Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 36)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
Генерал бере чийсь автомат на руку і йде, ніби прислухаючись, туди, назад. Хома і Багіров, влучивши момент, накидаються. За якусь секунду генералів автомат відлітає геть убік, руки йому заламують назад, чиясь солона рукавиця, душачи, втиснулася межи зуби... Генерал борюкався, щосили відбивався, садив чоботом у живіт і куди попало, проте його таки повалили, і Хома сів па нього верхи.

— Пусти! — наказав Самієв, усміхаючись. — Молодці!

Генерала пустили, допомогли встати, обтруситись. Він стояв, важко сопучи. Обличчя густо налилося кров'ю. «Може, розлютився? Може, й справді тут штрафною пахне?» — подумав Хома. Проте генерал не виявляв гніву.

— Академік, що ж це таке? — звернувся він до командира полку. — Мене й то повалили, а що б з тебе, сухаря, було? Ні, ці вміють скрутити...

— Пускай їх, Чумаченко, пускай орлів. Штурмуйте, товариші, на славу! Всім видам... «Славу». Бійці запевнили хором, що постараються.

— Крепкий дядько! — сказав Хома, коли вони вийшли з старшиною надвір. — Допіру так мене садонув межи ноги, що я ледве стримався... Ну і я ж його теж!

XVI

— Алло, Ференц!

Розпатланий сивогривий художник сів на нарах, спросоння здивовано оглядаючи бійців, що заповнили бункер.

— Старшина?

— Як бачиш... Злазь.

В Будапешті художника вже багато хто знав. У підземеллях він нерідко зустрічав близьких чи далеких знайомих, і вони охоче давали йому притулок.

Ференц спустився з нар і став радитися з Багіровим. Готель «Європа» цікавив художника, мабуть, не менше, ніж самого старшину. Свого часу Ференц оформляв фойє і більярдний зал цього готелю. Там висіли його картини. Тепер художник непокоївся, що будинок висадять у повітря і вся праця його розвіється порохом. Напередодні художник і старшина складали з цього приводу чимало різних рятівних проектів. На подив Фе-ренца, Вася, виявляється, негайно перейшов від слів до діла.

Художник розбудив ще якогось цивільного в кепі, в благенькому демісезонному пальті, і той, вставши, запросто привітався з радянськими бійцями.

— Пролетар, — відрекомендував його Ферснц. — Іштван...

— Давай-давай, — жваво сказав Іштван-пролетар і, міцніше натягнувши кепчину, рушив довгим бункером. Бійці посунули за ним, обережно переступаючи через тих, що спали покотом. В глибині бункера, навпроти вогкої цвілої стіни, провожатий зупинився.

— Тут! — вказав він рукою на стіну. Старшина скомандував:

— В кого кайла — сюди!

Кайла дружно загриміли. Угорці злякано прокидалися, озираючись: що тут коїться? Не тільки в Пешті, а й під Пештом уже спокою нема... Ні вдень ні вночі. Габору, проклята габору! Ференц заспокоював. Бійці довбали навперемінно, лупаючи стіну дедалі глибше.

— Може, не тут, Ференц?

— Тут, тут! — запевняли і Ференц, і провожатий.

— Дивіться, не помиляйтесь! Обом тоді секим башка.

— Будь спок, Вася! —відповів Ференц популярною солдатською примовкою.

Бійці засміялись.

Нарешті Денис дужим ударом проломив стіну. Затамувавши подих, стали наслухати. З дірки, як з вічка вулика, вибивався монотонний приглушений гул.

Денис просунув голову вперед.

— Повно, — повідомив він. — Моляться.

Дірку розширили і стали по одному пролазити в яеї. Знов опинилися в бункері, ще більшому, ніж попередній. Десятки мешканців стояли навколішках з молитовниками і свічками в руках.

— Іштенем, іштенем, — зітхало по всіх кутках. Тут радянських бійців бачили вперше і дивилися на них, як на посланців з іншого, незнайомого світу. Дивувало, що не ріжуть всіх підряд, не гвалтують. Що добре зодягнені, добре озброєні. Всі повносилі, пашать здоров'ям — харчів, видно, мають вдосталь. То що ж вони тоді тут шукають, в підземеллях нещасного Будапешта?

Ференц, звертаючись до присутніх, щось палко заговорив по-угорському. Спом'янув і Хорті, і Салаші... Тим часом Іштван-пролетар підвів до старшини літню змарнілу жінку в рогових окулярах.

— Моя сестра, — повідомив він через перекладача. — Естафету передаю їй...

Рушили далі. Жінка в окулярах ступала попереду. Перетнули весь бункер, маневруючи між постелями, валізами, меблями, і стали підніматися крутими сходами. З кожним східцем грім канонади наростав, наче вони входили в грозову тучу.

Опинилися надворі. Пригинаючись, шаснули попід стіною вперед і через якийсь десяток метрів знову попали в підвальний хід і стали спускатися вниз. Під ногами захрущало.

Багіров засвітив кишеньковий ліхтар. Здалося, що вони потрапили в шахту. Просторий бункер мало не до стелі був засипаний блискучим антрацитом. Рачкуючи, по ньому поплазували вглиб. Розсунули німецькі кропив'яні мішки з чимось важким, як сіль, і, посповзавши один за одним вниз, опинилися в вогкому і холодному приміщенні, захаращеному котлами парового опалення.

Мовчки, намагаючись не стукнути, не грюкнути, пройшли поміж котлів і побачили перед себе відхилені двері, крізь які пробивалося слабке світло. Наче з вентилятора, війнуло звідти на бійців тяжким перегорілим повітрям, немов видихнутим з єдиних людських легенів.

Старшина загасив ліхтар. По його знаку бійці стали за котлами, чекаючи. Жінка в окулярах зайшла в бункер сама. Вася пильно стежив, як вона підійшла до нар і почала торсати когось за білі боти. На нарах підвелася заспана дівчина і, здивовано слухаючи жінку, дедалі ширше посміхалася. Потім легко стрибнула на підлогу, хапливо зазирнула в люстерко, поправляючи зачіску, і, вхопивши жінку за руку, енергійно потягла її до виходу.

—Марічка! —тихо вигукнув Ференц, кидаючись дівчині назустріч. —Марічка!

Виявляється, це була подруга його дочки, хорватка. Дівчина цмокнула старого в щоку, після чого обернулася до бійців, енергійно піднявши догори стиснутий кулачок.

—Смерть фашизмові — свобода народам! —різко, схвильовано відсалютувала вона.

Ференц пояснив бійцям, що брат Марічки—югославський партизан — воює нині проти німців десь у горах.

Зустріч з цією дівчиною, її урочистий ротфронтівський салют глибоко схвилювали всіх. Радість, така велика і чиста, якої, можливо, ніколи не може викликати в людині її вузькоособисте щастя, охопила в цей момент бійців. Смерть фашизмові — свобода народам! І тесляр з Крайньої Півночі, і росіянин, і українець, і далекий слов'янський брат з Балканських гір — всі мовби разом зустрілися тут, в підземеллях Будапешта, біля цих замерзлих парових котлів. Кожен ще гостріше нідчув, у якому неосяжному фронті він бере участь, які надії на нього окладає людство. Воля народам! Бійці щиро потиснули руку дівчині, наче ця маленька гаряча рука якось єднала їх з волелюбними народами Балкан.

Жінка в окулярах, яка тепер мала вже повертатись, щось сказала Ференцу. Художник трохи зніяковів.

— Чого вона хоче, Ференц?

— Просить документ.

— Що, що?

— Хоче, щоб пан офіцер видав їй який-небудь документ про те, що вона допомагала... демократії.

— Потім, потім, — відмахнувся Багіров. — І їй, і «пролетареві» — всім видамо... Пішли!

Тепер місце провожатої заступила Марічка. Деякий час пробиралися в темряві, потім старшина засвітив свій електричний ліхтар. Перед ними була досить широка цементна труба. Дівчина згинці упевнено ввійшла в неї.

— Денисе, відтепер кажи: пройшов Крим, Рим і будапештські труби, — не втримався Хаєцький.

На нього цикнули.

Труба незабаром кінчилася. Бійці були знову в котельні. Намацали сходи і, тримаючись однією рукою за слизьку стіну, а другою за автомати, стали підійматися по сходах. Щоразу зупинялися, прислухаючись.

Небо! Багряний високий простір! Мовчазні прожектори... Бійці з полегшенням вдихнули свіжого морозяного повітря.

— Гараж, — сказав пошепки Ференц, розглядаючи в темряві довгу присадкувату будівлю. — Гараж «Європи». Я ного впізнаю.

Багіров, обережно висунувши голову, оглянув, немов обнюхав подвір'я, потім будинок над головою. Вікна всіх поверхів тут були цілі і червонились рубіновими блискавками.

— «Європа»?

— «Європа», «Європа», — прошепотів Ференц. Автоматник Самойлов, високий неговіркий москвич, теж виглянув, наче з башти танка.

— Вона.

Справді, над ними був готель, хоч його й важко звідси було впізнати: німий, темний, з балконами. З фронтального боку балкони вже давно були поруйновані, па їх місці стирчав тільки покручений метал.

Старшина відрядив Марічку і Ференца вниз, подякувавши за поміч.

— Завтра зустрінемось...

Завтра! Ой, як же далеко ти, завтра! Тому, хто, дрімаючи, ждатиме тебе в бункері, ти з'явишся скоро і непомітно. Але у якій страшній далині ти зникаєш перед напруженим зором штурмовиків! До свого завтра вони мусять іти через цей будинок; крізь смертельні його коридори, де причаїлося в темряві по сто смертей і чигають, чигають...

«Друзі, кому з нас сьогодні вмирати?» — глухо зітхає темрява,

Ніхто не відповідає.

— Романе, Денисе, ваш дід Кармалюга жив сто і п'ять літ, а чи пережив він хоч єдину ніч отаку?

— Хіба це ніч? Це — вік!

XVII

Багіров востаннє інструктував свою штурмову групу. Завдяки розповідям Ференца, він добре уявляв собі внутрішнє розташування готелю. Штурмовиків розподілив по поверхах. Вони мали потаємки добутися до коридорів, засісти там засідками і чекати сигналу. Те, що штурмовиків було небагато, мало свої переваги: вони могли діяти вільно, не боячись убити в темряві когось із своїх.

— Знай, що кожен, хто йтиме на тебе, буде ворог, — сказав старшина.

На першому поверсі мали діяти сам Багіров і Хаєцький. Тут, винищуючи гарнізон, треба було водночас виламати парадні двері, щоб перші атакуючі влетіли в будинок без затримки. Комбат попередив, що, тільки-но в готелі зав'яжеться бій і кулеметний вогонь противника буде дезорганізовано, з фронту готель атакують ще кілька штурмових груп.

Бійці потиснули один одному руки. Це була мовчазна взаємоприсяга, взаємонадія на те, що вони битимуться до останнього. І якщо трапиться так, що ця ніч стане для них останньою ігіччю в житті, то вони проживуть її з гідністю.

Самойлов, ставши на весь зріст, з гранатами в обох руках, пішов прямо в двері. За мить, як тінь, він зник за порогом. Всі чекали вибухів зсередини, їх не було.

— В порядку, — полегшено зітхнув Хаєцький.

Бійці один по одному безшумно прослизали в чорну вирву тилових дверей.

Брати Блаженки шепотіли між собою, що, коли треба буде, вони стануть один до одного спинами. Як-ін-як, у них тоді буде чотири ноги — не легко зіб'єш. Очі кругом, два автомати.

Коли настала їхня черга йти, старшина ще раз попередив:

— На вашому поверсі в третьому вікні зліва — міномет.

— Не в третьому, а в четвертому, — поправив Денис. І, темний, високий, він неквапно попрямував до дверей. В цей час у приміщенні щось забрязкотіло, і назустріч Денисові виринув з порожнім відром німець. Роман наготувався стрибнути братові на допомогу. А Денис, не прискорюючи ходи, пройшов повз німця, майже торкаючись його плечем. Фріц теж, гадаючи, що це свій, не звернув на нього уваги і, посвистуючи, почалапкав кудись через подвір'я.

— Оце нерви! —захоплено зауважив Ростислав, маленький боєць, майже підліток. — Ми Дениса переманимо до себе в батальйонну розвідку.

Ростислав з товаришем мав залишатися на дверях, і Багіров наказав йому:

— Коли цей айн-цвай повертатиметься, покладіть... тільки щоб ні звуку.

— Буде виконано.

Готель мовчав, лише десь з протилежного боку, як і раніше, глухо пострілювали кулемети. Пішов Роман. За ним підвівся Хаєцький.

— Молися за мене, жінко, — промовив він тихо. — Моліться за мене, діти. Бо я... пішов.

— Дуй!

Тіло його зібгалося в тугий клубок м'язів. Ішов, наче в повітрі. Землі під ним не було. Намагався не дихати, бо весь Будапешт чув його подих. Весь Будапешт, — нашорошений, темний праліс, — бачить у цю мить його постать, що тінню просувається до дверей. Трофейний багнет, видобутий з чохла, блиснув, як рибина, що скинулася при місяці. Хома стис його так міцно, що коли б він і захотів розігнути зараз власні пальці, то вже не розігнув би.

А як переступив поріг та опинився в абсолютній темряві, що наче глянула на нього численними очима і почула його присутність численними вухами, то відчув себе на диво впевнено. Знав, що тепер уже ніяка сила не випре його звідси за поріг. Аніяка...

Десь у глибині коридора відчинились двері. Хтось вийшов, регочучись якось по-чужому. Зачинив двері за собою. Іде, клацаючи по паркету підковами. Хаєцький припав до слизької колони і стояв не рухаючись.

Кроки наближались.

Пошук на сайті: