Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 21)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1488
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб868
І бійці оглушливо застрочили з автоматів. Вистріляні гільзи задзвеніли об підлогу.

— Чому вони стріляють? —зморщявся Черниш. — Ох, чому вони стріляють?.. Коли воли вже настріляються!.. В мене болять вуха.

За вікном десь близько заскреготав транспортер, і трасуючі кулі полетіли в залу, як куці блискавки. Знову почулося знадвору гелготалня німців. Очі Черниша розширилась:

— Так вони кругом?

Блаженко мовчки зітхнув.

Сонце зайшло за далекі гори, і стіна померкла, червоні жупани турків потьмарились, і красень рицар потьмарився також. Тільки білий кінь басував, як і перше.

Раптом десь всередині будинку заграв баян і почулася пісня. Бійці заніміли, вражені: так незвичайно. моторошно, дико вирвалася та пісня серед цієї крові, вогню й загального напруження.

Всю-то я вселенную про-е-ха-га-гал,

Ни-ги-где я ми-лай не нашел!

Зухвалий спів наближався, наростав, наче десь з далекого степу. Невдовзі на дверях з'явився і сам співак: присадкуватий карячконогий боєць у розхристаній гімнастьорці з медаллю, з перламутровим акордеоном в руках. Кирпате, простодушне обличчя бійця світилося широкою посмішкою: його, здається, мало непокоїло те, що непокоїло інших.

— Все! — вигукнув він, весело похитуючись. — Капець!.. Тут наша могила!

Всі не зводили з нього очей.

— Внизу — вино!.. Товариші!.. Реб'ята!.. Любі ви мої, ех!.. Гайда... осушимо бочку! Всю, до дна! А потім:

«Вра-агу не сдается наш гордый «Варяг»... і... протитанкову під себе!.. Хай бачить поганий фріц, як руські вміють вмирати!.. Хай уся Європа бачить...

— Замовчи, паскудо! — висунулась з-під рояля сіра борода пораненого. —Тут не цирк показувати себе... Не для того нас послано!

Глибокі зморшки лягли Сагайді на чолі. Він залишив рацію і, підійшовши до «варяга», деякий час мовчки оглядав його з голови до ніг.

— Товариші, — похмуро сказав Сагайда, звертаючись до бійців. — Гляньте на цього типа. Це — дезертир. Так, так, ти ще з нами, але ти вже дезертир і зрадник. Як прізвище?

— Гвардії рядовий Шумейко!

— Присягу ти давав?

— Кілька разів, товаришу гвардії лейтенант! —

виструнчився боєць.

— А присяга нам що говорить? До останнього подиху! За всяких обставин — до останнього...

— А хіба я що? Я готов... Я тричі готов... Тобто, єсть...— спробував був козирнути співак, але зробив це так невдало, що акордеон випорснув у нього з рук і з зойком трахнувся об підлогу. —Ах ти, смерть моя, музика... Капець тобі, амба!

І він відкинув ногою акордеон убік.

— Нас ждуть поневолені народи Європи, — добирав Сагайда не раз чуті слова. — Нас послано визволити їх.

— Єсть, визволити! — влучив-таки козирнути боєць, ледь тримаючись на ногах. — Ми ще з вами...

— Помовч, п'яна пико! — гримнув на нього Сагайда. І знову звернувся до бійців: — У нас тут нема трибуналів. Ми самі трибунал! Що ми з ним зробимо?

— Дев'ять грамів йому! — гукнув хтось з кутка. І всі підтримали: — За вікно! За вікно, як собаку!

Це з нього, здається, вигнало хміль. Побачив, що з ним не жартують.

— Братці, — забелькотів він. — Як же це так...

— За вікно паразита!

Тепер їм шкода було б на нього витрачати навіть дев'ять грамів свинцю: патронів було обмаль.

Саме в цей час через поріг ввалився той старий кулеметник з запалими щоками, якого Сагайда силою примусив залягти на головному вході. Кулеметник важко сів біля порога, спершись об одвірок і підтримуючи рукою розстебнуті штани.

— Теж п'яний? — нахилився до нього Сагайда.

— Ні... Мене поранило, —тихо промовив кулеметник. Піт котив з нього ручаями. Тримаючи одну руку при тілі на животі, він другою підняв сорочку. Сагайда мимовіль відсахнувся: між пальців кулеметника випиналися кишки.

— Хто кулеметник? — звернувся до бійців Сагайда.

— Я! —першим відповів «варяг». —Три роки...

— Ти п'яний.

— Гвардії лейтенант... Я не п'яний... Я... я дурний! Дозвольте, я піду на двері.

Сагайда подумав і ще раз зміряв поглядом розхристаного «варяга». Той стояв серйозний і не хитався.

— Сержант Коломієць! — покликав Сагайда полкового зв'язківця, якого знав ще з Дінця і який зараз виконував у нього обов'язки розводящого. — Одведи цього... «варяга» на пост.

— Єсть, на пост!

— Перевіриш: засне — пристрели на місці. Винуватець ще раз козирнув усьому товариству і почвалав за сержантом до дверей.

А поранений кулеметник, закусивши потріскані губи і не стогнучи, все щось мошкотів і мошкотів у себе на животі, наче шукав у своєму лахмітті нужу. Сагайда наказав перев'язати його.

— Не треба, — з дивним спокоєм сказав кулеметник. — Пакетів мало у нас... А мені... вже однаково.

Він звів до Сагайди сіре змучене обличчя з великими сумними очима.

— Товаришу гвардії лейтенант...

— Я вас слухаю.

— Простіть мені.

Сагайду кинуло в жар. Він одразу здогадався, про що хоче сказати боєць.

— Пусте!

— Ні, простіть, простіть...

Він кивнув, щоб Сагайда нахилився. Сагайда нагнувся до його впалої колючої щоки, і вони якось особливо по-людському, урочисто й прощально поцілувались.

XXVI

Козаков лежав на дверях, сперши автомат диском об поріг. Поруч нього, коло другого одвірка, темнів за кулеметом «варяг». Попід стіною стояли гранати з вставленими вже запалами. Коли сержант Коломієць привів цього присадкуватого миршавого «варяга» на зміну пораненому в живіт кулеметникові, Козаков оцінив його невисоко: тарган. Хіба він зможе заступити свого попередника, який навіть Козакова захоплював своєю віртуозною роботою так, що розвідник, звертаючись до нього, став шанобливо називати його «батя».

Проте «варяг» заліг біля кулемета настільки впевнено, наче давно тут лежав.

І під час бою враження Козакова поступово змінювалось. Руки в бійця були на диво вправні, кожен рух красиво впевнений і твердий: видно було, що йому не вперше доводиться лежати за «ручником». Опинившись на небезпечному посту, він якось увесь зібрався, швидко прохмелився і покрикував уже на свого підручного енергійно і владно.

— Давай магазин!.. Жвавіш повертайся, п'яна пико! — підганяв він, хоча підручний сном-духом не знав хмільного.

Коли на темному подвір'ї зринав підозрілий шерхіт або стриманий брязкіт зброї, кулеметник негайно давав у тому напрямі коротку блискавичну чергу. Стріляючи, він весь приростав до кулемета, і, здавалось, він стріляє вже не лише руками, а всім своїм коротким пружинистим тілом.

Козаков по собі знав, як небезпека змінює людину. Це він звідав багато разів, виходячи ночами на завдання. Буває тоді так, що зникає одразу млявість і втома, а напружені до краю нерви сповнюють все тіло тугою настороженою силою. В такі хвилини розвідника аж подив брав, яку величезну міць носить у собі людина. Ця сила не помічається в будній день, бо прокидається вона лише перед лицем смертельної небезпеки. Тоді людина квітує, молодіє, наче м'язи й дух не одного, а сотні здорових людей скупчуються раптом в одному тілі, що аж бринить, аж грає міцною стосильною пругкістю... Це було з Козаковим і зараз. Може, тому він, лежачи біля дверей, і був так впевнений, що його не вб'ють, що його неможливо вбити. Ця зухвала певність, переконаність не покидали його в найскрутніші моменти його фронтового життя. Бути пораненим, оглушеним, скаліченим — це він уявляв собі, бо вже цього скуштував, а зникнути зовсім, не існувати — цього, був певний, статися не могло.

За маєтком, десь в районі залізниці, звивались чужі ракети. Дивно було, що між ним, сержантом Козаковим, і його полком — гаркотять, їздять, запускають оті ракети вороги. Що вони собі думають? Здавалось часом, що це не він оточений тут, загнаний у темний каземат посеред гірського степу, а навпаки, оточені вони, вороги, бо через їхні голови полк усю ніч перегукується з Козаковим, стріляє, живе. Полк! Це було його найдорожче, полк не міг кинути його в скруті... А він? Хіба він, Козаков, вічний солдат, міг уявити себе без полку? Без полкового прапора, без комендантської, без скупого ОВС, без усього іншого? Ні, це неможливо!.. Коли сержант стріляв, то виразно уявляв собі, що його постріли чують і там, у його рідному полку. Чують, як тоді, коли він виходив з товаришами на завдання у ворожий тил, і весь полк, наготувавшись стрибнути вперед, вслухався в піднятий ними гармидер за ворожою обороною. І гарячий «хазяїн», командир полку Самієв, наставивши в ніч вухо, говорив скоромовкою:

— «Вовки», «вовки» діють! Ах, здорово, ах, сучі діти?.. Передайте першому хазяйству негайно підіймати «олівці».

Згадав Козаков, як у вільні години «хазяїн», жартуючи, змушував його ходити «по-цивільному». «Чого ти, Козаков, усе горбишся, усе на п'ятах ходиш, усе крадешся! Ану, випрямся, пройди по-цивільному, уяви собі, що ти десь на проспекті оце з дамою під ручку!..» Козаков намагався так пройтись, але що то була за хода! І в ролі кавалера він таки крався по-вовчому, розважаючи цим усю свою братву.

— Не вміє, не вміє! — реготали розвідники. — У сержанта вже вовча жила в ногах, товаришу гвардії підполковник!

Згадавши ту сцену, Козаков усміхається, йому наче теплішає в холодній темряві. О полк, полк!..

Згодом обертається до свого сусіда-кулеметника:

— Як думаєш, коряго, вистоїмо?

— Що за питання! Вірний їм тут капець!.. І кулеметник з силою клацнув, вганяючи новий магазин.

В залі було темно, і Роман Блаженко, пробираючись на свою зміну до вікна, боявся наступити в темряві на когось із поранених. Ненароком пацнув рукою по клавішах рояля. Баси загарчали. Роман зайняв місце коло вікна і, злігши плечем на стіну, став пильно вглядатися, що робиться надворі. Холодним осіннім вітром задимало звідти.

Небо сходило зорями. Темрява, глибока й студена, розлилася над світом, і, здавалося, ні перейти її, ні перелетіти. Вітер гудів і гойдав темряву й небо, аж зорі сипалися з нього та й падали комусь далекому, щасливому до рук. Ой гонить вітер пісочок, замітає милого слідочок...

Був він колись молодим, сидів при місяці під калиною в парі. Чи то було справді, чи, може, то тільки наснилось йому? А тепер ось закинутий долею за тридев'ять земель від рідного краю... Тут, серед цього безкрайого сліпого степу, під чужими зорями, серед вітру, що роздимає он попіл на згарищі — аж іскри жевріють! — тут він, рибалка з-над Бугу, мабуть, закінчить свій шлях. Нема чого тішити себе надаремно, він не дитина, може дивитись гіркій правді в вічі.

Хоча зараз німці начебто вгамувались. Броньовики, як величезні чорні домовини, позавмирали в темряві, принишкли. Але ж не забули там, що в будинку повно червоноармійців. Мабуть, складають оце освічені їхні офіцери якісь сатанинські плани, міркують, як вкоротити віку Блаженкові та його товаришам. Щоб залишилась удовою там десь, над блакитним Бугом у зелених берегах, його вірна Олянка з дрібними дітьми. Та чужі батьки вертатимуть додому з походів, а вона, оклечана малими, приклавши долоню від сонця, виглядатиме і його з курного шляху, але його все не буде та й не буде! Прийде, може, Денис — хоч би він зостався живий! — та розкаже дома про Романа. Дениса тепер приймають у партію, бути йому після війни бригадиром чи й головою колгоспу. Розкаже він все про Романа. Як, потрапивши в оточення, бився з фашистами десь у далекій Трансільванії та й загинув чесною смертю! Буде і для Романа стояти на столі повна по вінця чарка, проте залишиться вона невипитою. Ой Буже, Буже! Далеко від тебе забили-сьмо!

Крок за кроком оглядає він свій нелегкий життєвий шлях, докопуючись, чи скрізь там у нього все як годиться. Іноді зітхне, іноді звертається до когось у думці. «Куме Дороше! Даруйте мені, що я ваші ятери потрусив. Мав я тоді велику скруту, а в мої нічого не ймилося!»

Коли майне тінь через подвір'я, він, ретельно цілячись, пошле туди постріл.

І знову думає, пригадує, сповідається, мов на сповіді. І коли уява малює Романові, як вони лежать уже тут, пошматовані власною останньою гранатою, то він приймає такий кінець з мудрим спокоєм, як річ природну і неминучу. Коли треба, то треба. Це навіть краще, ніж би їх, захопивши, мордували нещадно, живцем шкварили б десь під скиртою... Бачив він і таке — після одного нічного бою. Коло спаленої скирти лежали бійці рядком, усі замордовані, звуглені. Перед тим їх десь захопили фашисти. Ні, тут розминутися ніде, ховатись безглуздо, треба ставати грудьми. Роман ощадливо, мов скнара, перелічує в кишенях патрони. Давно, давно минули ті часи, коли він стріляв по ворогові навгадки, не цілячись, висунувши саму карабінку на бруствер, а голову сховавши в окоп. Було, було й таке, і зараз у цю, може, останню годину можна і в цьому зізнатись. Але іепер він уже не такий. Провело тебе, Романе, через Альпи, як через горнило, загартувало, і, може, хоч перед смертю ти станеш справжнім солдатом, який б'ється з ворогом, не лукавлячи! Цілиться так, щоб не промахнутись!

Пошук на сайті: