Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 26)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
Коли Шура, прокинувшись, відкинула брезент, уже світало. Колючим дощем обсипало її гаряче обличчя. Десь попереду ледве чутно клекотіли кулемети. Як і звечора, обабіч дороги бовваніли начебто ті самі ферми, заретушовані сивим дощем, з журавлями колодязів, піднятими, як семафори. Невже за ніч так мало проїхали?

Шура зстрибнула з машини і пішла в голову колони. Дорогу загороджував фургон-газик, що лежав боком серед шосе.'Біля нього вже поралися шофери. Тут-таки, повзаючи коліньми в дорожній багнюці, щось старанно вибирали з неї два забрьохані, заляпані по вуха старші лейтенанти.

— Чого ви так дивитесь? — насмішкувато звернувся один з них до Ясногорської. —Не впізнаєте? Господарство першодрукаря Івана Федорова.

Це була дивізійна редакція. З годину тому вона підірвалась на міні. Підірвалась досить вдало, бо журналісти тільки поглухли, але остались живі. Тепер оце вони, озброївшись терпінням, завзято вибирали з багнюки розкидані вибухом шрифти.

Ясногорська вирішила, не чекаючи, доки розгородять дорогу, йти далі пішки, їй не ждалося — швидше, швидше хотілося бути там!.. Дізнавшись, що їй треба в полк Самієва, один з «першодрукарів» розтлумачив, як туди ближче пройти. Журналіст скрізь залишався журналістом: вибираючи серед шляху з багнюки шрифти, приглушений вибухом, як риба, він, проте, якимсь чином уже знав розташування всіх полків.

Шура, подякувавши технікові за те, що підвіз, накинула на плечі плащ-палатку й пішла.

Дощ лив і лив. Кювети вже виповнились каламутною водою. На роздоріжжі дивізійна указка з «Л» звертала ліворуч, а полкова—сходила з шосе прямо на луки, густо зрізані коліями обозів. Скільки глянеш—луки лисніли дощовими озерцями, в яких де-не-де стриміли таблички указок. Шура намагалася вгадати серед цих численних слідів Юрасеву ступню. Сама сміялася з свого примхливого бажання і все-таки шукала... Оці дрібні, найвиразніші, може, його. Впевнено вдавлені—від каблука до носка. Ось вони перехопились через канаву, ось зникли під водою. Скісні угорські дощі, не розмийте його слідіві Хай стануть вони, висушені вітрами та. сонцем, тверді, мов камінь!

Невдовзі з сивої' мряки виринула назустріч валка підвід з напнутими халабудами. «Це, мабуть, з полку їдуть на дивізійні склади, — подумала Ясногорська. — Запитаю. Вони повинні знати».

На задній підводі хтось співав. Повільний, журливий спів далеко лунав над імлистими луками:

Темная ніч розлучає, коханая, нас...

Голос був повний, красивий, розлогий., Шура і їздового уявила собі красивим, молодим бійцем. Здається, і сама пісня склалася саме десь тут, в темні угорські ночі, серед, осіннього, степу, а окопах над, чужим шосе.

Темная ніч, тільки кулі свистять по степу,

тільки вітер гуде в проводах...

Коли співак проїздив повз Ясногорську, вона окликнула його. З-під напнутої палатки висунулося літнє добре обличчя з мокрими, вже сивуватими вусами. «Невже це він співав?»—здивувалась Ясногорська і, задихаючись від хвилювання, запиталаї

— Ви з хазяйства Самієва?

— Так.

Боєць притримав коней.

— Ви знаєте старшого лейтенанта Брянського?

— Брянського?—солдат окинув дівчину якимсь особливим теплим, хорошим поглядом. —Чого ж, добре знаю. Це наш, сталінградець... — Солдат помовчав, — Тямущий командир був.

— Був? —похолонула Ясногорська. —Чому був?

— Е-ех, дочко, дочко, що питаєш? — зітхнув солдат. — В Альпах... під висотою вісімсот п'ять... Смертю хоробрих.

Шура закрила обличчя руками.

— Гей, Ульянич! — гукнули в цей час їздовому, — Чому став? Давай!

Вона не чула, як підвода рушила. Все стояла, закривши обличчя руками. Сукався й сукався дощ у тисячі веретен. Солдат, доганяючи валку, ще раз оглянувся. Весь степ був переснований сивою пряжею. І дівчина стояла нерухомо, мов тополя, похилена осіннім вітром.

Смертю хоробрих... Він так сказав: «Смертю хоробрих». Шура не плакала. Вона не відчувала й болю, як не відчуває його згарячу поранений. Все тіло якось заніміло, затерпло... «І холодна, страшна далечінь пролягла поміж нами». Чи справді хтось далеко співає, чи то їй вчувається? Все переплуталось, попливло перед очима, І життя ніби наяву покидало її. Ясногорська подумала раптом, що може отак закам'яніти, як стоїть. Закам'яніє справді, реально, за якусь хвилину, і залишиться стояти вічно, одна серед цього пустельного степу. «Чому він перестав співати? —наче прокинулась вона, наслухаючи. Як це часто буває в момент крайнього горя, її думки хапалися за стороннє, щоб забути головне. — О, чому, чому він не співає?»

Підводи вже ледве мріли в мряці. Дівчина раптом відчула себе зовсім знесиленою, їй хотілося сісти, впасти, розпластатись на землі. Щоб цього не сталося, вона, спотикаючись, рушила вперед.

Під висотою 805... 805... Так це ж та сопка?! Це ж та золота сопка! Шура, зойкнувши, підняла руки. Важкі хмари швидко рухались над нею, здається, над самою головою. Тепер вона могла ридати, битись, кричати, бо вона була одна в цілому світі. Хіба ж не пустеля, хлипка, холодна, прядеться байдужою пряжею до самого обрію? Десь калатають кулемети. Де вони? Нікого ніде не видно. Попереду замаячила ферма.

Шура йшла, механічно намагаючись попадати ногами у вдавлені відбитки чиїхось ніг. Перше, що вона помітила, наблизившись до ферми, було «Л», глибоко прооране на стіні, мабуть, багнетом. Шура довго стояла, читаючи цю єдину рідну літеру на чужій, на глухій стіні.

На подвір'ї і в садку ферми розташувались підводи з ящиками боєприпасів. Мокрі коні, яким не вистачало стаєнь, стояли розпряжені біля підвід, горблячись від холоду.

Шура зайшла в сад, втомлено дотяглася до якогось дерева і, охопивши руками мокрий холодний стовбур, застигла. Невже це все? Перед війною вони стільки чекали з Юрієм, доки кінчать інститут, одружаться, будуть разом працювати. Попереду було стільки широкого щастя, що їм навіть не уявлялось, як це може його не бути. Здавалося, що, взявшись по-дитячому за руки, вирушать вони назустріч великому світанню, і дзвінка березнева провесінь кришталево похрускуватиме під ногами, і рожева вранішня зоря палахкотітиме на півнеба, і так буде, і буде, і буде!..

— Юро! — шепотіла вона майже в забутті, притискаючись гарячим чолом до мокрої кори. — Юраську!

Плечі її здригались. Якби вона була знала, то зскочила б учора з машини, полетіла б на ту золоту сопку!

За спиною почулися кроки. Шура сердито обернулась. Перед нею стояв присадкуватий мордань у фуфайці, з нагайкою в руках. Він був на зріст нижчий за дівчину, але широкий в плечах, кремезний. Гострі, в монгольських вирізах очі дивились на Шуру приязно, з готовністю допомогти.

Незнайомий рвучко, не без шику козирнув по-рот-фронтівському, піднісши кулак і випростовуючи пальці біля самої скроні.

— Ви когось шукаєте? — запитав він з помітним акцентом.

— А вам що?

— Може, я міг би вам допомогти? — довірливо запитав незнайомий.

— Ви не можете мені допомогти. Я шукаю... Брянського.

— Брянського? Нашого Брянського?

Ясногорська стрепенулась: нашого! Він знає Брянського! Він говорить як про живого! Щось невимовне, таке, що стосується тільки живих, а не мертвих, забриніло в інтонації його голосу. Шура загостреною, оголеною чутливістю серця вловила це. І враз пройнялась думкою, що на луках їй сказано було неправду.

— Боже! Ви його знаєте?

— Я старшина його роти.

Дівчина вся подалась вперед, застигла в напруженій, поривній позі. Тисячі надій налетіли на неї і падали на плечі, на руки, як голуби. Ніжно-біле змокріле обличчя, що перед тим, взявшись на холоді сиротами, аж волохатилось дрібним пушком, тепер враз освітилося, зарожевілося ніжно, мов пелюстка в росі.

— Так він... є?

— Його, на жаль...

— Нема?

— ...А рота його є.

IV

Старшина мінометної роти Вася Багіров був з тих людей, що для них війна давно вже стала звичною справою. Башкир національністю, енергійний, наполегливий, рішучий, він жив до війни невгамовним життям. Навіть не закінчивши середньої школи, Вася нетерпляче, з буйним азартом молодості, кинувся у білий світ. Вербувався, куди тільки його вербували. В свої двадцять п'ять років він уже встиг і теслярувати на далекому Заполяр'ї, і ходив до Монгольської Народної Республіки за гуртами худоби, і гасав по горах Уралу, шукаючи самоцвітів. З юнацькою жадобою накинувся Багіров на життя, що відкрилося своєю звабливою неосяжністю перед ним. Наче сп'янілий від нових безкраїх можливостей, Вася хотів швидше усе побачити, про все дізнатись, торкнутись усього, що було в цьому океані, яким уявлялася йому велика його держава.

Бурлацьке життя, повне тривог, несподіванок, випробувань, — це було якраз те, що найбільше відповідало вдачі Багірова. У безконечних мандрах залізний організм його не надломився, а, навпаки, здобув богатирського гарту. Хвороби його не брали, зими його не дошкуляли. Одержавши солдатські рукавиці, він губив їх наступного дня і ніколи не скаржився на зашпори.

В мінометну роту Вася прийшов під Сталінградом, довгий час був рядовим, і лише на дніпровському плацдармі, коли їх у роті залишилося стільки, що Багіров мусив вважати себе взводом, — Брянський призначив його старшиною. На старшинській ниві і розкрилися повністю всі його таланти.

Інтереси роти, честь роти стали його особистими ін- f тересами. Вольовий, пронозливий, бідовий, він міг піти ' на що завгодно ради свого підрозділу. Він заводив знайомства, менжував і хитрував, аби тільки його бійці були добре нагодовані, зразково споряджені, вдосталь постачені боєприпасами. Він, приміром, доклав бісівських зусиль, щоб мінометники виступали на найкращих конях, викликаючи завидки цілого полку. Бувало, Вася зникав десь на цілу ніч у загадкові нічні розшуки і повертався лише вранці, весь общипаний, 3 розпухлими вухами, і сидів уже не на тому коні, котрим вирушав у похід, а на якійсь кошлатій, нужденній шкапі.

— Між козаками побував, — співчутливо говорили тоді їздові, але так, щоб Вася не чув. У такі дні він скаженів при самій згадці про козаків.

Донські хлопці з кавалерійського корпусу, який, починаючи з Румунії, часто сусідив з полком Самієва, не раз чесали канчуками по вухах мінометного старшину, що внадився до них за кіньми. Проте, ради справедливості, треба сказати, що Вася Багіров ніколи не вдавався до ганебної для гвардійця втечі, а бився хоч один проти десятьох, поки його не скидали з коня і пускали на волю божу пішки. Одного разу він вночі помилковй одв'язав коня навіть у свого командира полку. Виправдуючись потім перед Самієвим, старшина пояснив свій промах тим, «що було дуже темно і до того ж спішив».

Багірову прощали багато чого, бо знали його безкорисливість: особисто для себе він не взяв би й нитки. Коли в бійця на марші розлізлись чоботи, Багіров, не вагаючись, роззувся і віддав йому свої власні.

А найбільше спокутував Вася свої конокрадські гріхи боєм. З бою він виходив амністованим за все. Де вже було карати людину, про відчайдушну хоробрість якої знав увесь полк! Хто з старших однополчан міг забути, як минулої весни в боях біля Дністра Багіров верхи на коні з пляшкою в руці помчав по полю за німецьким танком і підпалив його? Хто, як не Багіров, викрав у Трансільванії в німців кухню з недовареною каціею і прогуркотів з нею серед ночі через усю нейтральну смугу? Найдивнішим же було те, що жодна куля не черкнула його в тій смішній і відважній операції з кухнею.

— Мабуть, сама доля протегує відчайдушним, — жартував тоді з цього приводу Брянський.

Бій для Васі був якимось священнодійством, ради якого башкир не давав пощади ні собі, ні своїм підлеглим. Доки на передовій було спокійно, доти й Багіров Поводився сумирно. Ні з ким не сварився, сновигав, наче заспаний, здавалось — погладь його, і він замурчить, як приручене тигреня. В такі дні з нього міг потішитися кожен їздовий. Вася посміхався, Вася не боронився, його широке вилицювате обличчя було добрим, а гострі косяки очей мружилися довірливо.

Але коли починався бій, тоді тримайся! Тоді він ціль сіньку добу не злазив з коня, гасаючи то на передній край, то в боєпостачання, то хтозна-куди, і все горіло на його шляху. Біда якомусь вайлові, якщо він потрапить Багірову під руку в таку мить!

Брянський дорожив своїм старшиною і пишався ним перед іншими командирами рот.

За Брянським Багіров справді, не вагаючись, пішов би в огонь і воду. Брянський приймав від нього присягу, Брянський вручив йому нового автомата, Брянського сама Батьківщина призначила йому в командири. І тому за командира Багіров піклувався далеко більше, ніж за самого себе, ставив на першому місці його, командирову, честь, бо то була честь роти. Впіймавшись десь на грішному ділі, старшина намагався будь-що перейняти всю вину на себе, вигородити свого командира, нічим не очорнити його.

І лише з Брянським Вася до кінця ділився своїми нескладними сердечними справами.

Пошук на сайті: