Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 48)

Черниш мовчав. Ішов з нолачками попереду, іноді брався з ними підпихати підводи, весь час думаючи про Ясногорську. Те, що Сагайді здавалося простим і зрозумілим, для нього було гарячим суцільним клубком суперечливих почуттів, які важко було розплутати, які неможливо було перекласти на людське слово. Якби міг, так і вигортав би їх із свого серця, щоб не палили, щоб не ятрили його повсякчасно... Незабаром вона повернеться в полк... Знов буде поруч. Хоче він цього чи не хоче? Іноді він був готовий закричати їй звідси: прийди, швидше прийди! А іноді гукнув би: не приходь! Адже я не той, адже я... інший! Проте, залітаючи думками в після-воєнщину, уявляючи себе в тій новій, необжитій сфері, він чомусь щоразу зустрічав її там, хотів і не міг розминутися з нею, бо вона вже була поруч з ним скрізь на тих майбутніх, неймовірних шляхах...

Виплив місяць, і гірські хребти заблищали всюди кам'яною лускою. Колона, перевалюючи кряж, почала спускатися вниз. Стало виразно чути звичний гул нічного бою. Стало видно гарматні спалахи, що виблискували в далеких ущелинах. Вози, спускаючись на гарячих гальмах, лунко ячали в міжгір'ї, мов лебеді з старовинних слов'янських пісень.

Чернишеві чути було, як десь позаду, спотикаючись по камінню, Маковей голосно допитувався Блаженка:

— Цікаво, Романе, чим тобі здаються оті силуети на місяці? Кажуть, що то якийсь Авель підняв на вилах свого брата Каїна.

— Не Авель Каїна, а Каїн Авеля.

— Хто кого — це не так важливо. Факт, що брат брата наколов. От варвари!.. Але де ж там вила? Скільки дивлюсь, а вил не бачу. По-моєму, ті постаті більше на солдатів схожі. Дивіться, наче одне сидить, а друге над ним схилилося і рану йому перев'язує... Наче дівчина над бійцем.

Десь зовсім близько, немов прокинувшись, озвалися кулемети. Лункий пласт шуму нагло осунувся в тишу, мовби спустив хтось довжелезною ринвою щебінь з верховини. Перекотилось луною, завмерло... Кілька голубих ракет, звившись над міжгір'ям, похмуро освітили частину гірської дороги, безлюдне узлісся, лісникову хату на курячих ніжках...

Прокотився наказ: негайно розгорнутися в бойові лави. Тримаючи зброю напоготові, підрозділи почали спускатися в якісь темні байраки, куди ще не сягало блакитне місячне сяйво.

По пояс, по груди, по шию...

VII

«Здрастуй, Женю!

Ось я вже й на порозі рідного дому. Наш санітарний ешелон зараз стоїть на прикордонній станції Н. Листа цього пише під мою диктовку медсестра Ліда.

Ранок. Ми щойно вмилися біля берега і тепер сидимо під насипом, чекаючи зустрічного поїзда. Всі, хто тільки міг, висипали з вагонів, захоплено вітаючи довгождану рідну землю. Коли б навіть мені не сказали заздалегідь, що за річкою, за кільканадцять метрів звідси, вже починається наша Батьківщина, то я, здається, сам би дізнався про це. Я відчув би її навіть по цьому легкому весня-.ному повітрю, що тече на мене звідти, мов з високих, вічно чистих гір.

Уявляєш собі, Женю, як у мене на серці? Уявляєш собі, як може бути на серді в людини, якій є куди повертатись, якій є з чим повертатись? Я не випадково підкреслюю саме те, що в мене є, що я придбав, а не те, що я втратив. Повір, що мої втрати порівняно з моїм надбанням здаються мені в цю мить зовсім незначними. Так, певно, мусить почувати себе каменяр, руки якого вклали хоч один карниз грандіозного палацу, що йому стояти віки.

Поступово звикаюся з своїм становищем. І дивна річ:

мені часом здається, що, незважаючи на втрачений зір, я все-таки бачу. Може, це тому, що я не самотній, що мене повсякчас оточують товариші і друзі. Звідусіль я відчуваю підтримку товариських рук, товариських очей. Вони прагнуть донести до мого сприймання навколишній світ у всій його повноті, вони хочуть, щоб мені було все видно, як. і їм. І мені видно, Женю!

Ми їхали через Трансільванію. Гримлячи в тунелях, наш ешелон пролітав ті самі міжгір'я, де торік були наші вогневі. Два дні мчали понад самим Мурешем, понад тим бурхливим Мурешем, який нам — пам'ятаєш? — довелося форсувати вбрід жовтневої вітряної ночі... Я знову відчув під собою ті хребти, по яких ми торік дерлися на захід. Мезітур — Арад — Дева... Вслухайся, друже, в назви цих міст. Я певен, що від них на тебе також війне чимось теплим, чимось близьким.

Мені, зрештою, здається, що всі землі, по яких ми пройшли з такими боями, стали назавжди для нас .чимось близькими. Я принаймні не зможу ніколи байдуже слухати румунську чи угорську мову, не зможу спокійно сприймати повідомлення, передані газетами або радіо, про справи цих народів. Я не зможу бути безстороннім до них. Та й хто з нас зможе відтепер не цікавитись ними, не стежити за розвитком їхнього життя, за їхнім рухом по новому шляху? Зрештою, хіба це не природно? Хіба не залишив кожен з нас скрізь тут частки самого себе? Земля ця ще й досі гаряча від нашої крові, ще й досі солона від нашого поту. Ось чому я хвилювався, як при зустрічі з рідними, кили Ліда казала мені, що понад залізницею стоять озброєні кирками та лопатами смугляві трансільванці в своїх боярських шапках та в повстяних штанях. Це ті самі чабани та лісоруби, яких ми з тобою часто зустрічали в горах. Зараз вони прокладають крізь гори газопровід. Я чую їхні простодушні вигуки, якими вони вітають наш ешелон. Усі ми схвильовані до глибини душі. Так! Визволені не можуть забути визволителів, це зрозуміло. Але я певен, що й визволителі ніколи не стануть байдужими до визволених.

Іноді гори зводились біля самих вагонів, як хмарочоси. Іноді відступали в далечінь. Тоді бійці, товплячись біля вікон, з радістю впізнавали штурмовані свої верховини, голосно звертались до них, як до живих істот. Для мене ті захмарні верховини були мовби символами розвінчаної недосяжності, вони втілювали в собі величний епос нашого походу. Почуття здоланності всього, що вважалося раніш нездоланним, — це чи не найважливіше почуття, яке я виніс із війни. Зараз в моїй уяві все наймогутніше з існуючого на світі виступає карликовим порівняно з людиною, яка бореться за свої ідеали.

Може, все це не нове, але для мене особисто це було в якійсь мірі відкриттям. Правду кажучи, раніше і люди, і явища життя для мене виступали дещо применшеними. І тільки на фронтах цієї війни я склав справжню ціну і самому собі, і своїм товаришам. Бо саме на цих фронтах кожен з нас, простих людей, рядових гвардійців людства, якнайвиразніше відчув, що він має свою певну вагу на великих терезах історії.

Такими думками я жив, перетинаючи вдруге Трансільванські Альпи. Не раз мені хотілося поділитися цим з тобою, пригадуючи наші нічні розмови під мокри'ми скиртами, розкиданими в угорських степах, під холодними загравами Будапешта, коли ми переживали за долю і шляхи людства не менше, ніж за нашу полкову .розвідку, що десь пгшла на смертельне завдання. До речі, як там наш Козаков? Як інші «вовки»? Вітай, коли живі.

В Плоєшті нам довелося перебазуватись із мадьяр-ських вагонів у наші, радянські. Тепер уже сюди, аж до самого Плоєшті, доходить наша, вітчизняна широка колія. Звідси вже й поїзди водять наші машиністи з нашими дівчатами-кочегарами. Нам попалися звичайні «телячі» вагони, подовбані за війну кулями та осколками і вже старанно позашивані десь на наших вагоноремонтних заводах. Гвардійці, обмацуючи понашивані дошки, ніжно погладжували їх долонями, немов зарубцьовані рани. Гладив і я. А Ліда плакала.

Як твої стосунки? Я чомусь певний, що коли ви досі не зблизились, то в майбутньому це станеться неминуче. Знаючи вас обох, ваші характери, ваші погляди, нахили, інтереси, я собі уявляю вас не інакше, як поруч у житті.

Прибув зустрічний ешелон, зупинився поряд з нашим. Заграли гармошка, залунали пісні. Це молодь їде на фронт. Щасливі: вони підуть у бій! Можливо, що дехто з оцих новаків потрапить саме до тебе в роту. Доведеться тобі. Женю, вже виступати в ролі ветерана-вчителя. Що ж... Навчай їх гвардійської науки...

Мушу кінчати. Гудок. Ешелон молодих вирушає до вас, на захід. Нам теж команда — по вагонах... Додому, додму!

Привіт однополчанам, привіт гвардії!

Саша Сіверцев»

VIII

Цього листа Черниш одержав на Мораві.

Полк саме готувався форсувати річку. В чагарниках понад повноводою Моравою повзали розвідники, вивчали характер протилежного берега, засікали ворожі вогневі точки, вишукували найвигідніші причали для майбутньої висадки десантних груп.

Десантні групи вже були тут, неподалік, за спинами у розвідників. Коли б ворог міг заглянути з свого берега в гущавінь приморавських лісів, він побачив би, яка цілеспрямована і впевнена гроза збирається у нього під боком! У лісі вже ставало тісно від прибуваючих військ.

Самієвський полк працював ревно, спокійно й діловито, як величезна майстерня. На цей раз він мав переправлятися підручними засобами. Вся техніка зосереджувалась десь північніше: напрямок головного удару проходив там.

Самієвські майстри сьогодні змагалися в творчості. Сапери й піхотинці, скинувши тілогрійки, поплювавши в долоні, в'язали плоти. З найближчих сіл лісовими стежками бійці несли на плечах важкі човни та гостроносі душогубки. Деякі десантні групи вже бу.іи сформовані і, маючи перед боєм кілька вільних годин, провадили пробні навчання. Атака на Мораву мала початись увечері з першими сутінками.

Черниш саме готував своїх новаків, коли батальйонний поштар Олег Чубарик приніс йому листа:

— Танцюй, лейтенант!

Але Чернишеві в цей день було не до танців. Виявилося, що більшість його новаків вперше оце стояли перед серйозним водним рубежем. Були, правда, серед них і такі, що вже пройшли сувору купіль форсувань. Молоді наводчики Бойко і Шестаков мали за плечима досвід форсування Дунаю. Солдатська доля привела їх сюди, через шпиталі та запасні полки, з 3-го Українського. Вони вже побували в Болгарії та Югославії, мали на грудях червоні та золоті нашивки і трималися з певністю. Навіть Хома, ведучи з ними тривалі бесіди, визнавав, що хлопці бачили світи і можуть чимало цікавого розповісти йому про балканські краї, про тамтешні порядки.

За них Черниш був спокійний. Непокоїли його інші, такі, як рядовий Ягідка. Цей ставний червонощокий юнак з розумними, уважними очима з першого дня зацікавив Черниша. «Видно, тямущий хлопець, з хорошою освітою, — думав про Ягідку Черниш, відбираючи його з-поміж поповненців до себе в роту. — За три дні стане наводчиком!»

І яке ж було його розчарування, коли він незабаром дізнався, що Ягідка зовсім неписьменний. Не вмів навіть розписатись. Вся рота була цим вражена. Справді, бійцям незвично було бачити неписьменним юнака двадцяти років, розумного, працьовитого і, безперечно, здібного. На Ягідку сходилися глянути, як на щось дивовижне. Де він ріс? В якому лісі?

Виявилось, що Ягідка народився і виріс під румунською окупацією. Він був родом десь з Ізмаїльської області. Таких наймолодших радянських громадян в роту прийшло кілька, і всі вони перші дні трималися осторонь, ходили невеселі, їх, видно, пригнічувала власна відсталість. Одного з них, Йону-бессарабця, Хаєцький взяв до себе в їздові, пообіцявши «зробити з нього людину», решту Черниш забрав у свій взвод. Сьогодні він мусив повести їх у перший, найстрашніший для них, бій. Як вони триматимуться на Мораві? Що вони зараз думають? Що їх непокоїть?

Прочитавши листа від Саші Сіверцева, Черниш оглянув своїх молодих бійців. Вони сиділи біля нього на перекинутому догори дном човні. Декотрі дивляться на Черниша довірливо, спокійно, а декотрі ховають в очах глибоку тривогу, майже приреченість. Певне, їм здається, що вони сидять оце на власній домовині, а не на бойовому суденці, яке незабаром понесе їх назустріч подвигам, славі, перемозі. Може, це саме їх зустрічав Саша на кордоні? Може, це саме їм не вистачає великої науки — науки гвардійського бою? Навчати? Але ж як їх зараз навчати? Сагайді — тому легко. В Сагайди просто. Ось він поблизу муштрує своїх бувальців.

— Доки Денис і Анохін гребуть, ти, Романе, ведеш по берегу вогонь. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Якщо тебе легко поранило, все рівно ведеш вогонь. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Якщо тебе... зовсім поранило, тебе замінює Фесюра. Фесюро, зрозумів?

— Так точно.

— Товаришу гвардії лейтенант. А якщо мене вбило?

— Вбило? — Сагайда на мить завагався, безпорадно кліпнув очима. — Тоді, — ще енергійніше вигукнув він, — передай весло Маковеєві, а сам падай на плоту! Поховаємо на плацдармі!..

Черниш не міг так легко порозумітися з своїми. Для них треба інших слів. Прощальна туга стоїть у голубих очах Ягідки. Чим його втішити, чим підбадьорити? Як розбуркати силу, що зараз дрімає в оцих широких плечах юнака, в оцих дебелих, розвинутих руках? Важко? Але ж ти командир, ти комуніст, зумій знайти дорогу до його серця...

— Ви, Ягідко, добре орудуєте веслом?

— Непогано.

— Мабуть, часто рибалили вдома?

— Не часто, але по неділях їздив... коли господар пускав.

— Який господар?

— А той, що я в нього служив.

— Ви служили? Ким? .

Ягідка почервонів, як зганьблений.

— Все разом було... І чабанував... і бринзу робив...

Взимку всю худобу сам порав... Дванадцять років відба-трачив.

— Дванадцять з двадцяти! І круглий рік? Чорт візьми, це ж каторга! Невже-таки не можна було Інакше? Иона теж он батракував, але ж він тільки посезонне.

— Я н? міг посезонне, бо я... безрідний. Ні кола, ні двора. Та, може, це й краще...

— Чому краще?

— А тому, що як шибоне ось на Мораві, то ніхто не голоситиме. Нікому й не згикнеться.

— Це ви, Ягідко, занадто вже...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1554
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб921

Пошук на сайті: