Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1488
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб868
«І коли він навчився користуватись ним?» — мимохідь подумав Черниш, бігцем повертаючись на вогневу.

В другій половині дня напруга бою дещо спала, і Черниш, блукаючи з важкими думами по готелю, зустрів у більярдному залі Ференца. Художник, заклавши руки за спину, стояв у кутку, зосереджено щось розглядаючи перед собою на підлозі. Підійшовши ближче, лейтенант побачив у поламаній рамі розплатане полотно картини. Сліди багатьох чобіт залишились на ній.

— Моя, — промовив художник, вказуючи ногою на картину.

Вася Багіров за допомогу в нічній операції подарував художникові широкий ремінь. Тепер художник, затягнувшись ним поверх макінтоша, справді трохи скидався на партизана. Високо підсунутий капелюх відкривав випукле смагляве чоло.

— Так, моя...

Картина зображала гору Геллерт на правому березі Дунаю, де нині стоїть цитадель. Гору на картині показано ще не забудованою, такою, якою вона була в давні часи. Мов скеля на безлюдному материку. На самому шпилі — вершник, суворий степовик у шоломі, в кольчузі. Стомлений кінь схилив голову, шукаючи паші. Паші нема. Бо... «Не ростиме трава, де ступить копитом мій кінь». Вершник, відкинувши забрало, вглядається в далекий обрій.

— Хто це?

— Арпад. Один з перших угорських витязів, що привів наших пращурів з Приуралля аж сюди, на береги Дунаю.

— Куди він дивиться?

— На Пешт. Вірніше, на те зелене поле, де через багато років виростуть квартали Пешта.

— Хочете реставрувати?

— Навіщо? Кому зараз це потрібно, лейтенанте?.. Зараз я бачу нові теми, нові кольори. Ви знаєте мої альбоми? Я їх поповнюю...

В залі з'явився один з санітарів, козирнув Чернишеві.

— Я відправляв гвардії лейтенанта Сіверцева. Він передав вам записку.

Жіночою незнайомою рукою було написано:

«Женю, друже мій!.. Пишу. Не пишу, а диктую. В санроті. Те, чого найбільше боявся, сталося. Сталося безповоротно, назавжди. В єдину мить відійшло вбік усе, про що мріялось. Нема зору. Нема художнього інституту. Лежу і думаю про Павку Корчагіна...

А важко, важко. Нечувано важко, Женю. Перед відправкою хотів ще раз зустрітися з тобою — не вдалося. Знаю, що ти не міг.

Бажаю тобі найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми стільки передумали, — чистий, голубий від неба... «Як льони цвітуть». Може, він буде таким у ясний день Перемоги. Бажаю тобі дожити.

Жди, писатиму на полк. Саша Сіверцев»

XX

За кілька день, уже в новому кварталі, Черниш мав змогу подивитися нові Ференцові альбоми.

Бункер, в якому знайшов собі пристановище художник, містився в тому ж подвір'ї, що й вогнева мінометників.

Посеред двору височів замерзлий фонтан, біля якого напередодні, під час нальоту, було забито двоє коней з боєпостачання. Від коней уже залишились самі ребра та копита зі стертими ясними підковами. Решту обібрали угорці. У хвилини затишшя вони вискакували сюди з усіх бункерів, як на полювання.

Наближаючись до підвалу, Черниш наздогнав двох дівчат. Одна з них несла шмат мерзлої конини, обережно тримаючи її самими пальчиками.

Угорки, пропустивши Черниша, про щось жваво заговорили поміж себе. Потім та, що несла конину, наздогнала його 1 злегка шарпнула за лікоть.

— Пане офіцер! Черниш обернувся.

— Що тобі?

—Пане офіцер — Дівчата щось швидко говорили, перебиваючи одна одну і весь час запобігливо посміхаючись.

Черниш зрозумів тільки одне слово: «кенір» — хліб. Дівчина, що тримала конину, повторила йому це слово кілька разів. Потім, щоб краще пояснити лейтенантові свою пропозицію, вона, не ніяковіючи, розстебнула шубу, показуючи свій тонкий, перетягнутий поясочком стан.

— Сен.

За шматок «кеніра» вона пропонувала йому віддатися. Черниш почервонів, лайнувся невідомо на кого і, насунувши кашкета на очі, швидко побіг униз. Дівчина здивовано дивилася йому вслід.

Чернишеві було соромно і тяжко. Майнула чомусь думка про Шуру. Хіба вона змогла б так? Хоч би вмирала?

В бункері він одразу побачив Ференца.

Художник працював, сидячи в самій сорочці навпроти вузького, загратованого пікна. Підтяжки, мов бурлацькі лямки, оперізували йому плечі.

Сонячне проміння тугими струменями наливалося в бункер. Коли на подвір'ї вибухав снаряд, то в бункері спалахував короткий, невиразний виблиск, як денна блискавиця. Виблиски ці зараз не страшні, не багристі, як вночі, а біленькі, перемішані з сонцем. Раз у раз вони моргають, тріпаються окіл Ференца, мешканці тиснуться попід стіни, тільки художник, як чаклун, не кидається від них нікуди.

На оклик лейтенанта Ференц відклав роботу і шанобливо встав, вітаючись.

Зайшли дівчата з кониною і, уникаючи погляду Чер-нипіа, винувато шаснули в далекий куток.

Ференц дістав альбом. Це були зарисовки угорських шляхів, трупи в кюветах, придорожні указки, ескізи сірих степових ферм, забутих богом і людьми... Олівцем, тушшю, аквареллю...

—— А ось-Ференц перекинув аркуш.

Юнак з бакенбардами стоїть навколішки біля гармати. Зосереджено, напружено дивиться вперед. Саша Сіверцев.

— Ви його бачили... тоді?

— Бачив. Який офіцер!.. Мені говорили його солдати... Я все знаю...

Черниш подивився на Ферепца. «Що ти знаєш про нього? — хотілося сказати. — Дуже мало ти знаєш, Ференц! Хіба відомо тобі, що цей офіцер, ведучи огонь в Будапешті, думав про відбудову Ленінграда? Що, обстрілюючи одну з поліклінік, переповнену хворими, він навмисне не пустив жодного снаряда по вікнах... Про це він признався тільки своєму другові. Скільки він думав про цей Будапешт! І ненавидів, і любив... Нещадно бив і вбити не хотів».

Дівчата, обрізаючи конину, крадькома позирали на лейтенанта. Він стояв над розкритим альбомом, глибоко задумавшись. Густі широкі брови хмуро зійшлися на переніссі. Безхлібні дівчата розчаровано шепотілися поміж себе. Вони шепотілися про те, що цей чорний, схожий па мадьяра офіцер, мабуть, закоханий. Інакше чому ж він погребував ними? Вони молоді, у них гарні фігури. Чи, може, він боїться поганих хвороб? Але міг би поспитати мешканців бункера, упевнитись... Ні, він, видно, ідеаліст і безнадійно закоханий... З таким смутком дивиться в альбом...

— Що означає цей підпис, Ференц?

— «Рятівник», — переклав художник свій підпис під зображенням Сіаерцева.

Увечері, коли до вогневої під'їхала кухня, Черниш покликав куховара.

— Гришо, у тебе залишається суп?

— Буває.

—— Якщо залишиться... Роздай тут мешканцям. Припухають.

— Та я знаю, що у них цей рік має п'ятнадцять місяців.

— Як п'ятнадцять?

— А так... Окрім наших дванадцяти, додалося ще три німецькі: терпень, холодень і голодень.

Після роздачі в кухні дещо лишилося, і Ференц оголосив бункерові, щоб ішли з посудом на подвір'я; руський Гриша даватиме суп.

Гриша, в халаті поверх ватянки, стояв з черпаком у руці над казаном. Його носате хитряцьке обличчя на цей раз було серйозне, наче він робив якусь важливу державну справу.

Угорці вишикувались у чергу, і Гриша відміряв кожному по півчерпака, стараючись нікого не обділити. Він сердито ремствував, що нажив собі «цих нахлібників» і мусить заради них стовбичити тут, поки фріц пошле йому гарячої засмажки. І все-таки Гриша чесно примірявся оком, щоб роздавати однаково, щоб вистачило всім. Угорці дивилися на нього майже з побожністю. Надовго-надовго запам'ятається голодним мешканцям будапештських кварталів цей руський Гриша з черпаком в руці і автоматом за плечем.

Гриша нарікав і бубонів, проте коли жінка, якій саме наливав їжу, показала на пальцях, що вона має ще й двох кічі, маленьких, то Гриша, замість відмахнутись, пропустити це повз вуха, одразу ж почав перевіряти:

— Правду вона каже?

Угорці закивали головами: правду, правду.

Гриша відміряв і на кічі.

Черниш збоку спостерігав роздачу.

Серед інших в черзі стояв, відкотивши комір, солідний мужчина в драповому пальті, з товстим портфелем під пахвою. Жінки, вказуючи на цього суб'єкта, шипіли до Гриші: «ШпекулянтІ»

Ференц на вухо пояснив лейтенантові, що суб'єкт з портфелем справді спекулянт. Уже раз одержавши, він підходить вдруге. Черниш теж бачив цього типа вдень, Він терся серед бійців, питав золота.

— Маю, — сказав йому тоді Хаєцький. — Ось де маю! Повний диск! Золотом набитий! Але не продаю — задарма віддаю! Кому винен — розплачуюсь!.. Хочеш?

Спекулянт тоді не захотів. Тепер він стояв біля кухні і, задерши свою чорну цапину борідку, простягав банку до черпака. Перед тим Гриша ніби не чув, що йому сичали жінки. Він не боявся дати маху: хоча обличчя спекулянта й не запам'ятав, зате запам'ятав його консервну банку з-під американської тушонки. Коли вона потягнулася до казана, Гриша, не кажучи й слова, з розмаху трахнув черпаком по банці, вибив її у спекулянта з рук. Той злякано відсахнувся.

— Ось тобі для початку, — пригрозив Гриша навздогін. — Я навчу тебе чесно вести зі мною комерцію! Іч... дипломат!

Відбігши вбік, спекулянт озирався на Гришу з боягузливою злістю. Мине якийсь час, і він виступатиме на передвиборних мітингах десь у Веспремі чи Сегеді і вимагатиме заміни жорстоких радянських окупаційних військ американськими.

Черниш, розвеселившись цією сценою, рушив до вогневої.

Дівчата, яких він зустрів удень на східцях, зараз стояли в черзі. З-під насунутих капелюшків вони уважно стежили за ним.

XXI

«Протягом трьох діб вас не чую. У відчаї, бо весь час перебуваю під загрозою смерті. Робимо все, щоб підтримати зв'язок. В Офен Штолілі Пешт руські зайняли нові райони. Ремхплац зайнятий».

Такого змісту шифрограму перехопили одного дня наші війська.

Оточені волали до Гітлера. Гітлер наказував триматись.

Дивізії, зняті з-за Рейну, з гір Італії, прибували під Будапешт. Терміново були вислані на фронт курсанти берлінських військових училищ. Прямо з ешелонів їх кидали в бій.

Гігантська танкова битва розгоралась на північний захід від столиці. Тут ворог зосередив головні сили для того, щоб зовні протаранити кільце оточення. Степи на величезному просторі красились пожежами. Танки вдосвіта палали по туманному полю, як вогнища кочовиків.

...Буде літо після війни. По курному шляху з Будапешта на Секешфехервар мчатиме віліс. Американець з Союзної Контрольної комісії в димчатих окулярах, що захищають від сонця, оглядатиме навколишні поля. Що за кладовища техніки, що за череди залізних важких динозаврів розбрелись від Дунаю до самого Балатону? То пісочно-жовті, то обгоріло-чорні «пантери», «тигри» обростають бур'янами вище гусениць... Звідки їх стільки? За хвилину налічиш десятки. І хто їх зупинив? Скільки мчить машина, все вони, вони, вони обабіч дороги. Невже все це ревіло моторами, водило жерлами, метало вогонь? Невже все це було зупинене тими русявими хлопцями в обмотках, що стоять тепер на будапештських майданах, старанно регулюючи вуличний рух?

Епос, заростаючий степовими буйними травами. Проспіваний в придунайських полях взимку 1945 року радянськими гарматами, радянськими людьми. За спиною темнів Дунай, попереду світилась Перемога. У ті дні, пропечені нашою гарячою кров'ю, не один радянський боєць повторив подвиг Матросова! Обв'язавшись гранатами, з гранатами в потрісканих темних руках, з глибоко за-палими очима, уже засвіченими безсмертям, кидався він під ревучий танк. І вибухав під танком, як бомба нечу-ваних атомних сил, сповнена святою енергією любові і гніву.

Оточені в Будапешті не знали, як за Дунаєм радянські гвардійці винищують їхніх довгожданих «королівських тигрів», як шматується німецький панцир підкаліберними уральськими снарядами. Оточені вже втратили іподром, де сідали їхні транспортні юнкерси. Тепер боєприпаси їм парашутували у величезних пакетах. Пакети все частіше потрапляли в руки наших штурмовиків, які нестримно наближались до Дунаю.

Бійцям батальйону Чумаченка вже було чути стрілянину з правого берега, з Буди.

Командний пункт батальйону містився в цей час у комісійному магазині, що виходив вітриною на одну з центральних вулиць.

В напівтемному, довгому й вузькому приміщенні, де колись шастали запобігливі продавці, тепер ходили заклопотані бійці й офіцери. Під ногами тріщало скло посічених кулями дзеркал. Шелестіли пухнасті лисиці, які мали обвивати плечі угорських аристократок. На прилавку сидів телефоніст. Він передав трубку комбатові, і Чумаченко, підтакуючи, вислухував рапорт з четвертої роти, яка штурмувала один з об'єктів за двісті метрів звідси.

— Перший поверх зайнято, — доповів командир роти, — на сходах гранатний бій.

— Не брешеш?

— Слухайте.

В трубку було чути вибухи гранат.

Пошук на сайті: