Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
— А тепер там Дениса посадив, хай трохи перепочине... Він геть розбився в сідлі.

— Без звички воно, звісно... А ти, Романе, в цій шапці наче румунешт.

— Добряча шапка! Чабанська... Це мені Хома дав. І де він їх видирає?

— А пілотка?

— Пілотку я заховав у кишеню, бо їду й дрімаю... Так і дивись, що загублю... Вже багато їдуть без пілоток: погубили сонні.

— Вибились люди зі сну... А маршеві кінця не видно.

— Дорога... Це вже Карпати, як ти гадаєш. Шовкун?

— Це не Карпати. Це Альпи.

— Альпи? А де ж Карпати? Нашого батька в ту війну в Карпатах убито... Сусід, ідо з ним був, каже, що навіть братська могила е десь у горах.

— Де наших могил немає, Романе... Наші люди скрізь бували.

— Нам наче на роду написано — завжди всіх визволяти і всіх рятувати.

— А кому ж... Тут люди, бачиш, якісь вутлі...

— А німець тікає — конем не догнати. ' — В горах зачепиться.

— Знов буде хрещення.

— Буде, ой буде!.. Нам тепер весь час від хрещення до хрещення.

— І самі охрестимось. І їх охрестимо в кращу віру.

— Вся Європа ниньки в Йордан вступає. Входить така, а вийде — інакша.

— А ми також хіба такі вийдемо?

— А вийдемо?

— Вийдемо!

Хтось, проскакавши верхи мимо них, на ходу зірвав з Блаженна шапку і пошпурив її далеко вбік.

— Хто то?

— Комбат наш...

— От тобі маєш, — спокійно сказав Блаженко, наче цього й чекав. Став добувати з кишені пілотку.

— Він з усіх поскидав невоєнні шапки, — усміхнувся Шовкун. — Скрізь у кюветах лежать.

— Та я ж її тільки вночі одягав. Удень я знаю, що не можна.

— Ні, тобі, Романе, в пілотці більше личить... В шапці ти... на чабана схожий. А на нас, як не кажи, Європа дивиться.

— То правда. Вона, гей, пильно зараз приглядається до та приміряється... Що це, мовляв, за солдати прийшли, що воно за люди...

— Нелегко, видно, було і їй тут, Європі. Розтерзали звіри, назнущалися... Тільки від нас порятунку й жде.

— Але ж зимно!

— Я сам геть зазябаю...

Незважаючи на лютий холод. Шовкуна все більше хилило на сон. Тепло, що йшло знизу від коня, приємно гріло й заколисувало. Темрява важчала, наче самі гори змикалися над головою. Іноді Шовкунові здавалося, що кінь іде не вперед, а задкує. «Що за мана?» — стріпує Шовкун головою, щоб розігнати сон. Але через хвилину йому знову здається, що кінь ступає назад, немов чимось наполоханий.

Переїхали убрід бистру гірську річку і знову ввійшли в шосе, як у тунель.

Опівночі зірвався вітер. По скелях загули сосни. Загули похмуро, глухо, мов бандури.

— Вже, либонь, противник недалеко, — обізвався Блаженко.

Шовкун сопів у сідлі і не чув його. Серед темної ночі попереду несподівано піднялася багряна заграва, сягаючи хмар. Чим вище підіймались бійці, тим заграва перед ними ширшала, розросталась, поки, нарешті, стало видно, що горить високий міст над якоюсь гірською річкою. Полум'я билось у вітрі величезним червоним птахом. Похмурі відблиски лягали на гори, на сосни, на скелі. Скоро заграва осяяла й обличчя бійців, що їхали їй назустріч, суворо її розглядаючи. Скомандували привал.

Сагайда прокинувся від того, що підвода зупинилась і його перестало товкти в голову металевою ніжкою лафета. Якби ще товкло, то спав би. Висунувшись з-під шинелі, Сагайда в першу мить не міг збагнути, де він. Чому ці скелі в багристих переблисках, чому гудуть сосни, чому гуде й тріщить якийсь вогняний міст?

— Коня відрізали! — хрипко закричав хтось поблизу. — 3 поводом відрізали! Остався, як ти, боже, бачиш!

Почувся сміх, жарти, брязкіт казанків. Тепер Сагайда зрозумів, що це не сон, а все наяву. Встав з каруци, розминаючись м'язами, тремтячи всім тілом від гірського холоду. Збоку при смолоскипі двоє бійців кували коня. Вони поспішали, раз по раз поглядаючи у бік кухні, бо турбувались, що за роботою не встигнуть попоїсти. Так було на кожнім привалі: замість їсти, голодні бійці насамперед кидалися кувати коней. Підкови губилися щодня, а «босий» кінь не міг пройти тут по камінню і десятка кілометрів. Закривілого, змученого, його доводилось зганяти з дороги вбік і кидати, шукаючи собі іншого. А знайти коня в цих рідко заселених горах було нелегко.

Понад шляхом палахкотіли багаття. Бійці, гріючись, пританцьовували навколо них. Деякі відкотили пілотки на вуха. Біля одного вогнища Сагайда побачив Брянського і Черниша; посхилявшись, вони їли з одного казанка і про щось розмовляли. На марші вони здружилися. Сагайда пішов до них, на ходу добуваючи з-за халяви свою алюмінієву складану ложку.

— Ні, найвища, по-моєму, краса, це краса вірності, — чув, підходячи, Сагайда спокійно вуркотливий, оксамитовий голос Брянського. — І хай би довелось мені ще бути на фронті двадцять, тридцять років... Бути ще сім раз пораненим... Посивіти, постаріти, а я все залишався б їй вірним.

— Знову краса вірності, — встряв Сагайда, підсідаючії до казанка. — Ти віриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному і віриш, а коли розібратися, то ти вже забув, яка вона й була насправді... Подумати: третій рік ні листа, ні фотографії!

— Так, третій рік, — спокійно промовив Брянський, ніби сам до себе, і задумався. Черниш розумів його настрій. Це був той дивний настрій, коли людині після довгого суворого стримування так раптом захочеться поділитися з ким-небудь своїм найсердечнішим, найінтимні-шим... Попирхували поблизу коні, жуючи овес; тріскуче соснове багаття обдавало ласкавим теплом; гори гули й гули, як порожні металеві короби.

— Вона теж училась зі мною на фізматі, — в задумі продовжував Брянський, повільно ловлячи руками тепло над багаттям. — Уяви собі, Женю, — звернувся вія до Черниша, — три роки ми з нею сиділи поруч, на одній лаві. Ми вже так знали одне одного, що навіть думки одне одного вгадували безпомилково. Власне, у нас було не дві, а одна думка, поділена на двох. Я міг би кожен її погляд перекласти на мову і записати з точністю до єдиного слова. У нас не було мого і твого. У нас було тільки наше. І ми знали, що так буде все життя... Через місяць після початку війни мене вже поранило. Я лікувався в госпіталі під Смоленськом, і Шура тоді мені написала. Але незабаром німці захопили Мінськ. Нас повезли глибше на схід. А вона? Вона... Нічого не знаю. Пам'ятаю тільки її останні слова: «Коли тебе не буде, Юрасю, я ні з ким не зможу... До самої смерті буду сама!»

— І ти віриш? — перебив Сагайда.

— Вірю. Вірю, бо знаю, що це не може бути інакше. Це не самовпевненість. Звичайно, вона може зустріти красивішого за мене, розумнішого і ще мало чого... Але я глибоко переконаний, що... серця... саме такого серця не зустріне. Бо немає на світі двох абсолютно однакових сердець. А Шура любила саме таке, як моє... Тисячами різних граней світиться кожне людське серце. І от тільки в нас, між нами, ці тисячі граней усі, до останньої, світилися... однаково, вірніше — гармонійно, співзвучно. Я теж після неї бачив багатьох дівчат, навіть красивіших за неї, навіть справжніх красунь, але жодна з них не була схожа на неї, не могла зрівнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в світі, ні, я не ідеаліст! Але саме таку, а не інакшу, не гіршу і не кращу, я тільки й можу любити, і для мене в цьому розумінні вона найкраща в світі. Тому я так вірю і собі, і їй... І я радий, що вродився таким... єдинолюбцем — чи є таке слово? Як нема, то хай буде, — бо саме це єдинолюбство робить мене багатим і сильним. Я відчуваю себе завжди багатим і сильним. От чому я й говорю, що найвища краса — це краса вірності. Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями.

— Все це ти вимріяв собі по окопах, друже, — не вгамовувався Сагайда. — Хай навіть була вона такою, але звідки ти знаєш, якою вона стала тепер? Три роки, три таких роки! Все летіло шкереберть, все на очах мінялося, і тільки твоя любов ні? Ха-ха... Грані, гармонія сердець... Бачив я, чим кінчалися ці гармонії!

— Ти маєш на увазі себе?

— Х'оч би й себе... А інші? А сам ти зараз хіба той, що був? Ти продовжуєш її любити просто... з своєї рицарської впертості. Дама серця! Вічна! Незмінна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помічаєш, що любиш уже не так її, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодість. Хай чудову, але все-таки — казку!

— Хай навіть так. Хай навіть казка. Але ця казка світитиме мені все життя.

— Отже, виходить, ти ідеаліст? — запитує Черниш, усміхаючись.

— В цьому — можливо.

— А якщо і вона тебе ще кохає, — продовжував нападати Сагайда, — то теж лише уявного, теж казку. Фантазує дівчина, обточуючи нам міни десь на Уралі чи за Уралом... Яким тебе задумає, таким ти їй і приснишся. А насправді? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до війни і яким саме й кохала. Ну хай ти, як інші, романів по госпіталях не крутив, прапор свого кохання тримав високо, але... що не кажи, Юрію, а ти теж загрубів на фронті, осолдафонився... Хіба що трохи менше, ніж ми.

— Можливо, до певної міри, Володько, ти й маєш рацію, — погодився Брянський, замислившись. — Може, в серці нема тої вразливості, тої ніжності, що була... Скільки нових звичок, скільки грубих, жорстоких пристрастей пустили в ньому коріння... Багато що зійшло з кров'ю, згоріло в серці за ці роки... А може, і не згоріло? Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим?

— Я певен, — каже Черниш, — що якби матері побачили, якими стають їхні сини на війні, вони не впізнали б нас... Вони й не уявляють собі, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцію встигає вона пройти... Повністю цього не збагнути нікому, хто сам не був тут, а знає війну тільки з фільмів та розповідей, хай навіть найправдивіших... Щоб це збагнути, його треба — пережити.

Євген лежав, спершись на руки, перед багаттям і дивився в огонь. Відблиски полум'я переливалися в його чорних, широко відкритих очах.

— Згоріло... випалилось, — бурмотів Сагайда, вишкрібаючи в казанку. — Випалене серце, га? Здорово.

— Але заради якої мети? — роздумливо говорив Черниш. — Заради такої, що краще неї... не може бути в людини нічого.

Брянський, видно, його не чув. Він сидів, обійнявши білими руками свої вицвілі чобітки і рівномірно похитуючись. У такій зібганій позі він був зовсім маленький, було щось тендітно-дівоче в його гостро піднятих плечах з твердими акуратними пбгонами. В глибокій задумі дивився він на багаття, спостерігаючи, як полум'я пожирає зелені гілки, а з них виступає, закипаючи, смола.

— Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, — промовив він раптом якимось дивним голосом ні до кого. — Все! Навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї,,. краси вірності, той не жив по-справжньому.

І знов дивився, похитуючись, на полум'я, хоча, видно, нічого не бачив і не чув. Всі мовчали.

Біля сусіднього багаття Хома Хаєцький, облизуючи ложку, серйозним тоном розповідав товаришам:

— ...А я їй відповідаю: люба моя Явдошко! Отого твого листа, в якому ти просиш грошей, я не одержував...

— Подали команду рушати.

Знову сіли на коней. Річку переїздили вбрід. Деякі коні полохалися води, комизились, рвали посторонки. Доводилося бійцям самим, поскидавши штани, забродити по груди в крижану воду. Перекинувши віжки наперед, бійці тягнули за собою норовистих коней силоміць, як бурлаки баржу.

— Отак і допомагають всю дорогу, — міркував якийсь боєць, — то коні людям, то люди коням, а всі разом — вперед.

Тиснява, галас, лайка, гуркіт возів, і знову чорна дорога в гори, блискання іскор, викресаних підковами, клекіт копит. Позаду, бушуючи на вітрі, залишався високий палаючий міст, а понад шляхом догорали покинуті багаття.

Холодна гірська ніч на чужині мимоволі схиляла до інтимності. Сьогодні навіть Брянський, завжди стриманий, дещо замкнутий, охоче відкривався товаришам, які їхали пліч-о-пліч з ним. Досі Черниш не думав, що ця людина, яка, здавалось, була цілком зайнята лише своїми формулами, справами роти, боями, — живе ще і чимось іншим. Брянського він вважав дуже здібним офіцером, але сухим і до деякої міри педантом. І, може, тільки ця бурхлива маршова ніч здатна була викликати Брянського на одвертість. Йому, видно, хотілося зараз говорити і говорити про неї, далеку кохану дівчину, говорити хоч у простір, наче вона десь могла почути його мову. Несподівано гарячі його слова про неї були пройняті ніжністю, повиті пісенною красою.

— Де б вона не була, я знайду її! — запевняв він. — Кінчиться війна, і я повернусь до неї, я відшукаю її.

— А чому ти певен, що вона жива? — запитав раптом Сагайда. — Я, звичайно, бажаю їй сто літ жити, але де гарантія, що її ще в тисяча дев'ятсот сорок першому році не скосили десь «месершміти» з колонами евакуйованих? Або хвороба... Або...

— Ні, ні, вона жива, вона є! Вона в мене живуча, вона міцна, як кристал!.. Десь на Волзі, або в Сибіру, або на Уралі!.. Може, і справді стоїть в цеху, виточує нам міни...

Пошук на сайті: