Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 35)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
І старший лейтенант наказав підняти міномети вище, поставити їх в самому будинку, навпроти вікон. Мінометам там в такій позиції каштани не заважали.

Солдатська поступливість щиро зворушила жінок. Кожному було гарно дивитись, як змарнілі матері обпали старшого лейтенанта, дякуючи за подарунок, зроблений ротою дітям будапештської околиці. У Ференца сльози забриніли на віях. Він знав, що прийде час і солдатський дарунок зазеленіє на радість малюкам, які, зростаючи в дунайськім місті; майже не бачили самого Дунаю і не їздили, як діти багачів, на білі дачі Балатону.

— А нам говорили, що руські, що комунішти... — хвилюючись, белькотіла одна з делегаток. — Ви, звичайно, нім комунішт?..

Кармазин посміхнувся, вимовив з гордістю:

— Комуніст.

Вночі рота збиралася .переходити на нову позицію. Обслуги, звично розібравши міномети на частини, спускалися віїмз. Поверхи завмирали. Сходячи останнім, Вася Багіров помітив біля одного з вирваних вікон високу зі -очолену постать.

—- Ти, Денисе?

Постать не ворухнулась.

Старшина підійшов ближче і впізнав Ференца.

Художник стояв, прихилившись до лутки, і мовчки дивився на місто. Горбоносе застигле обличчя старого, тьмяно осяяне далекими загравами, нагадувало карбованого орла з старовинної монети.

Палаючий Будапешт був перед ним як на долові. Багряні хребти підпирали небо. У підхмарних чорпіїх глибинах моторошно гуляли прожектори. Зенітні кулемети прокладали траси. Стугоніла и стугоніла канонада. — О Будапешт! — з болем вирвалось у Ференца. В Будапешті художник провів усе своє життя. Тут були поховані його батьки і діди, тут промайнула його молодість. Звідси він потай проводжав свого кращого учня і зятя в Іспанію, в Інтернаціональну бригаду... Янош, Янош!.. Марніє твоя дружина, напівсиротою виростає твій син... Десь загубились вони у підземному Будапешті. Чи живі? І де їх шукати? На Догань-утца? Але чи є зараз і сама Догань-утца? Шваби та салашисти мінують усе... Вчора Ференц розмовляв з перебіжчиком... Той підземеллями пробився на радянський бік... Розповідає: в центрі нестримні грабунки, мародерство, голод. Фашистські молодчики відбирають у населення рештки продуктів, всіх женуть барикадувати вулиці, зводити протитанкові споруди. Того, хто ухиляється, розстрілюють на місці. Ніяких ознак цивільної влади, повний розгул і терор «Схрещених стріл». Чим все це скінчиться? Чим скінчиться твоя велика драма, Будапешт?

Не гірляндами електричних вогнів — страшними пожежами освітилися нині твої керути. Не вирують вечорами людні, шумливі набережні Дунаю — тріскається там камінь від криці! Не дзвонять трамваї, не мерехтять барвисті реклами, не співають авто... Ніч розрухи, ніч кари окутала тебе! Тисячотонним брухтом валяться стіни на брук. Все тріщить, руйнується, гоготить в нечуваній катастрофі. Здається, за одну таку ніч місто западеться, зникне безслідно, як ота Помпея, і тільки дунайські хвилі понесуть до моря лапату чорну сажу та кров...

Все найкраще, створене Ференцом-художником, народилось у Будапешті і для Будапешта. Його картини прикрашували ратушу. Парламент, готель «Європа», кафе «Балатон»... Правда, тішилась ними переважно пихата аристократія, але художник не втрачав надії, що бачитиме їх колись і весь трудящий Будапешт.

Над Чепель-сигетом кружляють, вурчать моторами «юнкерси». Вони ще мають змогу сідати на міському іподромі. Евакуюють поранених, доставляють снаряди. Гітлер наказав триматись будь-що: в Комарно вивантажуються сотні танків, йдуть на допомогу. Що ж це буде? Чим усе це кінчиться?

— Горить правильно, — каже Багіров після мовчанки. — Багато бачив пожарів, а такого не доводилось... Наче півсвіту зайнялось і палає.

Художник, обернувшись, пильно дивиться на освітленого спалахами старшину.

— Врятуйте, — каже він тихо й урочисто. — Врятуйте Будапешт. Крім вас... більше нікому.

— Не тушуйся, Ференц. Все буде в порядку. Старшину гукають знизу. Рота вирушає.

— Ти з нами, Ференц?

— Аз ким же мені?

Спускаючись з Багіровим по східцях, художник щось починає розповідати йому про знаменитий готель «Європа», до якого звідси вже — рукою подати...

Паленим димом пройняте нічне повітря. Снаряди смертельно білим блиском розщеплюються на стінах. Провалюються крізь дахи. Осколки глухо гуркочуть по блясі.

— Наче домовики ходять, — зауважує хтось. Хома зухвало задирає голову догори:

— Гей ви, нехрещені!.. Ніж там гуркотіти, ходіть-но сюди!.. Нарукопаш!..

— Хаєцький! — прикрикує Іван Антонович. Далі просуваються мовчки, як на облаву.

XV

Наступної ночі батальйон врізався в новий квартал, який упирався рогом в перехрестя вулиць. Просуватись далі заважав наріжний будинок протилежного кварталу, що виходив фасадом на саме перехрестя. При миготливому неприродно кривавому світлі заграви розвідники прочитали «Europa». Латинський шрифт тепер уже вільно читали навіть бійці з нижчою освітою.

— Ho-tel Eu-ro-pa, — мимрив по складах якийсь вусатий вихованець церковнопарафіяльної школи.

Всі поверхи готелю знизу й доверху їжачились кулеметами та гніздами автоматників. З одного вікна раз у раз шугало полум'я міномета.

Готель становив собою вигідну позицію. З неї противник мав змогу прострілювати не лише дві вулиці, до яких підійшли стрілецькі роти, а тримав під вогнем і весь квартал, захоплений батальйоном Чумаченка. Вогонь був дуже щільний. Бійці для експерименту викинули на перехрестя порожнє відро. За хвилину воно стало як решето.

На командному пункті, що розмістився в довгій низькій казармі, стояв нестихаючий гомін. Перекликались телефоністи, кудись пірнали й виринали ординарці, інші розбирали трофейні сідла, що займали мало не чверть казарми. По черзі входили грітись мінометники — їхня вогнева була під самою казармою.

Капітан Чумаченко в іншому кутку обмірковував з офіцерами становище. Готель треба було захопити ще цієї ночі: вдень його брати було ніяк. Але як захопити? Правда, можна було викликати полкових саперів і з їхньою допомогою, підкравшись в темряві, висадити будинок в повітря... Це практикували вже не раз і сам Чумаченко, і сусідні батальйони: висаджувати об'єкт до зруйнування стін і цілковитого знищення гарнізону. Але в даному разі комбата це не влаштовувало. Виходячи з своїх тактичних міркувань, він хотів захопити готель цілим. Якби йому треба було взяти тільки цей об'єкт, Чумаченко, безумовно, висадив би його в повітря. Але йому, крім «Європи», ще потрібно зламати десятки об'єктів, і він думав про них уже зараз. Будинок готелю був, по-перше, високий і міцної старовинної кладки, а по-друге, наріжний; маючи його в своїх руках, батальйон, власне, мав би своєрідний зручний трамплін для того, щоб оволодіти новим кварталом.

— А я встановив би в ньому свої «самовари», — міркував Кармазин. — Позиція для вогневої саме раз.

Гвардії майор Воронцов, прибувши на КП звечора, тепер мовчки сидів під стіною на купі трофейних німецьких протигазів, схожих на телячі намордники. Здавалося^ він дрімав навсидячки, зануривши своє широке підборіддя в кучеряві вилоги кожушка. А втім, він уважно слухав офіцерів, що обмірковували різні варіанти штурму. Нарешті підвів важкі припухлі повіки:

— Чумаченко, де твої сталінградці?

— Всі на місцях, товаришу гвардії майор: очолюють штурмові групи.

— Хто та хто?

Комбат став лічити на пальцях. Своїх сталінградців він знав усіх до одного. Коли назвав Багірова, Іван Антонович згадав:

— Да! Мій старшина там носиться з оригінальним планом...

Кармазин пояснив кількома словами.

Комбат негайно послав за Багіровим.

В цей час до казарми несподівано зайшли командир полку Самієв і огрядний, у шкіряному пальті генерал-майор, командир дивізії.

— Батальйон, стру-ун-ко! — вилетів наперед Чумаченко.

— Вільно, вільно, — зупинив його генерал. На ходу скидаючи поглядом казарму і виструнчених бійців, генерал пройшов до столика, спорудженого в кутку з якихось дверей.

— Ну, чумаче, давай карти об'єктів.

«Чумак» звучало в устах генерала поблажливим жартом і свідчило про те, що сьогодні «хазяїн» в доброму гуморі.

Генерал, звичайно, знав, що комбат-капітан Чумаченко доводиться лише далеким потомком тим чумакам, що ходили колись у Крим по сіль та гуляли «у Києві на риночку». Сам же капітан у минулому працював інженером-електриком на високовольтній мережі, яка живилася з Дніпрогесу. Але сьогодні «хазяїнові» забаглося кликати комбата чумаком, і комбат з цього вже визначив, що коли прочуханка й буде, то не дуже дошкульна. А треба сказати, що наскільки Чумаченко був спокійний і витриманий у бою, настільки ж розгублювався і тремтів перед начальством. Заметушившись, він подав генералові не ту карту, що треба.

— Ай, чумаче, що ти мені даєш Терексентміклош? Невже ми його повинні вдруге брати? Я думаю, з них вистачить і одного разу.

— Пробачте, товаришу гвардії генерал-майор! Зайшов старшина Багіров і, викликаючи захоплення

Ірана Антоновича, сміливо й по формі вдався до вищого

«хазяїна»:

— Товаришу гвардії генерал-майор, дозвольте звернутися до гвардії капітана...

— А-а, це той, що гасав на коні за танком? — суворо посміхнувся генерал. —Той, що кухню з кашею захопив? Пам'ятаю, пам'ятаю... Звертайся, що там у тебе таке?

Мова зайшла про готель. Старшина, не хапаючись, виклав свій план. Генерал зацікавився.

— Сміливо, хоча й ризиковане, — промовив він, — але риск для гвардійця... — Генерал запитливо глянув на Самієва.

— ...благородна справа, —закінчив скоромовкою ви-струнчений Самієв.

Багірову дозволили відібрати в штурмову групу, кого він сам захоче. Таку розкіш Чумаченко дозволяв тільки у виняткових випадках. Іти зохотилося багатьом. Проте Вася відбирав «по знайомству».

— Може, на смерть ідуть, — гомоніли між собою телефоністи, — а теж «по знайомству». Не потовпляться. От натура людська.

Справді, серед вибраних опинилися давні друзі старшини, здебільшого відчайдушні хлопці зі взводу батальйонних автоматників. З мінометників Вася взяв Дениса і Романа Блаженків та Хаєцького. Хоча старшина нерідко й картав Хому за його вади, проте й симпатизував подолякові.

— Чортів «допіру», — казав часом Вася на Хому, — ти стаєш справжнім солдатом.

І тепер, коли старшина запитав Хаєцького, чи він готовий, то «допіру» відповів:

— Як штик!

Генерал, оглядаючи штурмовиків, зупинився навпроти Хоми. Подоляк їв його очима.

— Тугіше підпережіться, — зауважив генерал, беручи бійця за ремінь. Ватяні штани на Хомі осувалися: в кишенях було повно гранат.

— Не спадуть, товаришу гвардії генерал-майор! — запевнив Хома, підтягуючи ремінь.

— Не спадуть? — генерал оглянув бійця з голови до ніг. — Сталінградець?

— Ні, товаришу гвардії генерал, ми... ближчі. Але хватка у нас сталінградська. Старшина навчили!.. Генералові, видно, сподобалася відповідь.

— Ану розстебніть ватянку. Побачу, що там у вас е. Хома розстебнувся, виставляючи груди з гвардійським значком і медаллю «За відвагу».

—— Ото! Добре. Я собі давно прошу у командувача такої медалі — не дає. Це, каже, тільки передовикам.

— Але ж вам орден Суворова недавно почепили? — зухвало сіконув Хома.

— Почепили.

— То дозвольте глянути, який він собою. Генерал, усміхаючись, розстебнув своє шкіряне пальто, сяйнувши рясними орденами.

— Теж добре, — сказав Хома.

— Так, кажете, готові... Гм... — генерал пильно дивився на Хому. — А от уявіть собі, раптом ви стикаєтесь у темряві з фріцом. Що б ви насамперед зробили? Ваш перший рух?

Хома задумався. Іван Антонович похолонув.

— От уявіть, приміром, що я фріц, що ось так я йду, —показував генерал, —що б ви зробили?

— Штурмував би, товаришу гвардії генерал.

— Так одразу й штурмував би?

— А то! Бо я вас бачу, а ви мене — ні.

— Згоден, хай так... Припустимо, я вас не бачу. А як саме ви штурмували б? Ану, ось вас двоє, — генерал кивнув на Багірова і на Хаєцького, —ви і ви... Покажіть. «Штурмуйте» мене.

Хома з острахом глянув на генералове блискуче хромове пальто, на білосніжний комірець, що туго підпирав шию.

— Але ж, товаришу генерал, —зам'явся Хома. —Яко-вось... Вибарложимо вас, а ви потім гніватись будете. Ні, тут штрафною пахне...

— Нічого, нічого. Беріть так, як вас навчено. Сміливіше. Ну!

Вася моргнув Хаєцькому: давай, мовляв, — за всіма правилами.

Бійці розступились.

Пошук на сайті: