою піхотою була десь у лісі, по той бік автостради.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: