Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
Поруч мінометників полкові артилеристи верхи на конях тягнули гармати. Вершники, пустуючи, запевняли, що їм із сідел уже видно голубий Дунай. Лейтенант з батареї, Саша Сіверцев, наздогнав Черниша, весело поздоровкався. Вони разом лежали в госпіталі, разом повернулися в полк.

— Ти, Женю, сяєш на все поле, як у панцирі, — казав Сіверцев, торкаючись рукою обмерзлої блискучої шкірянки Черниша. — 3 ким шухнув?

— З Григоряном за шинель... Прогадав?

— Це залежить від того, як ти себе вночі почуваєш... Зубами здорово клацаєш?

— Що ти!.. Буває навіть жарко!

— Та я бачу — ти сьогодні весь пашиш, весь цвітеш. Тут щось не те, друже!..

Женя жартома стусонув товариша межи плечі. Може, тому, що Сіверцев майже вгадав.

Останніми днями Черниш справді був у безпричинно райдужному настрої. Не знав, звідки це походить, чи, може, просто не хотів собі зізнатися до кінця. Вчора увечері він знову розмовляв на КП з Ясногорською. Це була звичайна розмова про те, як він у госпіталі впорядковував записи Брянського перед тим, як послати їх в наркомат.

— Скільки там думок! — вирвалось у нього. — Яких багатих думок!

— Ви думаєте, що буде ще колись війна? — запитала, хмурячись, Ясногорська.

— Я цього не хотів би... Але наш досвід, здобутий кров'ю, варто зберегти. До того ж це — пам'ять. Шура зітхнула.

— Женю, — сказала йому після тривалої паузи, — ви... справжній друг.

Він ішов на вогневу і чув, як бринять йому ці слова в темряві осінньої ночі. Стало наче розвиднятися, і вже не було навкруги ні мряки, ні холоднечі, ні безпросвітної погрозливої тьми... Серце безпричинно співало, і життя, як земля до сонця, поверталось до нього своєю найкращою стороною... Замість ракет, що розтинали ніч, уже висока зоря ввижалась попереду, займаючись свіжо, яскраво, по-весняному...

Ні, він ні в чому не хотів зізнатися, навіть самому собі.

— Про що ти задумався. Женю?

— Так, про Дунай... Який він весною... Маковейчик, який, по-твоєму, він весною? — звернувся лейтенант до свого телефоніста, що ступав поперед нього з котушкою на спині. Боєць обернувся, радісний, червоний, натрьо-паний дощем. Брови його змерзлися.

— А він такий, як Дніпро, товаришу гвардії лейтенант...

— Еге, ти ж дніпряк...

— Не зовсім, товаришу гвардії лейтенант... Ми від Дніпра кілометрів двадцять. У нас у степу річки зовсім ніякої нема. І село зветься Сухеньке. Була, кажуть, колись річка Восьмачка, так випила її баба Приймачка... Отака була в баби жага... А одного разу мати взяла в колгоспі коней, і ми поїхали на зелені свята в Переволошину до тітки в гості. Знаєте Переволошину, де Меньшиков Мазепу та шведів потопив?

— Знаю, — сміється Черниш.

— Так от, їдемо ми, степ, сонце палить, жайворонки пурхають... Враз бачу перед собою далеко — біло-біло, а ще далі — синьо-синьо, наче льони цвітуть при самій землі!.. «Мамо, —питаю, —то льони цвітуть?» А мати сміються. «То, — кажуть, — Дніпро». — «А чого він такий синій?»—«Від неба», — кажуть.

— То ти думаєш, що й Дунай такий?

— А чого ж... Влітку, може, й такий... Від неба. Небо скрізь синє, голубе...

— Зараз він як сталь, —задумливо втручається

Саша Сіверцев. — Як Нева. — Сіверцев родом ленінградець. — Знаєш, у річок, як і в людей, час від часу змінюється настрій. Ясно — голубіють, похмарить — темніють...

З-за цегляних будівель селища виринула в поле підвода, запряжена важкими мадьярськими битюгами. Коли вона під'їхала ближче, передні мінометники обступили її. Черниш здалека впізнав на підводі Шовкуна з аотоматом за плечем. У руках Шовкун тримав туго напнуті віжки. Вуса його були обмерзлі, а обличчя суворе, сердите. Іван Антонович, зупинивши підводу, схилився над нею, щось розглядав. Підійшовши, Черниш здригнувся: під відкинутою плащ-палаткою лежали Сперанський і Ясногорська.

Вони лежали поруч, обоє бліді, нерухомі. Сперанський дивився кудись убік диким, безтямним поглядом і ледве чутно стогнав. Ясногорська, здавалось, не дихала. Вона була смертельно бліда, біла як мармур. Лежала без берета, коса сповзла їй на груди і взялася сивим намерзом. Побачивши над собою Черниша, дівчина ледь помітно здригнулась.

— Женю... — прошепотіла вона безкровними губами. —Женю...

І замовкла, дивлячись на нього тоскно, по-сестринському, немов, прощаючись, хотіла про щось попередити, від чогось застерегти.

— Поганяй та оберігайся мін, — гукнув Іван Антонович Шовкунові, і Шовкун рушив. Іван Антонович, взявшись за ріжок дубленої плащ-палатки, одкинутої над Ягногорською та ад'ютантом, накрив обох, наче лядою.

Черниці ішов темний як ніч. Тріщав чобітьми по зелених крижаних шпичаках. Що вона хотіла йому сказати? Чому так тоскно дивилася своїми довірливими, скаламученими болем очима з-під безсило приспущених вій?

— Видужають, знов повернуться в полк, — глухо говорив Саша Сіверцев поруч, а Чернишеві здавалось, що голос лине здалеку. —Ми ж повернулись...

Черниш мовчав, зрідка на ходу озираючись. Підвода сховалась у вибалку. Понад шосе бовваніли окуті кригою телеграфні стовпи, вигинаючись по горизонту. Противник не встигав їх спилювати. Далеко на лівому фланзі, погойдуючись, сунули через ріллі сиві танки. Розсипавшись по всьому полю, брели у напнутих плащ-палатках підрозділи бійців, подавшись проти вітру вперед і здалеку нагадуючи собою сірих горбатих степових орлів.

Згодом Черниш дізнався від комбата, як все це сталося.

Вночі капітан Сперанський, обходячи бойові порядки, напоровся на міну і підірвався. Ясногорська в цей час була в одній із стрілецьких рот поблизу. Почувши вибух, а потім крик пораненого, вона кинулась туди. Було дивно, що вона й сама не підірвалась. Сперанському посікло ноги. Шура заходилась тут же, на місці, перев'язувати. Тим часом противник, що засів неподалік у цегляних будівлях околиці, відкрив вогонь з кулеметів, цілячись в темряві туди, звідки чувся стогін і зойки пораненого. Ясногорська взяла капітана на спину і поповзла. Незабаром її теж поранило—в руку, вище ліктя. Рука підломилась. Сперанський, очевидно, здогадався, що сталося, і наказав їй залишити його і повзти самій. Ясногорська відмовилась. Сперанський стогнав і брутально лаявся.

Шура мовчки намагалася волокти його однією рукою. На цьому їх і застали піхотинці, послані назустріч командиром стрілецької роти. Один поклав собі капітана на спину, другий вхопив Ясногорську прямо на руки, як дитину, і кинувся з нею до окопів. Уже перед самим окопом її поранило вдруге двома кулями: однією — в стегно, другою — в праву руку, якою вона трималась, міцно обнявши солдата за шию. Солдатові тільки обсмалило потилицю.

Шовкун роздобув у мадьяра підводу і поклав обох — і Ясногорську, і ад'ютанта. Лежачи поруч, вони не прохопилися жодним словом про минуле, хоч Сперанський до останнього часу мав підозру, що саме Шура тоді поскаржилася на нього Воронцову.

Але то було таке далеке, таке дрібне!.. Тепер їм було зовсім не до того.

XII

Будапешт був оточений.

Вже 24 грудня 1944 року зав'язались бої на околицях міста, почався славнозвісний Будапештський штурм.

Обороні Будапешта німецьке командування надавало г.еличезного значення. Розташований на вузлі 26 залізниць і шосейних шляхів, Будапешт з стратегічного погляду являв собою своєрідні ворота в Австрію, Чехословаччину, в південні провінції самої Німеччини, що їх до останнього часу німці вважали своїм найглибшим тилом. Падіння угорської столиці неминуче вибило б з ладуостаннього найзапеклішого сателіта Німеччини. З падінням цього міста похитнувся б весь південний фланг німецького фронту, який ще й досі нависав над Балканами.

Тому не дивно, що німецько-фашистське командування стягувало під Будапешт численні війська, перекинуло сюди найкращі свої резерви. Німецькі генерали погрожували дати Радянській Армії під стінами Будапешта нечуваний реванш за Сталінград. Бійці подейкували, що хтось уже читав німецькі, як завжди безграмотні, блазенські листівки, в яких фюрер нібито похвалявся: «Берлін здам, а 3-й Український в Дунаї покупаю».

І ось тепер це колосальне місто в двісті квадратних кілометрів території, начинене військами й технікою, з діючими заводами, які ще випускали танки й снаряди, опинилося затнснуте в залізні лещата.

Цілу ніч з 28 на 29 грудня і ранком 29 грудня армійські потужні радіомовні станції з передової лінії фронту безперервно передавали оточеним звернення радянського командування.

Диктори в шинелях повідомляли, що 29 грудня, об 11 годині за московським часом, в розташування противника прибудуть з радянського боку парламентери вручити оточеним ультиматум. Щоб зберегти Будапешт, врятувати від загибелі його історичні цінності, пам'ятники культури й мистецтва, щоб уникнути численних жерта серед мирного населення, — радянське командування пропонувало оточеним гуманні умови капітуляції.

29 грудня об 11 годині в напрямку Кішпешта виїхала легкова автомашина. Над нею майорів великий білий прапор. В машині їхав офіцер-парламентер з текстом ультиматуму, підписаного командувачами обох Українських фронтів. Скрізь понад шосе, де проїздила машина парламентера, наставала тиша: наші бійці ще заздалегідь дістали наказ припинити вогонь у цьому районі. Німцям також був добре відомий маршрут радянського парламентера. Білий прапор над машиною було далеко видно. Проте коли машина в'їхала в розташування ворожих передових позицій, з усіх вікон і горищ прямо по склу кабіни сіконули німецькі кулемети.

Парламентера було вбито.

В цей же час по той бік Дунаю, в Буду було направлено другого парламентера з перекладачем. Тут події розгорнулись інакше. Німці пропустили парламентера через передній край і направили в свій штаб. В штабі командування заявило парламентерові, що воно відмовляється прийняти ультиматум. Офіцера ввічливо відпустили. Виходячи з штабу, він не знав, що, випереджаючи його, по кабелях летять уже на передній край віроломні накази тих, що тільки-но з ним розмовляли. І коли він, високо піднявши білий прапор, повертався уже в нашу зону, в спину йому було відкрито вогонь. Парламентер упав, обливаючись кров'ю.

Відкрити вогонь по беззбройному парламентеру — так могли вчинити тільки фашисти. Розбоєм вони починали, розбоєм і кінчали. З давніх-давен у всіх війнах парламентери користалися правом недоторканості. А тепер вони підпливали кров'ю на правому і на лівому боці Дунаю, в передмістях європейської столиці. Впали на мокрий брук посічені білі прапори, які були підняті, щоб дарувати життя тисячам людей, врятувати від руйнації величезне місто. Тепер залишилось одне: карати.

Підле вбивство парламентерів викликало гнів, хвилю обурення серед наших військ. Самовидці їхньої смерті — бійці-передовики — похмуро поглядали з-під вушанок на чуже безкрає місто. Сердито набивали диски, заряджали важкі гармати. Гармаші з гуркотом вкочували на руках артилерію в підвали, на подвір'я, за кожну будівлю. Піднялися тисячі жерл, чекаючи команди.

— Тримайся, проклятий гадючник! — говорили бійці.

— Пощади тепер не жди!

Вбивство парламентерів було провокаційним викликом. Армія вандалів, загнана в безвихідь, залишалась і тут вірною собі. Вона не дорожила нічим. Що їй було до цього міста, до його мешканців? Приречена на загибель сама, вона все хотіла б потягти за собою в прірву. Вона кинула виклик...

І тисячі радянських гармат відповіли на нього. Як живі, задрижали сірі квартали. Загуло, розпікаючись, вологе повітря. Будапешт, викидаючи велетенські язики полум'я, огорнувся їдким димом-гаром на п'ятдесят днів і ночей.

 XIII

Зав'язалися бої у кварталах, в умовах сучасного європейського міста.

 Від початку міських боїв у мінометній роті Брянського сталося чимало змін. Тепер вона вже не поділялася на «тил» і вогневу. В міських умовах зникла потреба в такому поділі. Тепер підрозділам постачали все необхідне безпосередньо з полку. Взагалі тут весь гнучкий армійський організм зімкнувся тугіше, скоротився, як м'яз. Штаби й тилові бази, які в польових умовах, згідно з статутом, розташовувались на певній відстані від фронту, зараз дістали можливість базуватись біля самого переднього краю, в сусідніх кварталах.

Командир роти Кармазин, зібравши всю роту докупи, перетворив і їздових на вогневиків. Старшина Багіров тимчасово виконував обов'язки командира взводу, а потай мріяв, що йому дадуть штурмову групу, власне, такі штурмові групи були вже готові серед мінометників: у вільні години сам Багіров навчав їх міського бою «за сталінградськими правилами». В тилах зостався один Гриша, який замінив на батальйонній кухні контуженого куховара.

Черниш, як і раніше, займався переважно коригуванням. його роботі навіть вибагливий Іван Антонович дав позитивну оцінку.

Сьогодні Черниш стояв на горищі високого будинку і вів спостереження крізь маленьке дахове вікно. Об'єктом його спостережень було одне з міських кладовищ. Воно лежало через квартал попереду, обгороджене кам'яним муром. Навпроти муру, по цей бік вулиці, засіли в руїнах цегляних будинків стрілецькі підрозділи батальйону.

Чернишеві з його спостережного пункту відкривалася панорама великого міста.

Пошук на сайті: