Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 50)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
В кількох метрах від Черниша женуть свого важкого плота Сагайдині десантники. За спинами братів Блаженків, обличчям до сходу, сидить, зіщулившись, простоволосий Маковей. Похапцем висмикує обома руками червону нитку кабеля, розпускаючи його за собою через річку. Великими серйозними очима дивиться на свою роботу. Здається, що смиче він той червоний провід не з котка, почепленого на грудях, а з самих грудей. Смиче, як закривавлену живу нитку власного нерва.

Кулею черкнуло Чернишевого човна; тріска, відщепившись від борта, хуркнула поблизу.

Вдарила артилерія з обох боків. Ліс просвітився полум'ям наскрізь, затріщав, загоготів. Пузаті німецькі міни зашуміли над головою, важко шубовснули в річку, і вона сколихнулась, здається, до самого дна.

Черниш, відбиваючи геть чиюсь перекинуту вибухом душогубку, виправляючи напрям свого човна, люто гукав незнайомим потопаючим, щоб хапались за нього. Вони понависали довкола бортів, мовчки захлинаючись водою. Стало важче гребти, мінометники щосили налягали на весла. Черниш уже не бачив нічого, крім протилежного берега, завихреного вогнем. Рвався до нього очимл, всією істотою. Ось уже незабаром, ось уже близько... Стати б тільки ногою на землю!.. Блиснуло, вибухнуло поруч... Черниш інстинктивно пригнувся на дно човна, важкий водограй з шумом привалив його зверху, обдав гострою хвилею з голови до ніг. Чув, як в'юнке дно човна випорснуло з-під нього, і все тіло внутрішньо потерпло, занурюючись в огидно-податливу воду, йдучи все вниз і не зустрічаючи опори.

Несподівано торкнувся ногою дна. Занурений по шию, озирнувся на свій десант.

— Всі є?

— Всі, всі, — відгукнулись йому новаки напрочуд близькими, бажаними, рідними голосами.

— Лафет пішов на дно, — сердито повідомив Ягідка і, не чекаючи наказу, зник під водою. За хвилину мокра голова його з'явилась над поверхнею. Хапнувши повітря, Ягідка пірнув удруге.

— Є! — доповів він, виринаючи знову. Хтось із товаришів подав йому руку, допомагаючи перебороти прудку течію. Опираючись їй грудьми, бійці швидко вибродили за Чернишем на берег. На цілі кілометри плацдарм, народжуючись, клекотів гарячою пальбою, розгойданим, як море, гамором наступу. Зловісні клубки шипучих ракет випліскувались над деревами все далі й далі.

Ось нарешті вона, таємнича земля чужого берега! Ягідка востаннє підняв ногу з води, з недовірою заніс її над берегом, як над величезною міною. Здавалось, ступить — і весь берег зараз вибухне під ним. Ступив — і нічого не сталось.

Санітари та фельдшери вже метушилися в темряві, підбирали поранених. З лівого берега невпинно прибували нові хвилі десантників. Не пришвартовуючись, стрибали просто в воду, назустріч плацдармові, бігли вперед, мокрі, гарячі, затискуючи гранати в руках. Сагайда не став витягувати плота за собою. Не треба йому плотів, відступати звідси ніхто не збирається!.. Рішуче махнув рукою:

— Киньте його!.. За мною!..

Денис Блаженко, стоячи в воді по коліна, з силою відштовхнув і свого плота на бистрінь: пливи до Чорного моря!

XI

Сапери наводили переправу. Поруч неї в кущах грав оркестр. Музиканти завзято дмухали в свої труби, вмиваючись потом, знемагаючи, як за важкою роботою. І це таки справді була робота. Вони знали, що поставлені тут генералом не ради того, щоб когось розважати, а з цілком практичною метою: допомагати саперам своїми маршами. Саме так дивились на оркестрантів і сапери, їм уже з досвіду було відомо, що для них музичний взвод — неабиякий помічник: під музику міст виростає набагато швидше.

Музиканти грали в наростаючому темпі, сапери металися все моторніше, робота горіла під їхніми руками. Палі несли бігцем, дошки несли бігцем, все робилося тільки бігцем. До самого ранку працювали в крижаній воді, зігрівалися не спиртом, а лише власною кров'ю та К гарячими маршами, які нестримно билися з лівого берега, вимагаючи для себе простору, дзвінких мостів на плацдарм, далеких доріг.

І все-таки до ранку міст ще не був закінчений. Вранці над Моравою з'явилася ворожа «рама», і хіміки мусили оповити все будівництво димовими завісами. Проте стукіт молотків та сокир не змовк і в диму, бурхливі марші просилися в дорогу і крізь дим. Гомін прийдешніх тріумфів, радісних травневих громовиць уже вчувався бійцям у цих могутніх ритмах, що народжувались над моравською незакінченою переправою.

Ліс перед майбутнім мостом уже тріщав, загачений артилерією, машинами, обозами. Нікому не стоялося на місці, всяк тиснувся ближче до переправи, щоб першим вирватись на плацдарм.

Хома із своїми підводами бився в загальній тисняві, лихословив усіх, ліз через голови наперед, гукаючи, що допіру начальник переправи наказав його пропустити першим. Перед тим Хома, звісно, і в вічі не бачив цього авторитетного начальника, на якого невтомно посилався, протискуючись крок за кроком до мосту. А тим часом де взявся і сам уявний Хомин покровитель. Налетів на подоляка, остовпів:

— Я? Тобі? Дозволив?

— Товаришу майор!.. Екстрений вантаж!..

— Убік! — аж затрясло начальника переправи. — Убік! Убік!

Щойно ошукані Хомою і тому особливо люті артилеристи з батогами накинулися на його коней. За якусь мить усі Хомині підводи опинились геть збоку, затиснуті в чагарники.

— Витручали!.. А-а, шкодив я вашій мамі!

Хома сплюнув і попхався шукати іншої продуховини до мосту.

Зненацька з-за лісу пролетіли снаряди. Ворог почав обстрілювати переправу. Близькі вибухи застугоніли берегом, заглушаючи звуки оркестру. Невдовзі біля переправи залишились тільки ті, що працювали. Решті було наказано розосередитись по лісу.

Хома не міг більше чекати. Поранені, яких човнами евакуювали з плацдарму, приносили звідти далеко не втішні вісті. З жахом озиралися вони на річку,, мовби не вірили, що вирвалися звідти живими. Там гуло величезне пекло. Хомі здавалося, що на плацдармі все залежатиме від нього, все там піде шкереберть, коли він тут затримається із своїм, по суті, скромним бойовим вантажем. Сапери вже працювали під обстрілом. Серед них були поранені.

Хаєцький сів на коня.

— За мною! — скомандував їздовим, їздові не питали — куди.

Молоді дерева забилися між кіньми, м'язисто затріщали під колесами. Виїхали на просіку, старшина вихопився своїм жеребчиком наперед підвід:

— Жени за мною!

Погнали щодуху.

Будь-що-будь! Хома вирішив спробувати щастя в сусідів. Йому було відомо, що праворуч, вище по річці, будує собі переправу «Сестра», сусідня гвардійська дивізія. Ще вище настеляло міст з'єднання козаків. По дорозі Хома дізнався від зустрічних, що «Сестрина» переправа теж готова тільки частково. І там сапери працюють під вогнем.

— А в козачат?

— В козачат закінчують.

Хома подався до козаків.

Сонце піднялося з-за лісу. Чисте, по-весняному світле небо синіло над просікою. Німі дерева тихо, урочисто брунькували. О, як вони одягнуться через тиждень, як закрасуються буйно та весело!.. Але де буде Хома в той час? Чи діждеться він сьогорічної зелені, чи, мониньки вже посиротить свої діти? Явдошко, дружино моя люба! Сини мої, Миронцю, та й ти, малий Івасю! Чи видите ви, де ваш татко оце по світу бестається? А, де ви годні!.. Як увидите — серед чистого неба блискавиці на заході б'ють, то й мене між ними увидите. Як почуєте — здалека грім на голі дерева гримить, то вважайте, що татко ваш — саме в тому громі... Бо то не грім гуде, то гуде наш плацдарм.

За Моравою на десятки кілометрів гупали і гупали гармати. Іноді навіть ставало чути, як постукують на плацдармі кулемети — тонко, дрімотно, по-пташиному. Наче пробивають на деревах кору далекі дятли. Що там зараз діється? Як ся мають товариші? Хомі бродили перед очима страшні картини. Він знав, що то є тримати плацдарм без артилерії. Правда, ще вранці кілька легких батарей було переправлено за річку плотами. Але хіба їх вистачить? Мостів треба, мостів!

Тривога не покидала Хому всю дорогу.

Коли він привів свої підводи до козачої переправи, по мій уже потоком рухалися війська. З-за горба по некрутому схилу влітали на міст вершники, гармати, кухні, транспорти—в кавалерійському з'єднанні все це, видно, рухалося водночас. Біля переправи стояв генерал у волохатій чорній бурці і час від часу підганяв своїх козачат:

— Галопом! Кулею! Пшов!

Війська вгонились в переправу, як в обойму, вистрілювались на західний берег, розгалужувались там шляхами. А з-за пагорба вже виринали інші, неслися гарячим, гомінким потоком, колесо при колесі, кінь при коню.

Генерал пропускав своїх у першу чергу. «Гості» поки що мусили чекати осторонь, із заздрістю поглядаючи на ущільнену до краю лавину кіннотників, господарів переправи. Серед тих, що нудьгували збоку, Хома зустрів кількох старшин-однополчан. Вони кляли на чім світ стоїть козачого генерала, який, мовляв, на льоту вихоплює з колони «гостей» і без розмов спроваджує разом з кіньми під косогір. Тепер старшини, добувши десь червоні кубанки, саме маскували своїх їздових під козаків. У Хоми кубанок не було. Та й взагалі, як він замаскує, приміром, свого Каленика? Адже у Каленика мовби на лобі написано, що він піхтура. Його навіть по шиї можна викрити — зморщена, худа, суто піхотинська шия! Хома, не гаючись, проінструктував їздових, як їм належить триматись. На Каленика насварився:

— Чортом мені дивись!

— Єсть! — промимрив Каленик.

— Ломіться за мною!

—Пришпоривши коня, пройнятий наскрізь холодком рішучості, Хома кинувся в загальний рухливий потік, їздові дружно ломилися за ним. Блискаючи зубами, огризаючись наліво й направо, Хома нарешті збив своїм конем якусь захудалу козачу кухню, втерся на її місце і, стримуючи натиск під нагайками, пропустив між козаків свого зовсім озвірілого Йону. Тепер усе! Досить затесатись одному. За хвилину Иона впустив поперед себе всіх своїх мінометників. Одразу їх підхопило, понесло. Тільки б на кіст, тільки б на першу дошку! Звідти 'вже ніякий генеральський окрик, ніяка сила завернути не здатна.

Скачучи поруч підвід, Хома розстебнув тілогрійку, виставив груди вперед, щоб дзвеніли «Славою» та «Відвагою». Може, задивиться генерал, хоч на мить залюбується таким козарлюгою!.. Шалено присадив коня перед самим генералом, заступаючи втд нього своїх їздових.

— Товаришу генерал!!!

Перша Хомина підвода влетіла на міст.

— Товаришу генералі!

Друга підвода прогуркотіла на міст.

—Товаришу генерал!!

Третя підвода шугнула на міст.

— Та ти що мені зарядив: генерал, генерал... П'яний чи нагайки просиш?

— ?

Четверта підвода задзвеніла на міст... Всі! Хома блиснув зубами, пришпорив коня, гайнув і собі за нею. Озирнувся, уже легко дзвонячи по мосту. Генерал грозив йому вслід важким канчуком. Даремно! Хома вже був захищений від нього тисячоголосим розбушованим валом, що нестримно напирав на міст...

За переправою полегшено зітхнулось.

Промайнули перелісок, виїхали в поле. Деякий час рухалися понад грунтовою дорогою, запрудженою козаками. Скільки око.сягало, колихалися попереду червоні денця, як маки на вітрі. Куди їхати?

Козаки звертали десь на північ, Хомі треба було південніше, до своїх. Він тільки приблизно уявляв собі, де може бути зараз його рота. Спробуй знайди її серед цієї маси полків, що вже розгорнулись, розійшлися по видно колу. Стрільба, чимраз виразніша, долітала звідусіль. З-поперед неї натреноване Хомине вухо вирізняло знайоме чахкання батальйонних мінометів — там, і там, і там... Чахкаючих рот уже можна було нарахувати не менше десятка на широкому, ще не прочахлому з бою плацдармі. Але де ж саме Хомина рота? Покладаючись головним чином на свою старшинську інтуїцію, Хаєцький шукав своїх десь ліворуч, там, де, вигинаючись в лугових низов'ях, побігла за обрій дамба. Між нею і приморавсьхим лісом стелилася на південь широка смуга відкритої низинної місцевості. Заболочені балки, голі пагорби, вкриті рідкими чагарниками луки... Хома зміряв поглядом цю пустиню і взяв курс на південь, паралельно дамбі.

Оксамитовий намул м'яко зашавкотів яід шинами коліс. Занесене звідкись повінню торішнє сіно сохло, зависнувши на кущах рівяою лінією, вказуючи, як .високо су.-гали ще недавно тут весняні води. Розігрігі ліси, теплі поля дихали по-весняному вільно, струмували в небо прозорими цівками марева.

Вздовж усієї дамби тяглися окопи — не знайомі Хає-цькому підрозділи спішно займали оборону. В деяких місцях уже на самому насипу стояли гармати, і з того, як вони били — раптово, сердито, пильно, — Хома вгадував, що противник десь недалеко, за дамбою.

Хома нетерпляче підгонив їздових. Виривався коником далеко вперед, повертався до важких возів і знову виривався. Якби міг, то, здається, сам би впрігся в ці гори ящиків і тягнув би їх швидше до вогневої. Прибути вчасно, доповісти Антоновичу!.. Так, мовляв, і так... їздокі не щадили батогів, піна клубками облітала з коней.

Хоча плацдарм був уже досить широкий і зовні становище здавалося більш-менш нормальним — Хому проймала дедалі гостріша тривога. По численних, на перший погляд зовсім незначних прикметах він визначав, що справи тут кепські. Чому так часто гасають вершники-зв'язківці від насипу до річки і назад? Чому так гаряч-ково метушиться народ, риючи окопи вздовж усієї дамби? Чому гармаші, поскидавши тілогрійки, не відлучаючись ні на секунду від своїх гармат, стоять біля них у таких по-мисливському напружених позах? Поранених багато. Деякі шкандибають до лісу самі, декотрих несуть на палатках. І всі звертаються до Хоми з однаковим запитанням:

— З переправи? Переправа готова?

Пошук на сайті: