Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 53)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1486
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб864
Загибель Івана Антоновича була для роти гіркою несподіванкою. Якось так складалося, що за нього рота переживала і непокоїлась менше, ніж за інших. І не тому, що Антоновича мало цінували. Навпаки, він користувався серед бійців далеко більшою пошаною, аніж, приміром, норовистий, часом зовсім нестерпний лейтенант Сагайда. І, незважаючи на це,Сагайду—особливо під час бою — оберігали пильніше, дбали за нього ретельніше, ніж за Кармазина. Дивність цих взаємин пояснювалась, мабуть, тим, що бійці були глибоко переконані у несхибності і правильності кожного кроку Івана Антоновича. На запального Сагайду іноді «находило» таке, що він, забуваючи про всяку обережність, міг сліпма полізти на рожен. З Кармазином цього ніколи не траплялось. Обачний, розсудливий, поміркований, він у найкритичніші хвилини не втрачав спокою та самовладання. Ніхто не пам'ятав, щоб він за будь-яких обставин змінив свою поважну ходу і пробігся бігцем, як інші. Навіть під час останнього бою, коли підрозділи, рятуючись від танків, вітром летіли за дамбу, Кармазин лише солідно трюхикав у своїй плащ-палатці.

Його не вважали ні відчаякою, ні боягузом. Він був скромний собі трудівник війни, сумлінний, завжди врівноважений. Саме тому він ніколи не викликав побоювань за свою особу, всі були певні, що хто-хто, а він таки «дотягне»...

Іван Антонович і сам охоче підтримував загальну певність у тому, що з ним ніяке лихо не може скоїтись, що він неодмінно побачить-таки кінець війни. І навіть коли Сагайда приволік його на своїй спині через дамбу, якось нікому не вірилось, що це лежить, підпливаючи кров'ю, не хто інший, а саме Іван Антонович. Ї навіть коли його поховали на дамбі, то бійцям ще деякий час здавалося, що його не поховали, а що він просто пішов собі десь з роти в службових справах, тимчасово передавши командування Чернишеві.

Черниш і Сагайда мали рівні звання, і спочатку було „ невідомо, хто з них буде призначений командиром роти. Проте бійці, не змовляючись, стали одразу звертатись як до командира роти — до Черниша. В перші хвилини йому було ніяково перед Сагайдою за це. Однак Сагайда, відчувши його ніяковість, сам почав неприємну розмову.

— Приймай роту, Женько, — запропонував він похмуро.

— Чому не ти?

Справді, чому не він? Адже в нього, в Сагайди, фронтовий стаж далеко більший, аніж у Черниша. В той час, коли Черниш пурхав десь курсантом, Сагайду вже замітали в окопі суворі донські сніги. Черниш не перемісив і полови/ни тієї фронтової багнюки, яку перемісив Сагайда. Все це було так. Але Сагайда не дозволяв собі закривати очі на те, що Черниш хоч пізно встав, зате багато взяв. Знання його були глибші за Сагайдині, рішення гнучкіші і далекозоріші. «В тебе думка має рівний, анкерний хід, — говорив Сагайда Чернишеві. — А в мене все якось нальотами, з припливами та відпливами».

Методом швидкісної прицільної стрільби з мінометів, що його недавно запропонував Черниш, уже зацікавилося вище командування. Цей метод давав змогу взяти від їхньої зброї значно більше, аніж передбачалося нормативами. Воюючи, командуючи, Черниш водночас невтомно вчився, з кожного бою виносив повчальні висновки, наче був і на війні весь час курсантом. Сагайда ж покладався, головним чином, на свої груди, і хоч серце його завжди клекотіло і рвалося в бій, але, певне, цього було замало... І ось тепер він має поступитися першістю. Це було кривдно, проте Сагайда не дав розгулятися своєму самолюбству. Йшлося про інтереси справи, а в таких випадках він умів бути до себе, як і до інших, нещадним. Зрештою, сам собі винен, і нічого тепер лізти в пляшку. Надувшись не на Черниша, а на себе, відповів, як думав:

— Ти сам знаєш, чому не я. В тебе більше даних, тобі й ширше поле дії. І — не ламайся!

Незабаром після цієї розмови Чернишеві передали з штабу офіційний наказ, що саме він призначається командиром роти.

Минуло кілька днів. Морава вже зосталася для гвардійців глибоким тилом. Плацдарм тепер навіть не сприймався, як плацдарм, — такий уже він був неосяжно широкий! Перетинаючи з запеклими боями східну Австрію, полки поступово наближались до австрійсько-чеського кордону. В цій місцевості бої набрали своєрідного характеру. Здебільшого це були нічні короткі атаки, блискавичні штурми укріплених висот і дорфів.

Муровані, похмурі дорфи... Лежали, мовби позападавшись у землю, відгородившись один від одного валами крутих горбів з важкими розпушеними виноградниками на схилах. Радянським бійцям доводилося перехоплюватись через голі висоти переважно вночі, через перехресні струмені ворожих кулеметних черг. Цьвохкало вогнем звідусіль. Засідки, пастки, мінні поля...

В глибоких долинах палали населені пункти. На околицях сіл посеред виноградників шикувалися в рівні лінії присадкуваті бункери. За мирного часу втих бункерах зберігалось вино, а тепер вони правили за зручні схованки для есесівських ватаг. Виноградні лози навпроти бункерних печер були скошені кулеметами, наче косами.

Після кількох днів важкого наступу самієвський полк опинився у нафтоносному Цістерсдорфському районі Австрії.

XVI

Якось надвечір батальйони штурмували велику залізничну станцію, що розкинулась серед голого плоскогір'я, втиканого врізнобіч на десятки кілометрів нафтовими вишками. Ще до початку бою ударом авіації було зруйновано всі колії, що вели від станції на захід, і вона одразу перетворилася на величезний тупик, обрубаний, замкнений зо всіх боків. Десятки пузатих цистерн з пальним, збившись на коліях, лунко лопалися, вигораючи на власному вогні. То в одному, то в іншому місці рвалися начинені боєприпасами вагони. Декілька паровозів ще чахкали по тупиках, вурдячись білою парою. Вся станція корчилася гарячими дахами палаючих амбарів, пручалася на вітрі роз'ятреним полум'ям, з краю в край бурхала димом. Пожолоблені сухі поля на підступах до станції вихрилися вибухами, бушували сірими завіями піднятої вітром пилюки. В тих завіях короткими перебіжками наступала піхота.

Надходив вечір.

Хома із своїм громіздким транспортом стояв, замаскувавшись, в одному з вибалків за кілометр від станції. Може, й тут вибивалася з землі моложава зелень, може, й тут соромлива весна якось промовляла про себе, але Хома не помічав її. Йому здавалось, що це знову повертається негодяна осінь. Вітер розгулювався, збиралося на дощ. Низько над землею нависали темні, кошлаті хмари, навально посуваючись проти вітру. Потемніли посадки, гнучись вподовж доріг. Нафтові вишки, виразно окреслені вдень, тепер ледве маячили на близьких і далеких горбах. Тільки станція все яскравіше гоготіла, б'ючись серед поля велетенськими чорно-багряними крилами диму.

Поле квилило, наганяючи на Хому тужливі думи. Згадувалась домівка, згадувалась дружина, згадувалось все те, до болю привабливе, що було можливим тільки поза війною. Хотілось би піти до нього пішки, кинувши все тут об землю, навіки забувши про ці трасуючі снаряди, що, світячись і завиваючи, розтинають при самій землі потемніле повітря. Це був один з тих моментів, коли солдатові раптом чогось наче гостро забракне, коли серце його безпричинно защемить, коли несподівано відчуєш, як ти далеко зайшов, як тобі важко повернутись назад, яка холоднеча відстані відділяє тебе від рідного краю. В такі хвилини Хому нестримно тягло до своїх вогневиків. З ними на передньому краю, у самому серці бою, він відчував себе певніше й безпечніше, аніж у справді-таки безпечнім, необстрілюванім вибалку, але без них, без своїх вогневиків. Тому, як тільки стало відомо, що перші підрозділи вдерлися на територію станції, Хома сів на коня, махнув їздовим:

— За мною!

На станції все тріщало й пашіло жаром, коли Хає-цький на чолі валки своїх підвід кинувся через переїзд. Колеса перескакували по скарьожених рейках, коні плуталися в тенетах обірваних телеграфних проводів, а їздові поганяли чимдуж і, випереджаючи один одного, з розгону влітали в пристанційне містечко, як у вогняну просіку, як у задимлені, просмерділі хащі. Обвалені стіни, знесені дахи, потрощені паркани... Вся вулиця перерита свіжими вирвами, на дні яких ще сивіє встояний дим. Хропуть чуйні коні, хапаючи ніздрями важкий сморід тліючого ганчір'я, горілої сажі, газу недавно вибухлих мін. Вітер з гулом роздмухує полум'я, і воно бурхає жаркими повісмами з дверей порожніх лунких пакгаузів. Чути, як, зриваючись з бляшаних покорчених покрівель, свистять у небо гарячі цвяхи, ніби осколки.

Піхота, зайнявши перші квартали, вже вела бій десь у центрі, проте кулі ще зумкотіли вподовж вулиць і заулків. Хаєцький, обкрутнувшись на перехресті, вдарився із своїм транспортом на північну околицю станції, куди, як йому здавалося, заглибились і його вогневики. Проїхавши кілька десятків метрів вузьким, покрученим завулком і не зустрівши нікого з однополчан, Хома з обачності зупинив підводи і, передавши коня їздовим, подався пішки шукати своїх.

Все більше сутеніло, став накрапати дощ. Ніде не видно було жодної живої душі. Вікна будинків, мимо яких проходив Хома, зловісно глипали на нього темними ямами. Може, тому, що, пройшовши наскрізь вуличку, він не зустрів нікого з своїх, все довколишнє війнуло на нього особливо гострою чужиною. Навіть краплистий дощ, напускаючись, бив йому в обличчя якось неприязно.

В кінці вулички Хома зупинився. Далі пішло пустирище, захаращене розбитими автомашинами та тракторами... «Абись виправити дозвіл та послати одного додому замість посилки! — подумав мимохідь Хома. — Що за радість була б в артілі!.. Хаєцький з фронту трактора прислав!.. А то жінки лопатами землю копають».

За пустирищем бовваніли довгі похмурі пакгаузи. «Склади, — майнуло Хомі. — Може, з вівсом? Добре було б, якби з вівсом!.. Нагилив би для коней!» Біля одних дверей метушилося кілька постатей. Здається, добуваються досередини, висаджуючи прикладами двері. Мабуть, наші розвідники. Хома розігнався через пустир до них. І раптом з усього бігу він тицьнувся на місці і, стрибнувши в найближчу воронку, викинув автомат вперед.

Біля сарая були німці.

Тільки тепер Хома помітив, що вони не висаджували дверей, а, навпаки, забивали їх, чимось обливаючи зверху. Блиснув вогник в одного в руці, і полум'я лизнуло масивні двері. Тої ж миті Хаєцький випустив чергу з автомата. Двоє чи троє одразу впали, інші, пригинаючись, кинулися врозтіч. Хома наводив автомат на кожного зокрема і скошував короткою впевненою чергою. Останнього куля наздогнала уже на самім розі сарая. Вихопившись з воронки, Хаєцький майнув уперед. Вже вискакуючи сходами, він почув, як всередині сарая ревма ревуть, волають, ніби киплять, численні людські голоси. Десятки кулаків садять, б'ють у двері, закладені зовні, як прогоничем, товстим ломом. Полум'я вже зализувалось по дверях до самого піддашшя. Розмахнувшись, Хома вдарив прикладом по здоровенному металевому замку. Всередині одразу притихло, заніміло, а за мить закричало ще з більшою силою — здичавіло, стра'шно, не по-людському. Хаєцький підскакував у полум'я, бив по замку і знову відскакував. Уже тлів йому рукав, уже потріскався приклад, проте замок не піддавався, А зсередини билося, гриміло, скреготало в двері, наче зубами. Стогнало, й зойкало, і несамовито верещало на сотню голосів. Хаєцький озирнувся довкола, шукаючи очима чогось дебелішого за приклад. Уламок рейки!.. Він був такий важкий, що іншим разом Хаєцький, певно, нізащо його не підняв би. Але зараз сила його наче помножилась, і він, вхопивши металевий уламок, розмахнувся ним, як молотобоєць, і з усієї сили вдарив по замку. Затрудило в руки, аж самому блиснуло в очах, і замок розчахнувся. Ледве встиг його вибити з петлі, як двері з грюкотом розметнулися, і з сарая з криком, вереском повалив стиснутий людський натовп. Мимо Хоми замерехтіли смертельно бліді, спотворені жахом обличчя — чоловічі й жіночі — кістляві, безкровні... Наче мерці вилітали з домовини. Очі кожного дивились просто перед собою — заморожено, нерухомо, як скляні. Не вагаючись, люди проскакували крізь полум'я, клацали дерев'яними колодками по сходах, розсипалися по пустирищі, кидалися навмання — хто куди. Хома метнувся зупиняти їх, але перелякані на смерть очі не бачили його, вони ще були скляні.

Жах, близький до божевілля, гнав ці тіні людей подалі від пакгаузів, від світла пожеж, в сутінки поля, в стогнучу вітром темряву.

Лише якесь кволе дівча, схоже на лижницю в своїх шароварах, зупинилося на Хомин оклик, глянуло на нього за мить вирослими великими очима, впало йому на груди, забилося, затріпалося.

— Наші! — знеможено заплакало дівча. — Та це ж наші, наші!

Хома лагідно відірвав дівчину від себе і тільки тепер при світлі палаючого сарая помітив у неї на рукаві жовту нашивку з коротким словом на ньому: OST.

Не знав, що означає це чуже слово, але одразу відчув у ньому щось ганебне, потворне, як тавро. Вхопив нашивку, видер її з м'ясом і люто кинув під ноги.

— Сестро! — хвилюючись, промовив він. — Далеко ж здибав тебе, сестро!

Дівчина глянула на продертий свій рукав, потім на Хому, потім знову на рукав. І очі її, ще повні тремтячих сліз, раптом набули мигтючого сяйва, сліпучої радості, і вона загукала щодуху іншим:

— Броніслава! Родимир! Ян!

Деякі з тих, що розбігались через пустирище, почали невпевнено озиратись, зупинятись і, помітивши радянського солдата, кинулись до нього. За хвилину Хому обступили, тиснучись до нього, задихані, бентежні, нестямні.

Раби, невільники... До краю виснажені, бліді, наче роками не бачили сонця... У беретах, у капелюхах, в кепках, простоволосі... Блискучими, як після хвороби, очима освітили його зо всіх боків. Загомоніли на різних мовах, потяглися до нього десятками рук. Перелякані погляди знаходили опору й порятунок в цьому засмаглому, загартованому стужами обличчі, в оцій засмаглій, тугій шиї, облитій сяйвом близької заграви. А Хома, веселий і радісний, повертався між ними своїми широкими раменами, зривав з їхніх рукавів жовті, як гусінь, нашивки і відкидав геть.

— Відтепер ви вільні.

— Вільні! — повторювалось з акцентами багатьох мов це слово. — Вільні, вільні!..

— Назавжди вільні!..

В одного не було нашивки.

— Це француз! — пояснила Хомі землячка, — Мосьє Жан! Вони не мали нашивок...

Старик француз затряс до Хоми бородою, схвильовано забелькотів:

— Же ву... Же ву...

Пошук на сайті: