Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1488
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб868

— Не вшелепаюсь, — засміявся Маковей, — будьте певні!

— Може, саме тому й не вшелепаєшся, що всі товариші піклуються тобою... Дружба, брате, велике діло. Бач, як тільки де-небудь загавився, так уже й кинувся кожен: де Маковей? Де телефоніст? Розшукати негайно! Всипати по перше число! А як же інакше? Вся рота хоче, щоб із тебе люди були.

Хлопець замріяно слухав, розглядаючи високі стожа-ри палаючого заходу.

— Що тобі? Освіту маєш за вісім класів — не те, що ми, церковноприходські... Казанок у тебе на плечах варить нівроку... Кров ще, як у первістки, грає... Та ти при бажанні навіть в офіцери можеш вийти!

Увагу Маковея поглинула дорога. Вся вона рухалася, тряслася, димилася без кінця, немовби горіла. Захід палахкотів усе дужче, польові озера зачервонілися, ніби налиті ясною кров'ю. Валуюча понад шляхом пилюга ставала з одного боку зовсім червоно-бурою. Далеко на обрії дорога вигиналася, зникаючи десь під самим сонцем. Там, на небосхилі, силует колони ледве синів, тягнучись по рожевому тлі, як нерухома смуга лісу. Можна було тільки здогадуватись що й там, далеко, все, як і тут, гуркоче, рухається вперед, все, як і тут, охмарене червоно-бурим димом, що вистеляється повільними хвилями на довколишні словацькі нивки.

Маковей міряв поглядом шлях, стиха усміхався йому.

— А таки як встане, то й справді неба дістане!.. Це ти правду сказав, Романе!

Зненацька ззаду хтось огрів канчуком Маковейчико-вого коня, аж він звився під своїм вершником.

— Гони, не давай мочитись! — пролунав знайомий голос.

Між вершниками, як із землі, виріс Хома Хаєцький. Гарячий, закіптюжений, наче щойно з-під молотарки. Впрів, най його мамі, фуфайку на грудях мав розстебнуту. На погонах, вшитих у плечі фуфайки, товстим шаром осіла сіра пилюка. Ледве помітно жевріють з-під неї червоні старшинські «молотки». Вже понад місяць Хома старшинує. Васю Багірова забрали в полк, до прапора. В горах Вертешхедьшег загинуло кілька знаменщиків, і Багіров у числі інших ветеранів-сталінградців пішов на зміну загиблим. А в роті його заступив Хаєцький. Кому ж було прийняти вакантну посаду, як не старшому їздовому, як не героєві Будапешта? Командир роти призначив, а замполіт Воронцов, дізнавшись про це, благословив:

— Добре. Вітаю вас, товаришу Хаєцький... Тепер ви розгорнетесь.

І тепер ось Хома саме розгортався. Надбав уже роті господарство більше, ніж було раніш. Вишколений Багіровим, упевнено гнув свою старшинську лінію. Маковеєві спокою не давав. Гаразд, що булькатий: все бачить, все помічає... Ось і зараз, порівнявшись конем з Маковеем, говорив хлопцеві:

— Як буде зупинка, Маковею, то ми сядемо вечеряти, а твоя ложка хай трохи погуляє... Насамперед поведеш коня до ветлазарету...

— Для чого?

— Він ще питає для чого... Засікся ж!

«І звідки тобі це відомо, чортів «допіру!» Адже кінь навіть не шкутильгає!» — подумав Маковей і став захищатися:

— Я промив, забинтував!

— Знаю, чим ти промив!.. Сечею! А тут потрібен ох-тіол. Пора вже тобі дещо тямити в медицині... Зробиш, що сказано, і доповіси.

— Слухаюсь, — миркнув телефоніст.

— А зараз — гони!..

Деякий час вони їхали мовчки. Хомин жеребчик, незважаючи на те, що мило з нього облітало шматтями, раз у раз щулився і завзято, по-собачому, клацав зубами то в бік Романового коня, то в бік Маковеєвого.

Далеко попереду, в ледве мріючій голові колони, сідало сонце. Ребристі хмари вподовж обрію розжеврілися, .стояли, мов золоті гори. Слалися одна за одною непорушними ясними кряжами. Одні зовсім близько, інші за ни-йи, інші ще глибше, так, здається, і пішли кудись аж на Край світу. А між тими чистими золотими пасмами купалося сонце в палаючій розкоші. Затопило рум'яним Сяйвом весь простір навкруги себе, охопило півнеба Стожарами.

Роман закурив, глянув на сонце, потім на товаришів. Хаєцький і Маковей уже, здається, забули про свою гостру розмову, їхали плече в плече, мовчки світячи поглядами на захід.

Всі троє притихли, мовби заворожені чарами цього ясного весняного вечора.

— Заходить, — нарешті заговорив Хома, задумавшись. — Де то воно заходить, Маковею?

— За Віднем, може... Ні, Відень лівіше, і Братіслава лівіше... За Прагою заходить, за золотою Прагою...

— Чому — золотою?

Телефоніст на мить завагався: справді, чому?

— А чому — Злате Моравце? Народом так названо:

Злате Моравце, Злата Прага... Сьогодні на станції, коли я коня порав, мені два чехи допомагали... «Поспішайте, кажуть, пане-товаришу, визволяти нашу Злату Прагу... Там на вас вельми чекають...»

Гуркіт підвід, рокіт моторів, іржання коней — все ставало зараз помітно лункішим, ніж вдень. Дзвінкі вечірні поля неначе самі підхоплюють і підсилюють гомін походу. Праворуч і ліворуч в степах скрізь рухаються війська. Всі словацькі шляхи сьогодні задимились на захід. Тепер і звідти, з паралельних димуючих доріг, лункий весняний вечір передає Маковеєві — через луки, через озера! — музику моторів, якої ще годину тому було не чути.

Хлопцеві пригадалися осінні мряки-тумани десь біля Тиси... Довгі-предовгі ночі, багнисті темні поля... Хриплі команди, що глухо тонуть у сивому мороці... Там навіть звук власного голосу, обважнілий, наче відсирілий, падав за кілька кроків від тебе... А зараз як лунко та дзвінко навкруги! Що то — весна... Здається Маковеєві, коли б він оце заспівав, то почули б його аж на самім

Дніпрі... По голосу впізнали б дівчата: наш Маковей! Десь на Дунаї співає, а в Орлику чутиі..

Тим часом на заході сонце невтомно зводило свої величезні сяючі будови, ставило із золотих хмар золоті міста з вежами, соборами, кучерявими садами. І все те світилося зсередини, весь час немов розжеврювалося.

— Ви бачите — місто в хмарах! — схвильовано гукнув Маковей товаришам. — Дивіться, яке воно золотеї Розкинулось у хмарах палацами, баштами, садами... А між ними — хвилі, хвилі, хвилі, як прапори. Пливуть, перегортаються, летять...

Видовище захопило всіх. Однак незабаром з'ясувалось, що кожен бачить у тих химерних будовах своє. Хомі ввижався золотий величезний трактор, що піднявся дибки над усім заходом. Роман запевняв, що то гіганти ковалі стоять з молотами над здоровенним ковадлом і щось кують. А Маковей наполягав, що то таки — місто.

— Ну, як ви його не бачите? Хто знає, може, то Прага? Мо, вона й справді золота?

Широко, бентежно відкриті очі горіли йому райдужним переливом далекого неба.

— Там десь нас чекають!

Сонце зайшло, степові озера згусли і стали на якийсь час темно-червоними, мов запеклися. Прозорий перший туман злегка засивів по вибалках, рясно всипаних горбиками підземних кротячих поселень. Позаду в колоні хтось радісно закликав товаришів, щоб глянути вгору: високо над військами пролітали на північ журавлі.

— Бач, як дисципліновано летять, — визначив, задерши голову, Хома. — Навіть дистанцію зберігають!

II

Старшинувати Хаєцький почав напровесні. Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний, похмурий край... Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті зливами дороги. Несамовиті гривасті потоки, що розбухали з кожною годиною.

Противник відкочувався крізь гори за Грон. Висаджував у повітря за собою мости і місточки, забивав стежки завалами, мінував нависаючі над ними скелі. Головний тягар наступу в ці дні виносили на собі сапери. Всі підрозділи допомагали їм. Мало не кожний піхотинець ішов уперед з кайлом або сокирою, мов будівничий. Доводилося щодоби форсувати кілька водних рубежів, настеляючи для артилерії і важких обозів свіжі мости в таких місцях, де їх не було споконвіку.

Дощі прали нещадно. Гуляли в сивих ущелинах водянисті холодні вітри-зав'юги. Однак молода провесінь з кожним днем все відчутніше нагадувала про себе. Навіть у негоду крізь хмари соталося стільки високого світла, що повітря навкруги здавалось не сірим, не похмурим, як восени, а майже білястим, променистим. І обличчя бійців, блискучі, вмиті, насічені дощами, здавалось, були весь час злегка осяяні звідкись невидимим сонцем.

В горах майже не було населених пунктів. Лише коли-не-коли траплялись убогі селища угорських та словацьких лісорубів. Гвардійці не зупинялись в них ні ночувати, ні перевзутись, ні відпочити. Доводилось минати їх, несучи далі в набряклих шинелях воду численних гірських потоків, форсованих вбрід.

Не вистачало фуражу для коней. Старшини, даремно обгасавши навколишні безплідні місця, нарешті мусили видавати коням, як і своїм гвардійцям, раціони розкислих сухарів.

В такий час Іван Антонович Кармазин одержав розпорядження — відкомандирувати старшину Багірова в полк. Цього разу Антонович не міг навіть нарікати, що його, мовляв, грабують, що в нього забирають кращих людей. Навпаки, Антонович і вся рота проводжали Васю з задоволенням: адже він ішов до прапора, адже честь, виявлена йому, — це була честь для всієї мінометної!.. Старшинські справи, за наказом Антоновича, прийняв Хаєцький. Вася передав йому свою польову сумку з ротними списками, коня і товсту плетену нагайку.

— Гриміла наша мінометна і гриміти буде! — запевнили товариші Васю на прощання. А він, зібравши своє немудре солдатське майно, що вмістилося йому в кишенях, і подаючи розчуленому Хомі руку, весело заповів:

— Тримай, друже, кермо, не відхиляйся від гвардійського курсу!..

Легко було Васі сказати: тримай! А воно, те старшинське кермо, виявилось досить-таки гарячим. Попервах ледве рук не обпекло, най його мамі! Ще й досі була Хаєцькому впомки та перша ніч його незвичайного старшинування. Гірка і повчальна ніч... Добре пам'ятав її і командир роти.

Батальйон Чумаченка саме змушений був тоді затриматись під гірською норовистою річкою. Запаливши смолоскипи, дубіючи в крижаній воді, роти наводили переправу. Деяким підрозділам, в тому числі й мінометникам, комбат дозволив короткий перепочинок. Нарешті можна було відіспатись за все.

Розташувались тут же, біля річки, під дощем, на кострубатому камінні. Закутавшись з головою в палатки, попадавши хто де, бійці швидко поснули. Мокрими купами тіл посплітались під возами, попригрівались під попонами біля теплих тулубів виснажених коней. А командир роти Антонович ще довго снував по своєму табору, перевіряючи пости. За деревами шуміла чужим шумом річка, метушились люди із смолоскипами в руках, стукотіли сокири. Час від часу по той бік річки, в чорній глибині протилежного берега, звивались ракети, лунала коротка перестрілка — то батальйонні автоматники, форсувавши річку «на казанках», вели десь розвідку боєм. Хоча Іван Антонович уже промок до останнього рубця і, здавалося б, для нього в такому стані має бути байдуже, де йому лягти, щоб перебити сон, однак він усе ще вагався, не наважуючись брьохнутись просто в мокву, як інші. А дощ суцільним шумом облягав усі навколишні ліси, темні кручі та висоти.

Десь у темряві біля возів Хаєцький голосно сварився з неслухняними кіньми.

— Я вижену з тебе оті забобони! — гукав Хома коневі. — Будеш ти мені шовковим!

«І чого він досі товчеться?» — подумав Кармазин про свого нового старшину і, обережно переступаючи через клубки сонних мокрих тіл, попрямував на Хомин голос. Хома, звичайно, ще зоддалік впізнав Антоновича і з характерного чвакання його чобіт, і з того глухого покректування, з яким Антонович повільно спускався з горба, одначе вважав за потрібне зупинити начальство грізним окликом:

— Хто йде?

Щось промимривши у відповідь, Іван Антонович підійшов до подоляка впритул:

— Чому досі не спите, Хаєцький?

— На посту, товаришу гвардії старший лейтенант.

— На якому посту? — здивувався Іван Антонович. — Хто вас призначив?

— Видите... Я сам себе призначив.

Старшині, звичайно, зовсім не належало стояти на посту, і Хома це добре знав. В роті Існував порядок, за яким на вогневій несли варту призначувані офіцерами бійці обслуг, а біля підвід старшина мусив виставляти ще окремий «автономний» пост із числа їздових. Несучи варту, вони водночас ще мали й порати коней. Зараз на цьому посту Антонович несподівано застав свого висуванця.

— Вам права старшини відомі? Хома надувся в темноті, як сич!

— Відомі.

— То чому ж ви в такому разі своїх підлеглих повкладали спати, а самі стоїте над ними в ролі няньки?

Якийсь час Хаєцький мовчав. Потім, набравшись духу, затяг зі своїм повноголосим подільським виспівом:

— Товаришу гвардії старший лейтенанті — Антонович давно вже помітив, що Хома починає отаким манером співати всякий раз, коли йому від чогось боляче і прикрй на душі. — Всі ж ми однаково не спали; і я, і вони. То чи ж мені ноги посудомить — вистояти якусь годину? А не стань — одразу розмови почнуться!

— Спокійніше, Хаєцький... Які розмови?

— Звісно, які... Бач, скажуть, як заначальникував, так уже і взявся з нас линви вити. Влаженки додому напишуть, все відрапортують в артіль... Взявся, скажуть, Хома собакою на земляків...

Іван Антонович слухав Хомині скарги і диву давався: хто це говорить? Той Хома, який, бувши рядовим, видирав своє право зубами? Який самому генералові не попустив би свого ні на вершок? І ось тепер, ставши начальником, вія раптом заспівав отакої... Мовби застидався тих широких прав, які були йому надані.

Пошук на сайті: