Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 45)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1485
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб864
Грінава гула внизу, як вулик, вперше виставлений після довгої зими на сонце. Бійці та словаки групами роїлися по селу, юрмилися на майдані. Незважаючи на ранню пору, то в одному кінці, то в іншому зривалася пісня.

Біля мінометів «е було майже нікого. Лише кілька бійців чистили зброю, та походжав між ними свіжовнго-лений Денис Блаженко, зазираючи в стволи, ревно дошукуючись плям.

— Де народі' —голосно звернувся до нього Сагаїіда.

— Всі тати, — махнув Денис рукою нa село, — мітингують із словаками та словачками. їхні партизани з тгр виходять...

— І комроти там?

— Комроти в полку. Пішли з гвардії лейтенантом відбирати поповнення.

— Прийшло?

— Начебто.

Сагайда скинув кітель, скинув сорочку і став умиватись, овлява-ючи себе водою до ігояса. Денис щедро лив йому лоскотну -воду з відра просто на .стнну, в фін, солодко вигинаючи хребта, іржав, пирхався на всі боки.

— Нічого мені комроти не передавав?

— Вони вас обидва тягли за ноги, ніяк не могли добудитись. Потім кинули, засміялися, хай, кажуть, хоч раз поспить для експерименту, скільки влізе. Казали, що ви три дві можете спати без'просипу.

— От ще мені експериментатори, — засміявся Сагайда і, збивши тгабакир свою кубанку, всгеся біля термоса, де йому було залишено сніданок. — Сідай і ти, Денисе, рубонем... Тут вистачить.

— Ні, я вже.

— Як хочет... Ая повеселюсь.

Після сніданку Сагайда і собі подався до села. Ішов навпростець, то пірнаючи в білу тінь розквітлих садів, то знову видираючись на залиті сонцем розпушені виноградники. Вітався з знайомими офіцерами, що, пороззувавшись, снували по терасах підгір'я і, перекидаючись жартами, вперше пробували голими підошвами приємно лоскотливу, теплу землю. Двоє незнайомих Сагайді бійців, сидячи під деревом, мирно бесідували, навперемінки сьорбаючи з казанка свіже, ще напухирене пишням шумом молоко.

— Ось ти кажеш, Мартинов, помста, зненависть... А по-моєму,, не лише зненависть, а й любов рухає армії вперед, — говорив один з них, в погонах сержанта. — Насамперед любов! Любов до всіх поневолених, до' всіх трудящих людей на землі... Нею ми сильні, Мартинов, ось у чім суть...

«Філософи», — приязно подумав Сагайда, проходячи непоміченим повз бійдів і, всупереч власній звичці, не зганяючії їх окриком, щоб вітали його. «Любов рухає армії... хм... закрутив», — посміхнувся Сагайда, пригадуючи, що колись уже чув щось подібне від Брянського. Тоді він лише поглузував з слів друга і назвав його ні з сього ні з того Спінозою. А сьогодні ці слова чомусь припали Сагайді до, серця.

Починалася окраїяні подвір'я Грінави. Тут було зовсім затишно і ніщо не нагадувало Сагайді про війну. Кудкудакали кури, шукаючи гнізд, щоб знестися... Підіймалася в парниках розсада... Лише за спиною, десь далеко, зелене громаддя гір погуркувало глухим громом. Невже там ще точиться бій? Невже він, Сагайда, тільки тимчасово вибрів із тієї темної спеки війни й опинився поза гуркотом, поза димом та кров'ю серед цих садків, серед цвіту й сонця, мов виплеснутий уві сні на якийсь сонячний острів?

— Младий пане!

З грядки через подвір'я до нього дрібно поспішає старенька згорблена словачка.

— Просим вас, не миніть моєї господи, завітайте хоч на єдину хвильку!..

Вона стоїть навпроти Сагайди, маленька, мов куріпка на межі, весь час жалібно і невпевнено посміхаючись.

— Маєтні люди днесь відчинили пивниці, частують других висвободнтелів, — губи бабусі скривджено засіпались. — А я, убога словачка, ніц не мам, герма'н повиїдав, повипивав вшецко... Але хце се мі таке приймати гостя2, руського вояка, посадити його на красному місці... Не погребуйте мнов... Зайдіть-но!..

Сагайда схвильовано засопів.

— Чого ж... Зайду... З радістю зайду.

Бабуся дріботіла поперед нього до хати, весь час озираючись, немов хотіла впевнитись, чи офіцер справді-таки йде. Скрипнули двері, відчиняючись навстіж, заспівали на все подвір'я:

— Про-о-сим!..

В хаті було як у вінку. Хоч убогість, справді, виглядала тут з усіх кутків, однак вона мовби згладжувалась дбайливою, якоюсь цнотливою чистотою, що лежала на всьому. Стіни розписані виноградом, на вікнах квіти в глечиках, від порога до самого стола прослався барвистий домотканий килимок, видно, тільки сьогодні покладений. Частина кімнати була відгороджена простенькою переставною ширмою. Бабуся, спинаючись на пальці, заглянула за перегородку, всміхнулася і відставила ширмочку вбік.

На невисокому дерев'яному ліжку, згорнувшись клубочком, спала дівчина, розшарівшись, важко дихаючи і час від часу здригаючись уві сні всім тілом. Білява, зовсім юна, вона була зодягнена так, наче тільки оце повернулася з далекої дороги: в чоботях, в теплій зимовій хустці, підперезана ременем. Світле, пишно розпущене волосся розсипалося їй на плечах шовковистими волоткамя.

— Видите, знову одягнулась, — говорила бабуся, погладжуючи рукою випукле, високе чоло дівчини. — Отак буває, тільки-но вийду на обійстя, повернусь, то вона в одязі — мовби має зараз десь мандрувати. Далеко ти зібралася, голубко?.. І вночі отак: прокинеться, схопиться і все на себе, на себе. Одягнеться, як до війська, потім паде й спить... Єзус-Марія, як їй чоло палає!..

— Давно занедужала? — запитав Сагайда, соромлячись підійти близько до ліжка.

— О, то ще взимі! — співучо й майже з гордістю говорила бабуся. — Видите, ноги і вві сні їй смичуться, начебто вони самі кудись ідуть, ідуть, ідуть... Юлічка моя всі Татри сходила з нашими партизанами... А як застудилася в горах, то її лікували добрі пани в Братіславі. Потім вони тайно привезли Юлічку сюди... Оце стала одужувати... Та хуртовини й бурани досі ввижаються...

Обличчя дівчини пашіло жаром. Шарке, напружене, воно щомиті нервово мінилося, набирало щораз іншого настрою. Тонко вигнуті брови то густо хмурилися, то лагідно розбігались, падаючи одразу всьому обличчю виразу спокою, задоволення й сердечності.

Бабуся витерла стілець, який і без того був чистий, і подала його Сагайді.

— Юлічка вельми хотіла вас бачити, — говорила вона таким тоном, немов Юлічка особисто знала Сагайду і саме його хотіла бачити. — «Закличте та закличте, мамцю, руського вояка, хай увиджу...»

Біля самого ліжка на тумбочці стояв маленький кошик з свіжими синіми квітами, схожими на проліски. Сагайда зупинився на них поглядом, задумався. Власне дитинство майнуло йому синім крилатим майвом, залопотіло босоніж в заміські гаї... Бабуся перехопила той погляд, взяла кошик на руки, як вазу.

— Маєте на Руському ці квіти? Як то се вона по-руськи?

— Проліски.

— Проліски? По-словацьки: нёбовий ключ. То є най-раніша, перша квітка нашої весни. Юлічка кохається в тотих квітах... «Мамо, ходіть-но до лісу, маєте дістати мені нёбовий ключ!»

«О доню, там ще сніги лежать».

«Мамко-любко, вже сонце за вікном високе, вже проріс нёбовий ключ... Принесіть, хай здорова буду».

— Нині щодня їй ношу, — тихо сміється мати, — хай видить, хай радіє, хай здоров'ям буде красна...

Раптом дівчина, стріпнувшись, починає голосно говорити уві сні.

— Віоло, Віоло! — енергійно кличе вона когось. — Де ти, я не виджу тебе, Віоло!.. О, яка сніговиця, який вітер студений!..

Мати дивиться на Юлічку спокійно, вона вже, видно, звикла до цього.

— Віола — це її посестра з Банської Бистриці, — пояснює мати Сагайді, коли Юлічка замовкає. — Вони разом були у Високих Татрах, в одному загоні Яна Пепи. Ви чули про Яна Пепу?

— Ні, не чув, — зізнався щиро Сагайда, трохи ніяковіючи, що не чув про цього Пепу.

— О, таже він був знатним комуністом, народним посланцем республіки2. Окупанти давали сто тисяч корун за голову Пепи!.. його імення гриміло в наших горах, геиби весняний грім!.. А про пана Стьопу ви чули?

— Про якого Стьопу?

— Про Стьопу з Руська... О, його, либовь, вся Словаччина знає!.. То був славний легінь... Як вирвався з німецької концентрації та з'явився торік у Крушногор'ї, то всі гардисти вже не мали собі спокійного сну. Пана Стьопу наші партизани найменували поміж себе старшим, хоча літами він був, кажуть, юнак юнаком. Але ж дався його загін німцям та гардистам!.. Мости летіли на воздух, машини разом з окупантами гуркотіли в провалля!.. А невловимий був, як блискавиця в горах!..

— О, коби я могла, коби я була моцна! — знову марила Юлічка. І раптом вона рвучко підхопилась, сіла, спустивши ноги з ліжка. Мати кинулась до неї. Дівчина дивилась у стіну нерухомим, знетямленим поглядом.

— Юлічко! — Мати взяла її за плечі, пригорнула до себе. — Ти хотіла мати гостя, кукай-но! — Вона вказала дочці на Сагайду, що сидів біля вікна. —Ти видиш, хто завітав до нас? — вона вимовила це таким тоном, немов Сагайда їм доводився близьким родичем, якого обидві давно чекали. — Ти не впізнаєш його? Таже це руськийі..

Юлічка якусь мить дивилася мовчки на Сагайдині погони та ордени. Потім раптом стала на ноги, вся. просяяла:

— Братку!..

Вона трималась рукою за материне плече, боячись впасти. Сагайда підвівся і, густо червоніючи, пішов їй назустріч.

— Я покличу лікаря...

— Не треба лікаря, братку... Найліпші ліки вже маюі Достатечдє маю! Відчиняйте, мамо, всі вікна до саду... О, яка там весна сьогодні, яке сонце ласкаве...

IV

Хому в цей день бачили скрізь. То він стояв на дверях парового млина і вітійствував перед словаками, голосно радячи їм «суспілити підприємство для народу»; то сидів, розпустивши вуса, за столом у садку католицького попа і паплюжив за віщось перед ним папу римського; то, нарешті, водився по селу з захмелілими хліборобами та нахвалявся поділити чиїсь грунти.

Нарешті чутка про все це дійшла до вух майора Воронцова, і той наказав негайно викликати йому Хаєцько-го. «Дай такому волю, то він назавтра тобі колгосп організує, — думав Воронцов про подоляка. — А ти маєш в дивізії за нього пілюлі ковтати...»

Незабаром Хома з'явився на виклик. Він прибув не сам, а в супроводі цілого почту місцевих селян, в якими, видно, встиг уже десь потастуватись сливовицею. Словаки вже запросто кликали його на ім'я, як свого односельчанина, і, розмахуючи руками, клялися, що обрали-б Хому своїм приматором, якби він залишився тут.

— Приматор — це що? Голова сільради? — питався Хома і запевняв своїх нових друзів, що його, мовляв, на такий пост і вдома оберуть. Комина самовпевненість веселила словаків. Усе це були переважно літні, статечні газди в крислатих капелюхах та з люльками в зубах, їм не треба було перекладача, бо словацька мова, як відомо, дуже споріднена з співучим подільським Хомнним діалектом.

Крокуючи вулицею, подоляк метав жартами наліво й направо, а словаки, весело юрмлячись довкола, на ходу зазирали йому в рота, виловлювали кожне сказане слово.

— Коли мій товариш майор буде мене занадто вже розпікати, то ви підтримайте, — навчав Хома приятелів. — Тягніть за мене руку... Будьте живими свідками, що, мовляв, Хома нас нічим не кривдив...

Біля двору, в якому розташувалась політчастина, Хаєцький зіткнувся з Воронцовим. Майор саме вийшов з воріт з кількома озброєними юнаками. Вони були-в картатих піджаках та в гетрах, з червоними партизанськими стрічками на капелюхах. Юнаки щось жваво розповідали Воронцову про «Стьопу з Руська».

Забачивши Хаєцького, майор зупинився.

— Розповідайте, — суворо звернувся він до мінометника, — чию ви там землю зібралися ділити? Може, маєте тут свої власні угіддя? І хто вас взагалі уповноважував на такі річі?

Хома, виструнчившись, якусь мить поїдав майора очима, намагаючись вгадати настрій начальника.

— Совість мене уповноважувала, товаришу гвардії майорі — нарешті впевнено випалив він. — Це йшлося про землю тих зрадників, що з німцями вивтікали!

— То гардисги! Тіссовці! Поліціянги! — дружно загули словаки. — Тікали би вони до своєї могили!

— Не буде їм нашої зємє! '

— Хай їм Гітлер дасть, коли має!

Хома, підтриманий цим одностайним хором, одразу підбадьорився і, видно, не почуваючи на собі ніякого гріха, сміливо правдався далі.

— Навіщо би я мав їхні грунти ділити? Хіба ви, брати словаки, — звернувся він до своїх приятелів, — самі не годні впоратися? Хіба ви дозволите ворогам народу повернутися з-під німця та знову посісти оці лани?

— Не дозволимо, пане Хомо! — збуджено загули словаки.

— Я, товаришу гвардії майор, тільки радив їм допіру, як ліпше...

— Що ж саме ви радили?

— А моя рада була така: оброблені та засіяні лани розподілити між партизанськими вдовами та матерями. Тут є навіть такі сім'ї, що їхні сини в генерала Свободи воюють... А з незасіяного клина заможнішим нарізати, які власне тягло мають... А щоб не було ніяких нарікань та перекручень, то треба обрати комісію таку, як наш комнезам був.

Пошук на сайті: