Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858

Цей простий спосіб дав несподівані наслідки: уже опівночі перша підвода була на Будапештському шосе. Це вже багато значило: на підводі десять ящиків, сотня мін.

Метод Багірова незабаром підхопили всі.

Мабуть, ніде доцільна думка, свіжа ініціатива не поширюється з такою блискавичною швидкістю, як на фронті. І скільки таких дрібних зерен, кинутих в бойовому розпалі безіменними трудівниками армії, давали в найкоротший строк буйні сходи.

Все більше й більше підвід і гармат, глибоко прооравши в темряві трясовинне поле, виїздили на шосе. Як не дивно, але армійські коні тягнули краще, ніж фермерські круторогі. Може, тому, що коні, розуміючи мову бійців, напинались і відпочивали по єдиній команді.

На світанку Будапештське шосе було вже загачене гарматами і важкими транспортами з боєприпасами. Жодна підвода не йшла назустріч, на схід. Все гриміло, спішило, рвалося на Дунай.

Х

В кінці листопада 1944 року війська 3-го Українського фронту форсували Дунай на півдні Угорщини, під Югославією. Створивши перший задунайський плацдарм і захопивши важливі міста: Мохач, Печ, Батажек, війська фронту повели наступ на захід, між озером Балатон та рікою Дравою, і на північ — між Балатоном і Дунаєм.

— З усіх наших фронтів ми тепер найзахідніші, — жартували офіцери. — Перевалили за 19-й меридіан.

Уже через кілька днів навального наступу на північ, вздовж правого західного берега Дунаю, радянські війська опинилися за півсотні кілометрів від Буди.

В столиці почалася паніка. Заводчики й комерсанти тікали на захід. Вверх по Дунаю поспішно відпливали кораблі, навантажені державним добром. Пливли проти течії по темному, важкому Дунаю, як по хмарі.

Водночас німецьке командування зривало нові свої дивізії з Італії та з союзницького фронту і кидало на Дунай.

В ці дні на ворога звалився ще один приголомшливий удар. На північному сході від Будапешта війська 2-го Українського фронту також перейшли в наступ, прорвали оборону і насувались на столицю. Радянські танки, пробиваючись лісисто-гірською бездоріжною місцевістю на північ від Будапешта, досягли Дунаю. Тим часом нижче по Дунаю, на південь від Будапешта, сапери протягом одної ночі навели переправу. Частини, перехопившись на західний берег, з'єднались в районі озера Веленце з «задунайцями», що наступали з півдня.

Полк Самієва всі ці дні вів бої вподовж однієї з шосейних магістралей, що йшла до столиці з північного сходу.

Отямившись після перших ударів у дні прориву, ворог чинив дедалі упертіший опір. То на одній, то на іншій ділянці він, при підтримці «королівських тигрів», переходив у контратаки.

Проти «королівських тигрів» з нашого боку почали застосовувати не лише спеціальну протитанкову артилерію, а й артилерію важких систем.

Можна було бачити в степу танкові башти, знесені, відкинуті вибухом від такого «тигра» далеко вбік. Доводилося штурмувати кожну ферму, кожне містечко, просуваючись вперед кілометр за кілометром.

В населених пунктах стало дедалі більше зустрічатися біженців з Будапешта.

Якось на подвір'я, де зупинився Багіров із своїми бійцями, зайшов високий, інтелігентної зовнішності дідуган з паличкою в руці, у широкому, кофейного кольору макінтоші. Вітаючись, він гречно, але без запобігливості, підняв фетровий капелюх, відкриваючи сиву лев'ячу шевелюру, зачесану набік, як у російських художників минулого століття. Смугляве, з орлиним носом обличчя іноземця ще зберігало сліди колишньої вроди. Прибулий досить вільно розмовляв по-російському.

— Прошу, панове, у вас є кухня? — запитав він.

— У нас усе є, — відповідали бійці. — А тобі що?..

— Я хочу вам рубати... вогонь. Пробачте, дрова, — запропонував свої послуги старий.

Куховар Гриша з недовірою поглянув на його білі руки, інтелігентне обличчя з мішками під очима.

— Про мене — погрійся, —сказав Гриша. —Розламайся в порядку фізкультури.

Зацікавлені їздові зійшлись подивитися, як капіталіст буде рубати. Вони не мали сумніву, що перед ними саме капіталіст, власник якого-небудь розбомбленого підприємства. Угорець поклав свою елегантну паличку, пригладив борідку і, намагаючись приховати замішання, бадьоро взявся за сокиру. Уже з того, як він її тримав, було видно, що цей дроворуб небагато врубає. А Гриша умисне підмостив йому таки дебелу колоду.

Угорець заходив до неї з різних боків, хижо націлявся і цюкав. Колода тільки перекочувалася з місця на місце, ціла-цілісінька. Бійці чмихали. Невдалий дроворуб скоро впрів. Хаєцький не міг далі байдуже дивитись на його самокатування. Він кинув батіжок, плюнув у долоні.

— Ех ти, Європа!.. Дай-но я цюкну! Угорець, ніяково посміхаючись, передав подолякові сокиру.

— Гех, — хекнув Хома, розмахуючись з-за плеча. Сокира впилася в дерево.

— Гех! — вигукнув боєць, розмахуючись вдруге. Колода репнула, як гарбуз.

За якусь хвилину Хома пощепив її на тріски. Угорець зачудовано дивився на бійцеву роботу.

— У вас золоті руки, — захоплено сказав він. Хаєцький, улещений такою похвалою, глянув на свої шкарубкі, вкриті мозолями долоні. Золоті...

— Ти хто? — запитали угорця. — Капіталіст? Комерсант?

Старий усміхнувся.

— Я артист, — відповів він. — Людина вільної професії. Живописець!

— А чого ж тобі заманулося дрова рубати? Старий гірко зітхнув.

— Що ви питаєте? — заступився за нього Хома. — Чи не бачите, що він припухає? Гам-гам нинчен!..

— Гам-гам? — запитав куховар. — Говори прямо!

— Так... Я з Будапешта.

Бійці знали, що біженці жорстоко бідують.

— Ходімо... Заправишся.

Людину вільної професії повели до кухні. За столом старий став докладно розповідати про себе.

Звати його Ференц.

Він був одним з тих численних мешканців угорської столиці, які, рятуючись від терору салашистських банд, тисячами залишали рідне місто і мандрували в сільські провінції. В першу світову війну Ференц три роки відбув у російському полоні.

— Ваш народ щирий і великодушний, — говорив художник, витираючи хусткою вуса. Він розповів, як йому довелося одного разу їхати в теплушці вкупі з говіркими українськими селянками. Пожалівши обшарпаного солдатика, вони ткнули йому великий окраєць хліба, хоча тоді і в Донбасі було з хлібом сутужно. Минуло понад чверть століття, а старий і досі не міг забути того окрайця.

— Може, то якраз моя матуся, — задумливо сказав куховар. — Вона жалібна... Всім би допомогла...

— Ваші не раз допомагали народам, — розмірковував далі Ференц. — Ось тепер ваші армії проливають кров на полях нашої Унгарії. Хто скаже, що це кров егоїстів? В Будапешті радіо щодня розпиналося: «Зі сходу насуваються азіатські варвари! Рятуйтесь, угорці!..» Тоді я сказав: «Я знаю, які це варвари. Я жив між ними три роки, наче між братами... Не від них нам треба рятуватися».

Вільний художник, правдивий і безкомпромісний, він не щадив у розмовах салашистів. Це не могло минути безслідно: над ним нависла загроза арешту. Довелося ховатися від переслідування в різних районах міста, по бункерах та підземеллях. Йому допомагали численні знайомі. В Будапешті десь зостались його дочка і маленький онук, а зять загинув в Інтернаціональній бригаді в Іспанії.

— Всі чесні люди в Унгарії, — говорив Ференц, — чекають вашої армії. Я мадьяр, я патріот, і вірте моєму серцю.

Художник розповідав бійцям про життя в Будапешті, про Салаші, якого він вважав своїм особистим ворогом.

— Бандит, криміналіст, німецький наймит! — І Фе-рснц, на велику втіху бійцям, лаявся міцною російською лайкою, йому було відомо, що Салаші, верховода «Схрещених стріл», ще за регентства Хорті Міклоша не раз попадав до в'язниці, а якось навіть до божевільні.

— Дивно, що фашизм виносить па поверхню саме таких дегенератів, — міркував художник. —Дегенерат Гітлер, морфініст Герінг, тупий розбійник Салаші... Мабуть, сама гнила атмосфера фашизму розплоджує такі мікроби. Але справжня демократія уб'є їх, немов сонце!..

Ференц, розвеселившись, розповів бійцям казус, відомий цілому Будапештові, про те, як Салаші виступав по радіо.

— Румунія продала нас і всю Європу! — кричав Салаші одного дня. — Вона капітулювала перед червоними військами! Мадьяри, беріть приклад з непохитної, кам'яної Фінляндії!

А наступного дня капітулювала і «кам'яна Фінляндія». Гітлерівці після цього випадку не підпускали свого холуя до мікрофона.

Захопивши владу, Салаші і його поплічники влаштували в Буді, в королівському палаці, комедію присяги перед короною св. Стефана. Хід церемонії транслювали по радіо. Раптом, коли салашистський диктор на хвилину замовк, з ефіру пролунав чийсь інший грізний голос:

— Мадьяри! Пригадайте, як Салаші в червні тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року стояв перед судом!..

Салашистські шпики збилися з ніг, шукаючи цього невідомого патріота, що, ризикуючи життям, мужньо звертався до народу з ефіру.

— Знайшли? — нахмурився Хома, уважно слухаючи художника.

— О ні! Нелегко знайти, неможливо знищити того, кому симпатизує народ! Його не було ніде, і він був скрізь.

— Молодці, не виказали! — повеселішали бійці. — Значить, і у вас там є такі, що не дрімають...

— Голос невідомого патріота був голосом самої правди, — вів далі Ференц. — Я сподіваюсь, що цей пройдисвіт Салаші знову колись стане перед судом, як у тисяча дев'ятсот тридцять восьмому році. На цей раз — перед судом нашого народу.

— Тільки тепер його треба краще судити, — зауважив Хома з апломбом досвідченого юриста. — Що то за суд, коли живим випустили!

Художник сподобався бійцям.

Поступово він звикся з ними, прикотив звідкись свій дитячий візок з різним скарбом: сувої полотна, фарби, папір... Іншого майна у Ференца не було.

На дозвіллі він показував бійцям свої альбоми з етюдами Будапешта. Це були зарисовки руїн—окремі пощерблені фронтони, альтанки, деталі храмів. Під якимись руїнами над Дунаєм стояв угорський підпис.

— «Розгніваний Дунай», — гірко переклав художник. — Це мої звинувачення. В новій, демократичній Унгарії я пред'явлю ці етюди суддям.

Ференц намагався у всьому допомагати бійцям, бо не хотів задарма їсти їхній хліб. Хоч він був зовсім непрактичний, бійці належно оцінили вже саме прагнення Ференца чесно трудитись, стати їм на поміч. Вони не кривдили старого, і, коли сідали їсти, кожний закликав Ференца до свого казанка. Те, що він без кінця вихваляв свою Унгарію, з якою вони воювали, якось не ображало бійців.

— Ми поважаємо патріотизм у всякій нації, —заспокійливо говорив художникові старшина Багіров. — Бо ми самі патріоти.

Найчастіше Ференц сідав до Хоминого казанка. З подоляком він, видно, почував себе найвільніше. Хома, який умів з кожного покепкувати, водночас викликав і загальну симпатію до себе своїм гумором та затятим колективізмом, що, здається, вже сидів йому в крові.

Якось Хома виявив бажання, щоб Ференц змалював його на пам'ять нащадкам подільської Вулиги. Художник охоче згодився і за кілька хвилин увічнив Хому на аркуші цупкого паперу. Позуючи, повнощокий, булькатий Хома надимався ще більше, «аби бути страшнішим». Він неодмінно хотів бути з конем і, тримаючи свого сірого за повід, раз у раз потайки щолгав його в зуби для того, щоб кінь вийшов баским. Ліву руку Хома вільно поклав на рукоятку трофейного кинджала, що висів у нього при боці. Вуса вгору, шапка-вушанка — чортом набакир.

— Малюй, щоб на Котовського був схожий, — замовляв Хома. — Коневі — шию дугою!..

Подоляк дувся і робив страшні очі. Але художник, замість погрозливої войовничості, надав його обличчю виразу беззлобної веселої лукавості.

Незважаючи на таке свавілля, Хома, розглянувши свій портрет, зостався вдоволений.

— Схожий! — сказав він. — І вуса, і кінь, як живий... Ач, як басує... Ти, Ференц, маєш добрячі руки! —Хома на художника «тикав». Він взагалі чомусь тикав на всіх іноземців. — Прямо скажу, Ференц, що ти маєш... срібні руки! Кесенем сипе — красно дякую!

Ференц, усміхаючись, мимохіть глянув на свої білі, наче справді срібні руки.

XI

Противник поспішно відходив на Будапешт, мінуючи позад себе шосе.

Мінометники рухались полем з трубами і лафетами на плечах, не підкладаючи в'юків. Знали, що незабаром зупиняться на новому рубежі, щоб відбивати наступну контратаку. Всю ніч піхота вела бій за населений пункт, який височів попереду фабричними димарями. Піхотинці, поранені вночі, бредучи назустріч, говорили, що то вже видніються димарі далеких північно-східних околиць Пешта.

Ранок був сірий, похмурий. Сікло холодним, гострим дощем. Земля бралася ожеледицею. Обмерзла кригою, озимина ламалась під ногами бійців, як зелене скло. Палатки торохтіли на людях, переламуючись при кожному порухові.

Пошук на сайті: