Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 57)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1488
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб868

— Не треба, Жекю, не треба, — енергійно перебила його Ясногорська. — Не будемо зараз про це... Ходімо! Вони рушили стежкою, не торкаючись одне одного.

— Ти боїшся цієї розмови, Шуро?

— Не боюсь, я нічого не боюсь, але... Хай потім, потім!

— Коли — потім? Коли? Назови мені той день...

— Женю, навіщо?

— Назови! Щоб я чекав, щоб я дожив, коли навіть... загину.

— Не говори так, не треба... Ти зна^ш, який день я маю на увазі. Той, коли все вже скінчиться, коли настане нарешті нове життя.

— Це вже так близької — просяяв Черниш.

— Тоді, по-моєму, все стане інакшим, — говорила Шура, поступово запалюючись від власних мрій. — Тоді все можна буде вирішувати по-новому... І, може, те, що зараз нам здається нездійсненним або гріховним, тоді стане природним і можливим. Адже ми опинимось в зовсім іншій сфері, поза смертю, поза кров'ю, поза нашими болями і кошмарами... А все, чим ми зараз караємось, залишиться, як після сповіді, тут, по цей бік. Як ти гадаєш, друже? Невже там люди не відчувають себе вдруге... щойно народженими?

— Я тебе розумію, Шуро... Мені й самому той день уявляється не просто великою історичною датою. Це, певно, буде щось значно більше. Бо ж там виникатимуть усі початки, там буде тільки майбутнє, світле, безкрає...

Черниш не доказав. Знайомий вібруючий висвист снаряда розітнув вечорове встояне повітря. Блиском і тріском завихрилася гущавінь. Шура інстинктивно вхопила Черииша за руку, і вони разом прискорили ходу, озираючись на кожен вибух, що розлягався їм вслід. Верхами за ними гналося гаряче осколля, прошиваючи потемнілу зелень, лунко перестукуючись в гілках.

Нарешті обоє вихопилися з-під обстрілу на узлісся. Вигляд вогневої та близьких окопів одразу заспокоїв їх.

Високе небо колосилося останніми загравами. Шовкун уже дерся з санітарами по крутому косогору. Внизу на вогневих спокійними групами стояли мінометники, слухаючи знайому журливу піснто. Тут, на чужині, серед цих австрійських яруг, вона якось особливо глибоко хвилювала бійців своєю болісною тугою, пристрасним закликом неподіленого почуття.

Он зійди, зійди, ясен місяцю,

Як млиновеє коле...

Ой вийди, вийди, серце-дівчино,

Та промов до мене слово...

То невидимий Маковей, згорнувшись десь у си'рому окопі, дав собі волю.

XXII

Всю ніч прибували війська. Дорога від найближчого тилового села до переднього краю захрясла танками, тягачами, автомашинами. Поволі все це розсувалося в узбічні гаї та улоговини. Командири батарей люто сперечалися за кожний шмат землі: вже не вистачало місця для артилерійських вогневих.

Опівночі у виярок, обжитий мінометниками, гунулії важкі танки. Хома, який розташувався на ніч із своїм транспортом поблизу вогневих, когутом накинувся на танкістів. Мабуть, за власне вгіддя він не сварився б з таким запалом, як сварився зараз за це нічиє узлісся, де була його стоянка. Метався з батогом перед машинами, даремно намагаючись перекричати вуркотання моторів.

— Соб тримай, соб! — гукав щосили механікам. — Ручицю вломиш!

Водії не звертали ніякої уваги на Хому, коні харапудились в темряві, ручиці тріщали.

— А-а-а! маму твою мордує!..

Танки стали по узліссю там, де хотіли. Хаєцький, відтиснутий зі всім господарством в колючі хащі, в свою чергу випер звідти ще далі кілька батарейних передків з кіньми та кухню з заслуженим верблюдом. Влаштувавшись на новому місці, Хома швидко вгамувався і замирився з долею.

Через деякий час він уже знову никав біля заглушених танків, спокійно постукував по них пужалном і допитувався в танкістів про товщину броні. А згодом, розлігшись із засмальцьованими водіями біля їхніх машин і забувши всі свої кривди, розтлумачував новоприбуль-цям, з ким вони допіру вступили в контакт.

Слухаючи Хому, можна було подумати, що цей гвардійський стрілецький полк, з яким оце танкістам поталанило діяти разом, не має взагалі собі рівного. Виходило так, що складається він всуціль з виняткових людей, з добірних героїв-богатирів. Командує цим полком прудкий та грізний таджик-академік Саміев. Полкову розвідку щоночі водить на неймовірні завдання славетний «вовк» Козаков, повний кавалер ордена Слави, їден на всю дивізію повний кавалер!.. Біля полкового прапора стоїть герой Сталінграда і Будапешта старшина Багіроп. Про нього, напевно, всі чули. Не чули? Стид і сором!

Та це ж він з-під землі штурмував готель «Європу»!.. І про Хаєцького навіть не чули? І про Воронцова — ні? О люди! Герой Радянського Союзу майор Воронцов — замполіт цього славетного полку. На ньому, правду кажучи, все тримається. Міць, голова, йому вже за сорок, Й нього вже й сини в армії, а подивіться на цього музика; оце, скажете, сила, оцей поведе і виведе!.. Коли ти кепський вояка, то він тебе на гужа скрутить, а коли чесно виконуєш свою місію, то від нього тобі шана ихвала.

— Затямте собі це і не дуже гніть кирпу, бо тут такий народ! Орли!

Здавалося, все в цьому незвичайному полку мало б приголомшити самовпевнених танкістів: тут було-таки чим захопитись. Адже сю ніч невтомні розвідники полку шастають уже на п'ятому іноземному кордоні. Через п'ять кордонів, через тисячу боїв — це вам жарти, га?

А тим часом водії-механіки, частуючись по черзі вином з каністри і пригощаючи Хому, слухали його без особливого подиву. Вони, здається, й не уявляли собі цього полку інакшим. Дніпро? Альпи? Штурм Будапешта і знаменита битва на Гроні? Добре, але що ж тут виняткового? Полк як полк.

А коли Хома занадто вже розходився, співаючи дифірамби своїм мінометам, хтось навіть осадив його спокійним жартом:

— Годі тобі, друже, про свої чмихавки... Пий. Хома знесамовитів на таке блюзнірство.

— Чмихавки? А де ви були, коли ці чмихавки в Трансільванії понад хмарами гримали? Коли ми з в'юками до бога дерлися крізь карколомне бескеття? Чи не ці чмихавки тоді вам шлях торували? Безводдя та спека, аж слина в роті звапнювалась! Коней кинули, шинелі кинули, а мінометів не кидали. Ішли та йшли, аж гори дриготіли від наших залпів!.. Де ви тоді були, я вас питаю?

Танкісти з великодушним спокоєм розповідали Хомі, де вони були. При цьому раптом виявилось, що за їхньою бригадою шлях лежить ніяк не гірший, ніж за Хо-миним полком. Командує нею гвардії майор Молоков. Добре знають Балкани, скільки фашистів перемололи out зубаті уральські гусениці! Потім битва на Балатоні. Потім рейди в промисловім районі Відня. А зараз бригада прибула сюди, на останній штурм. Цілу добу перли на повному газі, щоб встигнути... Завтра танки в числі перших будуть форсувати оцю австрійсько-чеську річку. Не чекаючи мостів, задраївшись наглухо, бойові машини підуть по дну вбрід.

«Ця бригада теж, виходить, неабияка!» — думав,Хома, поступово проймаючись повагою до своїх прокопті-лих співбесідників. Танкісти лежали зіркою, голова до голови, і між їхніми темними обличчями знайшли собі досить місця і Хомині гвардійські вуса. Подоляк більше не пробував ошелешити співрозмовників подвигами свого полку. Його вже захопило інше. Бра, невже справді-таки це буде останній штурм? Невже через кілька місяців він, живий, невбитий Хома, крокуватиме ланами рідного Поділля, повертаючись додому? Гай-гай, аби ж то так трапилось! Нахилив би ся та поцілував порохи рідного шляху!..

Пізно вночі йшов Хома від танкістів. Недалеко від своїх здибався в темряві з Маковеєм. Хлопець, присівши по-татарському, саме лагодив кабель.

— Чув, Маковею? Танкісти подейкують, що завтра вийдемо на останній штурм. На останній, розумієш? А там уже — мир.

— Не віриться, Хомо, — зізнався телефоніст, загризаючи зубами кінчик провода. — Важко навіть уявити себе не в землі, не в поході. Мені здається, що я вже довіку буду солдатом.

— Це добре, — похвалив Хаєцький. — Гвардійська жилка тобі скрізь пригодиться... Скажи, ось, приміром, ти міг би телефонізувати нам увесь район? Від колгоспу до колгоспу, від бригади до бригади?

— А чого ж ні? Звичайно, міг би. Але де ти скільки апаратів та кабеля набереш?

— Ого, за це, Маковею, не турбуйся. Хіба мало ваших апаратів звільниться після війни? А кабеля? Все повернеться на мир!

— Але я, напевне, залишусь в армії.

— Звісно, тобі ще, як мідному казанкові. Треба ж буде комусь на кордонах стояти.

— Якби тільки жонатому, — засміявся Маковей. — Після війни, мабуть, усі поженяться.

— За цим не тужи... Була б голова, а хомут знайде ться, — кинув Хома, віддаляючись.

Незважаючи на пізній час, війська продовжували прибувати, йшли люди, рухалась техніка. Попід лісом до самого села гуркотіли в пітьмі мотори. Близькість чогось великого, нечуваного збуджувала воїнів. Мало кому спалося в цю ніч.

Вислані політвідділом потужні радіомовні станції зупинилися в ногах військ, загадкові, мовчазні. Просто з поля насувались машини з громіздкими понтонами, ставали поблизу мінометників. Понтонери голосно перегукувались в темряві, передаючи та приймаючи команди. Хома, лишивши Маковея, не забарився встряти до них із своїми порадами.

А Маковей, полагодивши лінію, повертався до свого окопу веселий і задоволений. Мугикав якусь пісеньку, посміхався власним вимрійкам. З голови йому не виходила Ясногорська. Жартома приголубивши хлопця вдень, вона й не догадувалась, який слід залишила цим у його серці, яку молоду, невщухаючу бурю викликала. Маковей, звичайно, розумів, що це був тільки дівочий жарт, але надія на щось серйозніше починала десь жевріти на дні його збентеженої душі. Жевріла, гріла, розгоралася.

«Адже може статися, — думав Маковей, сидячи вже в себе в окопі, — що вона придивиться до мене уважніше і я їй сподобаюсь... Не так, як досі подобався, а зовсім інакше, по-справжньому... Всякі ж бувають чудеса на світі!»

Думки його весь час тягнулись до бойових порядків полку, до переднього краю, де, освітлювана ракетами, готова до штурму, лежить під вогнем піхота. Обстріл не припиняється. Там десь Ясногорська, повзаючи в прибережних росяних шелюгах, перев'язує поранених піхотинців. Хотів би Маковей опинитись зараз на місці будь-кого з них, бути на самому вістрі полку, спрямованого на захід... Хай би Ясногорська, схилившись над ним, перев'язувала йому гарячу рану... «Потерпи, Маковею, потерпи, — лебеділа б вона до нього. — Зараз я накажу тебе відправити в медсанбат...» Але він на це тільки погордливо хмикнув би. Як? Перед загальною атакою, перед штурмом піти кантуватись по тилах? «Дякую, але я нікуди не піду звідси в такий вирішальний момент. Я лишаюсь тут». Ясногорська, захоплена його мужнім вчинком, кладе йому руку на плече, усміхаючись, зазирає, вражена, в очі: «Так ось який ти, Маковею!.. Ти, виходить, герой!»

Отоді він нарешті відкрився б їй. Сказав би все, що думає про неї. Дав би волю своїй ніжності, своєму коханню. І Ясногорська приголубила б його, як удень. «Маковею, любий, я, виявляється, зовсім мало знала тебе, вважаючи хлопчиськом. Тепер я про тебе іншої думки. Тепер я тебе кохаю». І рани його загоїлися б одразу, і він став би на ноги, вже веселий, здоровий, щасливий.

Сказав би: «Загадуй мені, що хочеш, я все для тебе зроблю».

Вона б загадала: «Візьми мене на руки та неси по білому світу».

І він взяв би її, легку, мов ластівку, і ніс би. Вона б ще йому загадувала — зроби те, подолай оте — і він все виконував би, все міг би, все буде йому під силу. Здатний був гори зрушити з місця.

— Ти спиш, Маковею? Чи так, дрімаєш? Розполохавши Маковеєві мрії, стрибає на дно окопу гвардії лейтенант ЧерНиш. Сам темний, а очі під зведеними бровами весело поблискують.

— Спиш, кажу?

— Ні, це я так...

— Цариця полів подає голос?

— Подає.

— Як у них там?

— Поповнення приймають, всю ніч колотяться. Замполіт з «хазяїном» бойові порядки перевіряють.

— Ну, а ми тим часом давай закуримо по одній. Всівшись на дні тісного окопу, переплутавшись ногами, вони старанно крутять цигарки. Маковей чекає від лейтенанта ще одного запитання, найголовнішого. І після напруженої паузи Черниш таки ставить його, це запитання, навіть не підозріваючи, що зараз на душі в телефоніста.

— Мене звідти ніхто не викликав?

Маковей набирає повітря й урочисто відповідає:

— Ніхто!

Черниш мовчки, жадібно тягне цигарку.

Пошук на сайті: