Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 29)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
Щоправда, транспорт мінометних рот назвати тилом можна лише умовно. Де тільки є змога, цей «тил» стоїть укупі з вогневою. Під час маршу посуваються здебільшого разом. Тільки якщо вогнева розташована під самими бойовими порядками піхоти і нема де замаскувати коней, — підводи зупиняються за кілометр чи два позаду, в населеному пункті. Тут їх не дістануть ворожі кулемети, проте вогонь артилерії і мінометів часто-густо обрушується саме на них. Крім того, під час бою міновози Мусять курсувати весь час з боєприпасами на вогневу, проскакуючи сюди хоч. серед білого дня, хоч на очах у противника. Вогнева не може чекати. Цим пояснюється те, що втрат серед їздових було завжди більше, ніж серед вогневиків. А все-таки Хому приваблювала посада їздового. Він, як і старшина, змалку любив коней. Хомина пара сірих у яблука, з заплетеними гривами, з м'язистими грудьми брала всіх на буксир у згубних місцях. Правда, і з'їдали його коні не лише свою пайку вівса. їздові це добре знали, від Хоми ховалися з вівсом по-глибше, проте впіймати подоляка на гарячому ні разу не могли. Все це, однак, не заважало їм ставитися до Хоми з щирою симпатією. Коли Хаєцький затримувався десь на вогневій або в небезпечному рейсі, то без нього вечеряти не сідали. Кожному тоді наче бракувало невгамовного, веселого подоляка.

З начальством Хома тримався гідно і був мастак побалакати. Погомоніти з високим начальством було для Хоми просто-таки втіхою. Особливо його радували зустрічі з Героєм Радянського Союзу гвардії майором Воронцовим.

З майором Хаєцький став на близьку ногу, ще митарствуючи по Трансільванських Альпах. Тепер, заходячи до мінометників, замполіт не забував спитати, чи зберігається ще в них той альпійський канат, з яким вони колись штурмували скелю. І Хома запевняв майора, що канат лежить у нього чин чином у передку.

— Допіру оце просушував усе і його просушив... Хай буде.

— Хай... Хто знає, може, ще зустрінуться нам на шляху не одні Альпи.

Потім майор питав Хаецького, що чути з дому. Хома якось був поскаржився замполітові, що бригадир не дав Явдошці соломи покрити хату. Воронцов написав листа голові колгоспу. Він писав такі листи десятками: головам колгоспів, секретарям райкомів, військкомам. І бійці линули до нього з усіма своїми болями. Цей плечистий майор з сірими розумними очима здавався їм всемогутнім заступником, який все може, досить тільки звернутись до нього. І майор справді дбав про родинні справи своїх бійців, як про свої власні.

— Маю листа, — хвалиться Хаєцький.

— Дав бригадир соломи?

— Сам і вкрив, товаришу гвардії майор. Пошептало! І Хома починає при всіх бійцях читати майорові листа від Явдошки:

— «Хтомочко, мій дорогий, якби бог дав хутчій розбити ворога і здоровому додому прийти... Передай від мене і від діток наших щире спасибі твоїм офіцерам, що прописали нашому голові. Я тільки почула на роботі, що прибув у контору такий лист, а прийшла додому — гарба соломи на подвір'ї наче вродилася. Сам бригадир зверху на хаті ходить, як чорногуз. Не знаю, що там таке писали їм твої офіцери, що аж на хату їх винесло... А то вже і стеля падала, і по стінах текло...

Хтомочко, мій дорогий, не знаю, як моє серце уривалося за тобою, я вже не могла на постіль вилізти і по світу ходити. Я кажу, чи я ще мало наплакалася, чи я ще мало набідилася, що його не чути. Буду просити, щобись відписував мені щотижня і не забував, господарю мій далекий...»

— А ви чого ж це не писали? — суворо перебиває Хому замполіт. — На чорнявих мадьярок задивились? Про свою забули?

— Що ви, товаришу гвардії майорі Побійтесь бога! В мене теж чорнява! На все село молодиця!

— А в чому ж справа?

— Та це ще як ми до Муреша скакали, то я рідко писав. Знаєте, як ми там наступали!.. Не до писанини було!.. День і ніч без продиху!.. Кілометрами, а не ярдами!..

— Ярдами? Чи ви хоч уявляєте собі, товаришу Хаєцький, що таке ярд?

— А чому би я мусив не уявляти, —спокійно знизує плечима Хаєцький. — Ярд — це щось таке, як старорежимні лікті. Мізерна міра, в нас її нема, то тільки союзники собі вигадали, щоб більше було на лічбу.

— Хомо, — гукають бійці, — ану розкажи, яке там ниньки зведення у союзників! Дехто при цьому вже пирскає.

— Там наступають завзято, — серйозним тоном каже Хома. — Після упертих боїв три дивізії союзників вдерлися в сільський населений пункт. Захоплено в полон одного айн-цвай.

— А втрати?

— Один контужений. Став на спочинок.

— Ого! То вони мають час писати додому! — гукають бійці.

— І ви пишіть, — похмуро каже майор. — їм — своє, нам — своє. Наші жінки варті того, щоб ми їм писали. А то, бач, Явдошка затужила...

— Солдат сльозам не дуже вірить, — блимає Хома, як негр, своїми білками. — 3 Тиси я їй написав. А тепер, кажу, напишу з Дунаю. Дивись, кажу, там сама. За мене — будь спокійна. Адже в мене тепер не один наш колгосп. Маю великі діла. На черзі дев'ятий удар.

— А десятий? — питають Хому бійці, гигикаючи загодя.

— Десятий, то вже — додому, до хати!

— «Хтомочко, мій дорогий, — продовжує читати Хаєцький, — нашій телиці уже шостий місяць, а вівця кітна. Не забувай нас і на синім Дунаї, бо ми лягаєм і встаєм, думаючи про тебе. Посилаємо тобі низенький уклін — від білого лиця до сирої землі...

Ще забулась — у нас прийшов Стах, лівою рукою не володає, і Миколин швагер без ноги і робить чоботи... А смертю хоробрих — Олекса, і Штефан, і Прокіп...»

— Обох кумів нема! —з болем вигукує Хаєцький. — Товаришу гвардії майор!.. Багато наших людей нема! Гинуть! Ось ви ганите мене, що рідко пишу... А що писати? Бити їх треба швидше, проклятих! Скажу вам правду, товаришу гвардії майор: раніше мені телиця з голови не виходила. А тепер усе рідше та рідше сниться. І вівця кітна... Хай котиться на здоров'я... Але хіба мені зараз тільки це на умі? Ксли вся Європа нас чекає і порядку жде! Бо Олекса, і Штефан, і Прокіп наклали головою... То я питаюся: за що? Я маю знати, як тутко буде після нас.

— Ваше право, товаришу Хаєцький.

— Бо ондечки ходять чутки, що в румунську дивізію, котра за нами стоїть, поналазили фашистські офіцери та й каламутять воду—за нашою спиною... Чи для того ми Романію бурею пролетіли, а всю Трансільванію на ліктях перечовгали, щоб там всяка нечисть знову голову адоймила? Ще не висохла там кров наших Штефанів та Прокопів... Та Брянських! Еж так? То хай буду знати,

Хто там у них у правлінні засяде: чи наші приятелі, а чи вороги.

— Друзі будуть, товаришу Хаєцький, — заспокоює Хому Воронцов. — Демократичні уряди.

— Отож, громадяни європейці, — раптом звертається подоляк до уявної громади європейців, — отож! Не для того ми вас визволяли, щоб ви замість старих фашистів та понаставляли нових, у демократичних штанях!

Хому цікавило все, до всього він докопувався. Справді, він дедалі менше сушив собі голову домашніми справами та своєю телицею. Щодо цього, то він цілком покладався на Явдошку. А самого його все більше обсідали європейські та міжнародні справи. Хома так ними турбувався, наче сам готувався завтра-позавтра стати дипломатом. Його своєрідних дуетів з майором Воронцо-вим бійці чекали з нетерплячкою. Воронцов вважав ці дуети за одну з форм виховної роботи серед особового складу. Кадровий політпрацівник, він знав тисячі шляхів до серця солдата. І Хаєцький, невпинно зростаючи сам, водночас сприяв і майорові в його роботі.

Хаєцький мав гострий зір, він усе окмітовував, до всього хотів вносити свої корективи. То він критикував хутірську систему та місцеву породу свиней, то, задумавшись, зненацька висловлював припущення, куди тікатиме Гітлер, коли йому припече. Про цей випадок Хома давав свої рецепти, де й як треба буде шукати людожера.

Коли Воронцов мусив уже йти, Хома проводжав його з бійцями аж за двір ферми, до асфальту.

Мокрий, де-не-де подовбаний снарядами, асфальг тьмяно вилискує крізь туманний степ.

Хома якусь хвилину стоїть замислений, оглядаючи рівну, як меч, дорогу.

— Отаких доріг нам ще не вистачає...

Потім, стукнувши себе пальцем по лобі, починає міряти асфальт від бровки до бровки. Заклавши руки за спину, він ступає широко, як суворий колгоспний обліковець. Майор і бійці, посміхаючись, чекають, що з цього буде.

Промірявши раз і вдруге, Хома заявляє, що цей асфальт вужчий від українського грейдера майже на три метри.

— Як ідуть тут кілька полків маршем, то ніяк обгонити передніх, товаришу гвардії майор. Або з'їжджай на узбіччя та підривайся на мінах, або чешися батогами з іншими їздовими, щоб пропустили. А наші грейдери — і на Вінницю, і на Могилів — куди ширші! Ми їх від району до району самі будували. Від кожного колгоспу — бригада.

— Буде час, — каже' Воронцов, — ми наші грейдери теж заллємо таким асфальтом.

— О, то були б добрячі шляхи! — захоплено каже Хома. — І гладенькі, хоч котись... Як оцей. Але ж і на три метри ширший!..

— Товаришу гвардії майор, а як залізничні колії? — запитує хтось із бійців. —Теж неоднакові! У нас ширша, у них вужча. Вона буде колись перешиватись?.. Щоб скрізь однакова?

— Напевно, буде.

— А хто до чиєї мірятиме: вони до нашої чи ми до їхньої?

— Тільки не ми, — посміхається Водонцов. — Хіба ви не знаєте, товариші, що поїзд на ширшій колії тримається стійкіше? Пускай, гони на повну швидкість... Одначе, — майор лукаво-застережливо водить у повітрі пальцем, — пам'ятай про гальма, слідкуй за атмосферами!

VII

Бійці скучили за сонцем.

Бачили його давно-давно...

Цілими днями —вітри, дощі, тумани.

На величезних плантаціях, де стояли обороною батальйони, виноград було зібрано лише частково. Решта урожаю пріла на пні. Імлистими ранками, коли ворог пострілював навмання, піхотинці вилізали з своїх глеюватих окопів, як ховрахи. Пригинаючись, розсипалися з казанками в руках по міжряддях: вибирали ще не зопрілі від дощів сиві кетяги, ласували ними після солдатської каші.

А там десь, попереду, повитий мряками, стояв загадковий дунайський красень — Будапешт!..

Це слово тепер не сходило з уст.

Всі дні в ротах ішло навчання. Ветерани-сталінградці провадили бесіди з новачками, ділилися досвідом боїв в умовах великого сучасного міста. Командири батальйонів знімали по черзі з переднього краю в тил окремі рої, формували штурмові групи, ганяли їх до сьомого поту. Навчанням керували гакож сталіпградці. В районі полку були містечка й села з будівлями міського типу, і бійці штурмували по кілька разів давно захоплені ними вулиці, вели запеклі гранатні бої, будували і руйнували барикади. Все було навсправжки, за винятком того, що кожний штурм завжди кінчався щасливо, а повалені жертви, чортихаючись, знову ставали на ноги.

Майор Воронцов надавав великого значення цим навчанням. Бої штурмових груп він контролював особисто. Якось замполіт зайшов до полкових розвідників. Хлопці саме переживали свої медові три дні, три дні розгульної волі, що їх діставали від «хазяїна» кожного разу після того, як приводили важливого «язика». Розвідники засипали майора скаргами.

— Хоча б цієї столиці не минути, — непокоївся сержант Козаков. —А то все якісь Пашкапі та Яслодані.

— Нашу дивізію, — гули хлопці, — вже й так танкісти охрестили: непромокаюча, невисихаюча, мимо-Бухарестська, мимо-Будапештська...

— Степова, лісова, гірська, болотна!..

— Гвардійський атестат, —- сказав майор. — Почесне ім'я. Хіба фронт — це самі столиці? Це, товариші, дві тисячі кілометрів... Проте мимо-Будапештською ми, здається, не будемо. Ви бачите, як ми зараз стоїмо? Куди націлені?

— Прямою наводкою на голубий Дунай!

— Так, на картах і у вальсах він голубий. А стане, мабуть, червоний від крові... До речі, сержант Козаков...

— Слухаю!

— Ви вже провадили навчання? У вас же тут є новачки.

— Програму із штабу одержали, — рапортував Козаков. Він гимчасово заступав командира взводу. —Завтра починаємо!

— Дійте! — сказав майор.

Наступного дня він побачив, як розвідники виїхали в поле на конях. В майора виникли підозри: які це вуличні бої хлопці вестимуть верхи? Розвідники тим часом пришпорили коней і понеслися вчвал, тримаючи курс па далеку похмуру будівлю, що самотньо височіла серед осіннього степу. То була винокурня. Туди, як ла Мекку, зверталися з окопів погляди багатьох грішників...

Розвідники швидко зникли в тому напрямі, а через деякий час до винокурні під'їхав на мотоциклі і майор з ординарцем.

На подвір'ї стояли підводи, старшини з різних полків дивізії одержували тут вино для своїх підрозділів. В одному з підвалів уже лунали співи. Воронцов попрямував туди. В підвалі серед величезних тисячовідерних бочок, по коліна в вині, бродили засідлані коні розвідників. Майор наказав ординарцеві забрати коней і вести в полк. Коли ординарець виводив засідланих вороних з підвалу, коні весело іржали і спотикалися: вони були геть п'яні.

А їхні господарі, сидячи десь угорі на недосяжних бочках, весело співали «Гречаників», і Воронцов мусив кілька разів крикнути, доки його почули.

Пошук на сайті: