Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 44)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858

— То хай краще я самотужки всі лямки тягтиму, аніж маю нарікання терпіти!..

— Еге-ге, — сказав Іван Антонович. — Бачу, ви, Хаєцький, погано зрозуміли свої командирські функції. Те, що ви солдата жалієте, це добре. Командир — батько своїм бійцям і мусить їх жаліти. Але те, що їхню роботу ви хочете перевалити на свої плечі, — не вже погано. Бо хоч які міцні будуть плечі одної людини, проте ніколи вони не витримають того, що витримають плечі колективу. Що ж це, зрештою, вийде? Відстоявши години за рядового, ви потім звалитесь з ніг, задасте хропака. А хто ж буде за вас пости перевіряти? Хто буде викопувати влий прямі старшинські обов'язки?

— Мене вистачить на все.

— Не вистачить, Хаєцький, ніч крізь ніч... Звалитесь неминуче. Вдень почнете дрімати на ходу. А я не даватиму. А я ганятиму нещадно. І буду вимагати безпосередню вашу роботу не з оцього їздового, замість якого ви коней зараз пораєте, а персонально з вас, І не питатиму, чи спали ви, чи ні. І навіть коли з ніг звалитесь, то не пожалію, а, навпаки, жорстоко за це покараю. Бо коли солдат звалився з ніг лише завдяки своїй власній... необачності, за це його треба суворо карати. Погано, погано, Хаєцький. Подумайте} старшина роти, — Іван Антонович підняв палець угору, — їздових стереже! Коней їм годує! А вони собі сплять сном праведників... Ну, як це назвати, Хаєцький? Відповідайте.

— Панібратство, — подумавши каже Хома.

— О, саме воно!.. А де панібратство, де лібералізм, там уже не питай залізної дисципліни. Там уже старшині й на голову вилізуть. А тому, — Антонович перейшов на грізний тон, — від сьогодні наказую: вам, як старшині, на пост не ставати. Коня під сідло взяти собі найкращого. Артиста візьміть. Щоб видно було одразу: ага, це старшина їде! Взірець для всіх!.. І нікому — ніякого спуску. Все, що підлеглим належить, — дайте. Все, що належить з них, — візьміть. Бо я в свою чергу вимагатиму з вас немилосердно по всіх пунктах. Вам зрозуміло?

— По всіх пунктах.

— Ми на війні, товаришу Хаєцький, — вже м'якше заговорив Антонович, — і ви не потурайте, хто та як про вас скаже чи подумає. Не потурайте ні на що. Бо ви не мені догоджаєте, не Іванові чи Степанові, ви здійснюєте волю Батьківщини, Все відкиньте, все забудьте, крім неї, крім обов'язку. Дійте неухильно, чесно, справедливо. І тоді, хоч який будете суворий та нещадний, бійці ніколи не перестануть вас поважати й любити.

Іван Антонович схилився біля воза на ящики мін, задумався. Хома тим часом, чалапкаючи в калюжах, добрався до крайнього воза, розшукав серед їздових свого земляка і приятеля Каленика.

— Каленику,вставай!

Їздовий щось миркнув і зібгався ще дужче. Хома нагнувся, затряс його за плече.

— Вставай! Кому сказано!

Очманілий Каленик неохоче підвівся, сів.

— Що таке?

— На пост!

— На пост? — Каленик смачно позіхнув. — А котра зараз година? Хіба ти своє вже відстояв? . — Уже відстояв.

— Щось дуже швидко...

— Судилося стільки.

— А Гмиря де? Хай зараз він стане, а я піду в третю.

— Ні, ти станеш зараз.

— То ж чому?

— А тому, — розлютився Хома, — що встань, коли з тобою командир розмовляє!

Приятель схопився, як опечений.

Коли Хаєцький знову повернувся до Антоновича, той все ще стояв, задумавшись, біля воза. Нап'ята палатка халабудилась йому на голові, обстрілювана лопотливим дощем. «Чому ж він сам досі не лягає? — подумав Хома про командира роти. — Весь день нарівні з нами рвав собі жили і вночі не приляже...» Хомі навіть жалко стало Антоновича.

- — Товаришу гвардії старший лейтенант!.. . Антонович не відповів на оклик. Схилившись на ящики, він уже міцно спав.

«Стоячи спить, — дружелюбно усміхнувся Хома, зупинившись за спиною в Антоновича, готовий підхопити його на руки, якщо падатиме. — Стій, Антоновичу, стій, тримайся на обох... Тримайся, адже мусиш... Бо звалишся отут біля воза з власної провини, то ще й кару приймеш...»

Вранці, перед тим як рушити на переправу, Хаєцький зробив ревізію на возах і доповів командирові роти про наявну кількість мін. Було по боєкомплекту на кожному возі.

— Більше не підіймете? — поцікавився Кармазин.

— Більше?.. — зам'явся Хома. — Чого ж... можна спробувати...

Правду кажучи, йому й самому кортіло довантажити підводи ще бодай сотнею мін, користуючись тим, що машини полкового боєпостачання стояли зараз під боком. Адже все може трапитись, адже машини можуть відстати, адже ще невідомо, які там гори підуть за переправою. Добре, як добре, а коли бездоріжжя, бескеття? Заріз! Тоді додаткова сотня мін була б як нахідка. Хома вже давно все це обміркував, прикинув собі оком можливості транспорту. Не випадково він, тільки почало світати, взявся за ревізію. Але річ у тому, що на возах, крім боєприпасів, ще чимало місця захаращувало й особисте майно бійців та офіцерів роти, в тім числі й речі самого Антоновича. Як тут бути? В якій формі викласти Антоновичу свої жорстокі наміри? Однак старший лейтенант сам вгадав причину Х'оминого вагання.

— Старшина...

— Я!

— Негайно очистити вози від усього стороннього. Викидати геть усе, що не може стріляти або вибухати. Натомість довантажитись боєприпасами.

— Слухаюсь! Дозвольте почати?

— Починай!

За мить Хаецький уже був иа возі. Бійці, передчуваючи розправу, обступили його з усіх боків. Якось випало так, що першим потрапив Хаєцькому до рук саме ранець командира роти, обшитий зверху собачим хутром. Ординарець Антоновича шанобливо дивився з натовпу на те хутро.

— Чиє? — дивлячись прямо на Антоновича, голосно запитав Хома, хоч добре знав, з чиїми речами мав справу.

— Старшого лейтенанта, — попередив ординарець по-божно.

— Приймай! — гукнув Хома ординарцеві і пошпурив йому речі до ніг.

«Пропали авторучки, — покірно подумав Антонович, мовчки спостерігаючи цю сцену. Всі знали, що в його ранці, крім білизни та чистих зошитів, наготованих уже заздалегідь для рідної школи, зберігалася ціла колекція авторучок, що їх бійці дарували Антоновичу після кожного бою. — Тепер каюк ручкам... Напевне, всі потрощились...»

— Ну, що ви на це йому скажете? Нічого й не скажете, — сміявся Черииш у вічі Антоновичу.

— Смійся чужому горю. Радий, що в тебе нічого нема, крім польової сумки.

А Хома тим часом ходив по возах, вергав важкі ящики, вичитував за лібералізм їздовим, які, мовляв, приймають на сохрану різний мотлох.

— Чия ковдра?

Трофейна ковдра майнула з воза.

— Чиє торбисько?

Брати Блаженки дружно стали перед Хомою.

— То наше, — заявив Роман. — Кидай сюди. Але Хома, перш ніж кинути блаженківську торбу, ради цікавості зазирнув-таки, що там у ній напхано.

— О людино! — загримів він до Романа. — Сирицею мішок набехкав! Тьху!.. А-а, шкодив би твоїй мамі! Сти-дав би ся з таким мотлохом на переправу в'їздити! Гляньте, гвардійці, на Романів трофей: повен мішок сириці! Чи не на посторонки для своєї тещі надбав?

— Не глузуй, Хомо, — суворо втрутився Денис. — То на гужі до хомутів. Писали ж тобі, що збруя в артілі нікудишня, все німець виграбував, в мотуззя коней запрягають...

— То що ж ти, Денисе, на плечах оце в артіль понесеш?

— А понесу!

— То неси! Бог на поміч!..

Хома кинув Блаженкам їхній мішок і взявся за інший.

— А це чий сидір?

— Моє! — підбіг Маковей.

— Що ти сюди впер, Тимофійовичу? Так наче кістлявого фріца зашморгнув.

— То запасне сідло!.. Святкове! Не викидай, Хомо! Іншим разом Хаєцький, безперечно, зважив би на Маковеєві просьби. Як і вся рота, Хома патронував малого телефоніста і, де тільки міг, виявляв йому своє високе заступництво. Але зараз він був нещадний.

— Не підбивай мене, Маковею, на гріх. Що мус, то вже мус.

Метаючи ранці та речові мішки, Хома добувся нарешті і до свого власного майна. Стоячи на возі, він узяв свій мішок за гузирі, витрусив з нього скарби на ящики, став перебирати. Зміна білизни, бритва та помазок, пара халяв, відрізаних від зношених домашніх чобіт, та полотняний домотканий рушник... Не важке Хомине майно, однак і йому немає місця на армійському возії Важка навіть голка для солдата в поході!.. Взяв гаптований рушник на руки, розгорнув, і гілляста калина зачервонілася до бійців далекими рідними краями, тьохнула вишитими соловейчиками.

— Патку мій, патку! Власними руками Явдошка ці узори виводила!.. Давно зберігав, а ниньки розлучатися маю... Не осуди, жінко, не осуди, любко! Пускаю твої вишивані соловейки на високі гори! Летіть, коли вже на те пішло!..

— Не викидай, Хомо, — запротестували товариші. — Халяви кинь, а рушник залиші.

Хаєцький постояв якусь мить, вагаючись, і нарешті послухався ради. Згорнув свою барвисту пам'ятку, поклав до кишені.

— Не багато заважить. Може, навіть легше буде з нею в поході.

...Все це діялось напровесні в похмурих придунайсь-ких горах. Відтоді вже минуло понад місяць. Хома оговтався, призвичаївся до своїх нових обов'язків. У гірських переходах він був помітно схуд, а тепер знову ввійшов у норму, навіть ще більше роздався в плечах, смаглява туга шия напинала йому комір.

Гори зостались далеко позаду, сірий камінь змінився словацьким рахманним чорноземом. Не провесінь, а вже справжня весна дихала навкруги.

Ідучи в колоні на далекі вогневиці гаснучого заходу, Хаєцький чуйно ловив ніздрями знайомі з дитинства запахи весняних, розпарених за день полів. Пахло рідним Поділлям, прісними земляними соками, хмільною силою майбутніх урожаїв.

— Як усе тут Україну нагадує! — збуджено озирався Хома на всі боки. — Може, це ми землю вже кругом обміряли та й знову додому повертаємось? Ти чуєш, Романе? Чуєш, Маковею?..

І земля, і села пішли знайомі, немов уже бачені колись давно. Співуча, зрозуміла словацька мова радісно заздвеніла звідусіль...

III

— Добри ранок, пане вояку!

— Здорова була, сестро!

Десь поблизу бійці віталися з словачками. Сагайда крізь теплу дрімоту слухав їхній голосний, милозвучний гомін, думаючи, що це, певно, йому ще снується сновиддя. Хіба вже справді ранок? Він повільно розплющив очі і радісно вразився: просто над ним, вся в цвіту, розкинулась віттям тендітна яблунька. Немов прийшла звідкись вночі і стала в головах. І всі дерева навкруги, які вночі були чорні та царапкі, мовби виплетені з колючого дроту, тепер стояли біло-рожеві, м'які, святкові. Золоті бджілки гули, метушилися в пелюстках, то ховаючись між ними в чашечках, то з'являючись звідти ще золотішими. Тепле, спокійне повітря було наскрізь чисте, все пройняте сонячними блискітками.

Сагайда встав, потягнувся, почуваючи в усьому тілі солодку повноту сили і енергії. Зовсім близько на заході височіли гори. — Малі Карпати, тягнучись могутнім пасмом десь із півночі країни до самої Братіслави. Вночі, коли полк підійшов до них, гори були темними, як зубчасті середньовічні мури. А до ранку вони наче підсунулись ближче до полку, заблищали до сонця камінням, а подекуди вже навіть весело зазеленіли схилами. Десь у гірських глибинах глухо вигримував бій, а тут, біля Сагайди, було затишно і спокійно. Весь самієвський полк, якому після шаленого маршу нарешті випала коротка передишка, зараз розкошував. Сьогодні він мав одержати поповнення. Штаб полку зупинився вночі в словацькім селі Грінаві, яке розкинулось внизу понад Братіславським шосе, а бойові підрозділи батальйонів, в тому числі і мінометники Івана Антоновича, зайняли собі всі сади підгір'я, що нависали над селом величезним квітучим амфітеатром.

Сагайда, випроставшись між низькими деревами, якусь мить стояв приголомшений і засліплений блиском вранішньої природи. Протирав по-дитячому кулаком очі, намагаючись перш за все зорієнтуватись у цьому незвичному весняному краю. Японські черешні розкотилися перед ним пишними рожевими клубками по всьому підгір'ю. Внизу, мовби припливши з далеких зелених рівнин, пришвартувалась до гір словацька Грінава. Витягнувшись понад шосе, ледве видніється вона черепичними дахами з-поміж садів. Густо розкинула над собою білі снасті, напнула сяючі вітрила, легко зависла на них, готова попливти в далечінь при найменшому вітрі... Куди попливеш, Грінаво?

На рівнинах за селом розгортались густо помежовані поля. Ледве мріли на шляхах валки підвід, пролітали машини, сліпучо зблискуючи на поворотах до сонця склом кабін. Рухливі марева невпинно перебігали на далекі обрії, мов лави прозорих атакуючих військ. «Оце й я розумію, що весна!» — думав Сагайда задоволене.

Роту він наздогнав кілька тижнів тому на Гроні. Тоді весна ще тільки натякала про себе, висилаючи вперед своїх зухвалих розвідників — гомінливі буйні ручаї по південяях схилах гір. А ось тут, в словацьких гоститатгих вєсках', весна розгорнулася повністю, рушила полкам назустріч своїми сонячними прекрасними силамн. І полки з'єдналися з нею, мов дві братні армі'ї.

Пошук на сайті: