Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 56)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
Бійці урочисто розступилися, даючи лейтенантові дорогу і дивлячись то на нього, то на Ясногорську. Черниш привітався, твердо вимовивши звичні слова військового вітання, вірніше, вони самі вимовилися, він їх не чув. Ясногорська подала руку і в ту ж мить зайшлася ніжним рум'янцем. Щоки її, свіжі після дощу, спалахнувши, пе-ресвічувались зараз на сонці двома великими пелюстками маку.

За спиною в Щури стояв Сагайда, усміхаючись до вух своїми товстими губами. «Чого він?» — здивувався Черниш і перемайнув поглядом до інших. Всі дивилися на нього доброзичливо і підбадьорливо. «Ми все знаємо, — говорили ті погляди, — і все розуміємо, що між вами оце починається... І ми навіть раді за вас, коли вже на те пішло...»

Черниш відчув себе легко, як буває завжди в товари-с'іві найближчих друзів і однодумців, йому хотілося дякувати за щось кожному з присутніх.

— Як чудово загриміло! — всміхаючись, співуче говорила Шура. —Аж дивно, звідки цей грім!.. Наче й небо чисте, і раптом отак загриміло! — Вона глянула в небо. І Черниш глянув. І всі глянули. — А ліс який став, зверніть увагу! Як він зазеленів одразу!.. Аж наче горить від сонця зеленими вогнями, аж зеленкуватий димок над пилі в'єтьсяі — Вона вказувала на ліс і очима, і рукою, і всією собою. Черниш водночас бачив і зелений світлий димок над лісами, і Щуру, яка теж наче оповилася тим димком біля нього.

Вона стояла в нових чобітках з високими каблуками, в темно-зеленій армійській сукні, що тісно облягала її стан. Вбрання було підібрано вибагливо, зі смаком і явно личило їй. Не пожмакане, а випрасуване, свіже... Видно було, що вона одягла його недавно, «можливо, навіть перед тим, як іти сюди», — мимохідь відзначив Євген, і Шура, перехопивши цей Євгенів погляд, зрозуміла його саме так. Одначе не знітилася і не засоромилася від цього, а, навпаки, весело, навіть з викликом підтримала його погляд. «Так, я готувалася, — відповідали Щурині очі, — я хотіла з'явитись сюди красивою і не соромлюсь цього, і це все ради тебе».

— А Шовкун тут уже очі видивився, виглядаючи, — казав Черниш, щасливо любуючись Шовкуном, що червонів у натовпі, як дівка. — «Але я виглядав тебе далеко більше за Шовкуна, — розумілося за цими словами. — Я почав тебе виглядати від тої хвилини, коли ми розлучились... Я хотів би килимами встелити дорогу, по якій ти наближалась до нас... Хіба ти не чуєш, як все в мені співає: тобі, тобі!»

«Чую, чую! Я навіть здалеку чула тебе і летіла до тебе!»

«І де ти пролітала, там ліси взеленились, а небо над ними молодим громом гриміло! Сліпий, сяючий дощик біг тобі попереду та дрібно кропив перед тобою курні фронтові шляхи... Ти й сама, як той сонячний летючий дощик, що звідкись пришумів і осяяв усе навкруги! Глянь, як довкола парує земля, парують ліси! Затерпнути, сп'яніти можна від цього!»

«Хіба ти ще не сп'янів? Я вже сп'яніла! Дивися!..»

Шура сміючись впіймала за голову Маковея, що, пробігаючи мимо, саме підвернувся їй під руку.

— Маковейчику! Як я скучила за тобою, — щебетала вона йому і водночас з ласкавою лукавістю дивилась на Черниша. — Мені навіть в госпіталі вчувались твої співанки, Маковейчик... О, який-бо ти вже великий став! Та який гарненький! Дай, я тебе поцілую! — і вона поцілувала Маковея в обидві щоки, а щасливими очима сміялась, як змовниця, до Черниша.

«Ще, ще», — заохочував її Черниш закоханим поглядом і почував, як зовсім хмеліє від повноти своїх почуттів. Весь гарячий світ шалено скакав перед ним у зеленім тумані.

XX

— Чому ви так дивитесь на мене. Шовкун? — пристрасно допитувала Шура свого санітара, ідучи з ним приймати взвод. — Ви не впізнаєте мене? Так, ви маєте підстави для цього... Бо сьогодні я навіть сама себе не впізнаю!

— Що ж тут такого, — делікатно заперечував Шовкун. — Стільки не бачитись, і раптом знову разом... Та це з кожним буває...

Буває! Виходить, щось між ними було? І всі це помітили, і всі зрозуміли? Жах! Але що ж саме було? Короткий потиск руки, невинна розмова на вогневій, кілька поглядів... О, ті погляди! Хіба їх можна було приховати? Хіба вони не вимовили все? Що — все? Не було ніякого «все»! І не буде його, не буде!

Невже це може статись так природно і просто? А що, коли воно вже навіть сталось? Страшно було уявити собі, страшно подумати...

— Не дивіться, не дивіться на мене, Шовкун!.. Це я просто відвикла... Мені ще тут страшно, і я тремчу... Але я не боюсь. Навпаки, мені дуже, дуже хороше!

В госпіталі Ясногорська не раз уявляла собі зустріч з Євгеном. Вона прагнула цієї зустрічі, потай мріяла про неї, готувала Євгенові наперед низку своїх ущипливих докорів... Чому так швидко забув? Чому так рідко писав? Рідко, лаконічно і сухо... Але хіба на нього можна сердитись за це? При зустрічі всі докори якось вилетіли їй з голови. Все заготоване пішло шкереберть, все обернулось інакше...

А саме його листів бракувало їй в госпіталі. Не раз Шура ловила себе на тому, що чекає їх і, навіть втративши надію, сердячись, знову чекає, їй уже було не досить того, що писали інші однополчани, їй чомусь кортіло, щоб писав він, Черниш.

Особливо коли стала одужувати, коли вийшла з палати і побачила навкруги нову неминучу весну. Співи, колись не доспівіні, знову прокидались в природі, хвилювали Шуру, сурмили їй голосними сурмами... Когось до болю не вистачало, знялась би та кудись полетіла!

Госпіталь базувався в угорському курортному містечку на березі великого озера. У вікових парках понад самою водою причаїлись білі, граціозні, подзьобані кулями вілли. Як люди, вони мали ніжні людські імена: вілла Лола, вілла Паула, вілла Маргіт... І хоча зараз тут було багато страждань і над усім панував нещадний ніж хірурга — життя брало своє.

Весна починалась на озері. Десятки разів на день воно мінило свої барви, свій настрій. То воно сліпучо мигтіло під сонцем; то, хмурячись, бралося сталлю, а вдалині вже переходило в ніжно-зелене і знову світле; то вкривалось рожевим тихим трепетом, коли високі відблиски заходу лягали на нього...

Вечорами хтось цілувався в альтанках, хтось сміявся на озері в -колихких човнах, хтось палив на далекому протилежному березі вогні. Зазивно сурмили весняні сурми, — кохати, кохати...

Шурі хотілось кохати. Кого? Вона ще не зізнавалася в цьому собі, їй ще було соромно одверто думати про це.

Шура не хотіла хапати уламків щастя. Вона прагнула повного щастя, великого, красивого, щедрого. Щоб завжди хвилювало і перехоплювало дух, щоб, як вічна весна, не старілось і не відцвіталось ніколи, щоб гордо витримувало будь-які удари та випробування... Таке можливе було з Брянським. Чи можливе воно вдруге?

«Я не люблю, не люблю Черниша, — ще сьогодні запевняла себе Шура, повертаючись з госпіталю в полк. — Все це тільки тому, що він був другом Юрася, що він чимось нагадує мені Юрку... Тільки тому! І я йому в вічі скажу про це!»

А коли стояла з Євгеном на вогневій, то нічого про це не сказала. Щось сильніше за неї вже диктувало їй інші слова, інші погляди і жести.

— Шовкун, я дуже погано поводилась на вогневій?

— Ви таке й скажете, їй-богу... Та хіба ви можете погано? Ми тільки раділи, дивлячись на вас...

— Але мені, повірте, аж дух забило, коли я почула той грім! Давно я не чула такого... Наче маленького стою десь у полі під синьою хмарою і слух-пю вперте...

XXI

Санітарний взвод стояв у лісі неподалік від мінометників. Тут же поруч розташувався і Чумаченків КП.

Євгенові усе ще не вірилось, що Шура зараз перебуває за кілька хвилин ходу від нього. Коли вона зникла в паруючій гущавині лісу і мокра блискуча зелень, погойдуючись, зімкнулась за її спиною, Чернишеві на мить здалося, що Шури зовсім і не було на вогневій, що все це йому привиділось. Але, оглянувшись довкола, побачив, як на всьому ще ніби лежить святковий блиск, принесений нею сюди. На покрасивілих обличчях людей, на зброї, на всій природі...

Ідучи на КП, Шура пообіцяла, що за якусь годину все там влаштує, «вступить в права», а потім прийде до мінометників полуднувати. Ради такого випадку Хома навіз на вогневу бюргерських качок, запевняючи, що всі вони дикі.

Минула година, а Шури не було. Вже й вечоріло, а вона не приходила. Нарешті Черниш не витримав.

— Побудь тут за мене, Володько, — ніяковіючи, звернувся він до Сагайди. — Я схожу в батальйон...

— Крий, — співчутливо буркнув Сагайда, про все догадуючись. — За нас не турбуйсь: буде порядок...

На півдорозі до взводу Черниш зустрів Шуру з санітарами. Сонце стояло над захід, і скісне проміння вже густо переснувало лісову стежку. Вгорі у верховіттях нависала волохата сутінь, а низом голі стовбури яскраво взялися червоним. Ясногорська йшла, нахиливши голову, і не одразу помітила Черниша. Обличчя їй було заклопотане й серйозне. Немов це й не вона вдень так щасливо сміялася і щебетала на вогневій. Мовби вже згорнулася, увібрала всередину все, чим так щедро красувалася вдень перед бійцями його роти, перед ним.

— Шуро! — вперше за сьогодні Євген назвав її на ім'я. Ясногорська, мов прокинувшись, глянула на нього. І, перш ніж вона посміхнулась, Євген встщ; впіймати вираз гіркоти й болю в її очах.

— Бач, — сказала вона тихо і розгублено, — а я тільки оце думала зайти до вас... Іду в бойові порядки.

— Але ж там є твої люди... Ти могла б і не спішити.

— Сю ніч треба. Поповнення прийде. Шура стала обабіч стежки, пропускаючи своїх санітарів і діловито оглядаючи їх.

— Шовкун, навіщо ви ці носилки взяли? — зауважила вона гірко. — Там же є легші...

— Але ці міцніші, — з готовністю зупинився Шовкун. — Чи, мо за тими збігати? То я миттю!..

— Ідіть уже, ідіть, — махнула йому вперед Ясногорська. І навіть у цьому жесті Євген помітив ледве стримуваний біль, яким Шура зараз мовби відгороджувалась від нього. Що з нею трапилось? Звідки взялась оця неперехідна відстань, що зараз несподівано залягла мЬк ними? А вона таки залягла. Євген це відчував, холонучи, як перед неминучою небезпекою. Вдень, на людях, йому, виявляється, легше було порозумітися з Шурою, ніж стоячи зараз тут, віч-на-віч з нею в лісі. Тоді все в ній рясними снопами світла було спрямоване на нього, призначуване йому: кожен порух тіла, гарячий погляд, ласкаве слово і навіть те, що чулося за словом... І ось тепер все це згасло, заступилось чимось іншим, може, навіть оцими носилками, не бачити б їх ніколи.

— Чого ти задумався, Женю? Ходім. Вони рушили стежкою за санітарами.

— Ти маєш уявлення про нашу передову? — глухо запитав Черниш.

— Маю, — зітхнула Ясногорська. — Розповідали. Під передовою розумілась піхота. Вона лежала за горбом уподовж річки. Звідси було туди кількасот метрів, але це вважалось смертельно далеко. Для того, щоб попасти в бойові порядки, треба було прохоплюватись по голому схилові, обернутому до противника. Ворожі снайпери не спускали з нього очей, полюючи за кожним, хто з'являвся в цій зоні. Ненависний белебень уже коштував батальйонові кількох бійців. Щоб уникнути зайвих втрат, Чумаченко наказав надалі «відкривати навігацію» лише в темряві. Боєприпаси, продукти, газети, листи — все це відтепер рухалося в бойові порядки лише вночі. Поранених звідти витягували теж тільки вночі. І, незважаючи на це, втрати були майже після кожного рейсу. Напередодні вдосвіта старшини притягли до КП вродливого капітана, працівника дивізійної газети. Черниш бачив його, закривавленого, холодного, збайдужілого до всього... Звідки знати, чи не притягнуть завтра і Шуру в такому ж вигляді на КП?

— Якби можна було піти замість тебе, Шуро... Якби я тільки мав змогу!..

— О Женю, Женю... Коля б нам було дано заступати собою інших... Я теж пішла б...

За кого? Черниш не запитав, здогадуючись, кого вот мала на увазі. Звичайно, Брянського!

— Чого ти не замінила погони на польові? — зауважив він згодом. — Будугь біліти при ракетах.

— Ай справді, — покірно погодилась Шура. Вона взагалі була зараз якась покірна, замислена і лагідна. — Я зовсім за них забула... Здається, в мене тут є в сумці польові.

Попорпавшись на ходу в своїй набитій пакетами сумці, вона дістала пару польових .погонів і зупинилась.

— Пристебни, будь ласка.

Євген, затримавши подих, торкнувся її плеча. Вперше в житті він торкався цього дівочого плеча, теплого і тендітного. Поволі висмикнув Шурині вузькі білі погони — один, потім другий — і вправив натомість польові.

— Готово?

— Готово.

— Дякую...

На якусь мить Чорнишеві руки самі, поза його власною волею, затримались на її плечах. Шура ні'би не чула на собі тих рук.

— Женю, — ледве чутно прошепотіла вона, дивлячись на Євгена з довірливою пересторогою, так, як тоді під Будапештом, коли, вже поранена, лежала на возі серед закованого ожеледицею степу. — Скажи мені. Женю... Скажи, — очі їй раптом засвітилися в сутіні великими сльозами:— Адже це недобре, що ми отак?... Що між нами отак?..

Вони разом подумали про Юрія. Брянський наче зійшов сюди з далеких Трансільванських гір, і став між ними, і дивився на обох. Суворий, осяяний та крилатий, мовби весь час летів до сонця. Обоє мовчали, звертаючись думками до нього, питаючись в нього поради, звіряючи з ним своє сумління, як шлях по нерухомій зірці.

— Я весь час думав про це, — нахмурився Черниш. — Якщо ти хочеш знати мою думку...

Пошук на сайті: