Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 58)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
Тепер Маковеєві все зрозуміло. Та, власне, хіба ще вдень не видно було, до чого це йдеться. Вигостреним зором, наточеним власною пристрастю, хлопець окміто-вував найтонші нюанси поведінки Ясногорської і Чер-ниша. Ще коли вона стояла на вогневій і, радісно щебечучи, ловила в підставлені долоні краплистий сонячний дощик, Маковей помітив, як тривожно перескакував її погляд по людях, шукаючи когось і не знаходячи. Потім, коли підійшов Черниш, Маковей упевнився, кого вона шукала. Бо одразу, на очах у всіх, за мить вона стала мовби ще кращою, вродливішою, аніж була. Маковей завважив, як швидше, схвильованіше стали підійматися й опускатися її груди. А коли вони говорили поміж собою про перший грім та про ліс, що весь спалахнув після дощу зеленим сяйвом, — то Маковеєві здавалося, що вони розмовляли не про цей грім, що загоготів тільки-но, і не про цей скупаний ліс, що рутою зазеленівся поблизу, а про інший грім і про інший ліс, ще кращий, ніж цей. Той світ прекрасного був відкритий і доступний тільки їм двом і нікому третьому. То вже була таємниця для всіх! А Маковеєві й самому кортіло побачити все те, що бачили вони, збагнути чарівність тієї таємниці, що між ними відчувалася і в яку вони, весело змовившись, нікого не впускали.

З ревнивою пильністю стежив Маковей за Чернишем, який, задумавшись, сидів навпроти нього. Хлопцеві не терпілось відгадати, за що ж саме обрала й відзначила Шура оцю людину, смуглого, худорлявого лейтенанта Черниша, а не когось іншого? Чому вона після Брянського, стількох обминувши, стільком давши відсіч, зупинилася саме на ньому? За чорні брови, за ясні очі? Але ж і Сперанський був як намальований. За відвагу? Але ж і Сперанський був хоробрий! Ні, тут щось зовсім інше... Мабуть, є в ньому щось таке, чого вона шукала в житті. Щось від Брянського!

Обранець... З ніжною заздрістю розглядав Маковей Черниша. Потай ревнував його до Ясногорської, але, навіть ревнуючи, не зичив лейтенантові ніякого лиха. Любимий командир, відзначений Ясногорською, не тільки не викликав у Маковея неприязні, а, навпаки, після свого успіху ще більше виріс в очах телефоніста. Бо до тих гідностей, що їх мав лейтенант раніше, тепер прилучалася ще одна, особливо приваблива, виняткова. Цієї нової гідності не можна було приховати, вона була видима кожному, бо відблиск її лейтенант носив на всьому собі після того золотого дощику і синього грому. Сяючі погляди, якими Шура осипала Черниша на вогневій, так досі й сяяли на ньому, чаруючи Маковея. «Дивісь, що я раніше не помітив, який він справді особливий, — гарячкував телефоніст, думаючи про свого командира. — Адже він найкращий офіцер у нашому батальйоні, зараз мені це ясно. Правда, стрілецькими ротами командують теж хоробрі, досвідчені, чудові люди... Але наш Чернишок — таки найкращий. Коли вже Ясногорська віддала йому перевагу, то, значить, він не такий, як усі інші. Цікаво, що ж це таке особливе? — бився Маковей у догадках. — Як його набути? Як його підгледіти? Хіба я теж не зміг би мати оте рідкісне, оте любе їй?»

Він дивився на міцні лейтенантові плечі і пробував свої, крадькома поводячи ними: чи такі в нього? Помічав при світлі цигарки гостру борозну на смуглявому лейтенантовім чолі і сам хмурився, щоб у нього теж з'явилась така борозна. Якби можна було перейняти весь хід лейтенантових почуттів і думок, то він, звичайно, перейняв би їх. «Я теж матиму все, що їй любе, — похвалився хлопець схвильовано. — Буду справедливим до всіх, чесним, хоробрим, освіченим! Про мене «хазяїн» теж говоритиме, що я невтомно дерзаю, вдосконалююсь, шукаю нових методів і знаходжу... Тоді підійдемо разом до неї: ми обидва ось які, ми вирівнялись — обирай!..»

Черниш, затоптавши цигарку, підвівся, став прислухаючись. Маковей заховав свій погаслий недокурок за манжет пілотки. Гамір на передовій поступово вщухав. Лише зрідка де-не-де постукували контрольні кулемети. На вогневій Блаженки статечно розповідали комусь про лютневі бої за Гроном.

— Може, мене питатимуть, — попередив Черниш Маковея, — то я буду в Сагайдинім окопі. Тільки дивись, не заспи. Краще вже співай потихеньку.

— Добре, я співатиму. Але всього не переспіваю до ранку.

— Завтра доспіваєш... Коли знімемось вперед. Легко виважившись на руках, Черниш вихопився з окопу. Назустріч йому з горба спускалися кілька бійців. розмовляючи поміж собою. Один з них стримано стогнав, весь час благаючи води.

— Звідки? — зупинив Черниш переднього.

— З передової. Поранені.

Виявилось, що всі вони з свіжого поповнення, яке прибуло звечора в полк.

— Швидко ви...

— Окопатись не дав... Як кресонув по всьому берегу. Зараз уже краще — всі окопались.

— Хто вас перев'язував?

— Та одна дівчинка, спасибі їй...Намучилась з нами...

— А вона... а їй... нічого?

— Нічого... жива-здорова... Нас оце на весь батальйон тільки четверо...

— Води... ох, води, — стогнав, весь звиваючись, високий боєць, підтримуваний товаришами попід руки. Черниш гукнув своїм вниз:

— В кого є вода?

На його поклик першими з'явились брати Блаженки, відстібаючи на ходу алюмінієві фляги. Поранений пожвавішав, потягнувся всім тілом до них назустріч. Денис зубами відкрив туго закручену флягу.

— Куди поранило? — запитав Черниш.

— В живіт... нутро пошкодило... Блаженки очікувально глянули на лейтенанта. Не можна, мовляв, йому води — загине.

— Ведіть! — з несподіваним гнівом скомандував Черниш легкопораненим, що тримали піхотинця під руки. — Санітарні підводи внизу, ліворуч!

— Та тут уже знайдемо...

— Романе, проведіть їх!

— Братці... Один ковток... Згораю... Краплю, братці, — жалібно канючив піхотинець, на ходу обертаючись до Блаженків. Але вони вже міцно загвинтили свої фляги.

XXIII

Було пів на шосту. Сонце щойно зійшло, швидко підіймалося над лісом. Черниш стояв з офіцерами-мінометниками на горбі перед вогневою і, щоразу поглядаючи вперед, робив у блокноті якісь помітки.

Неподалік від офіцерів стовбичив Хаєцький, розглядав крізь трофейний бінокль ворожі позиції. Чи не вперше за війну Хома стояв, не маскуючись, і ніхто вже на нього ^е гримав за це: до артпідготовки лишалися лічені хвили. Правду кажучи, Хомі й самому було трохи не-звич.Чо стояти отак, не маскуючись. Немов з'явився на людях голий-голісінький, як мама вродила. Спочатку навіть в жижках йому терпло і хотілося сісти. Але офіцери стояли, спокійно випроставшись, і Хома, гей його кату, теж міг так постояти, хоч ноги його якось самі просились у землю, в окоп. Противник не стріляв, мабуть, уже економив снаряди.

Крізь бінокль Хомі виразно було видно ворожий передній край, дротяні загорожі, що тягнулись в кілька рядів понад берегом, за яким уже мовби починався величезний концтабір. Вподовж висоти — химерні закрути траншей, вкопані в землю самоходи, ледве помітні доти і бліндажі, обкладені дерном. Біля однієї землянки ще навіть сушилося солдатське шмаття, недбало розстелене на траві.

«Ми ось вам насушимо», — подумав Хома, вішаючи бінокль на груди.

Задоволеним поглядом обвів позиції своїх військ. Тепер війна вже не здавалась йому, як під румунськими дотами, незрозумілим страховиськом, що в ньому важко було добрати глузду. Бойові порядки військ зараз сприймалися Хомою як одне нерозривне ціле, побудоване з біса мудро, і він уже сам, як той механік, міг збагнути — і на зір, і на слух — всю цю машинерію.

Принишкнувши в складках місцевості, густо зеленіли фарбованими стволами батареї. На узліссях, старанно замасковані, причаїлись важкі танки, вибалком вирихтувались понтони. По той бік шосе між автрійськими куркульськими бункерами, в яких розташувався штаб полку, стоять напоготові коні зв'язківців, стоїть радіомовна станція. Повсякчас вона готова передати військам історичну звістку про капітуляцію фашизму. Хома почуває винятковість моменту. Все це передпілля, захаращене озброєними валами військ, залите вранішнім сонцем, підняте зараз над землею, як величезна трибуна з лісами та яругами, з вогневими позиціями та піхотинськими ячейками. Підняте і видніє ниньки всім державам.

Нашорошена, грізна тиша запала навкруги. Лежить у звивистих берегах піхота, спокійна, певна себе. Стоять у приярках артилеристи та мінометники, з тагим виглядом, мовби пройшли вже з боями півсвіту і стали оце на останньому рубежі. Тихо так, що чути навіть, як передзвошоються жайворонки, зависнувши високими дзвониками над нейтральною смугою.

Слухай, Хомо, дивися, Хомо! Не часто такі- буває в житті. Кожне слово команди, кожна відбита годинником секунда назавжди карбується тобі в пам'яті. Ти вже ніколи не зможеш забути отих вершників, що галопом поскакали від штабу в різні кінці, групу отих танкістів, що зупинились на узліссі навколо свого комбата, який вказує їм бойові маршрути. Все запам'ятовуй, Хомо, бо це вже історія. Не та історія, що зажовкає десь у книгах, а та, що твориться на твоїх очах, що переходить крізь твої власні руки! Ти ж чуєш, як вона близько, як вона дихає поруч, ти маєш змогу заглянути їй у вічі, най його мамі. Колись ти тільки через людей чув про те знамените колесо історії, а зараз можеш власноручно помацати його, як мацав допіру колесо уральського танка!

Велич наростаючих подій і усвідомлення того, що ці неймовірні події якоюсь мірою залежать від нього безпосередньо, сповнювали Хому новою, не звіданою досі гордістю. Дивне враження, що він, простий собі подоляк, зійшов на такий високий пункт, де перед ним ніхто ще не бував, не покидало його весь ранок. Коли-бись міг, то воскресив би всю рідню до найдальшого коліна! Хай діди та прадіди глянули б на Хомцю, що в темній хаті вродився, а в запічку зріс... Хай би впізнали в ньому того обшарпаного підпаска, що за чужим бидлом по чужих стернях спотикався... Е, де ви годні таке збагнути!.. Стоїть ниньки у всіх на виду, парадує перед народами. В різних землях його знає старе й мале. Здалеку впізнають по гвардійській ході, по зоряній пілотці!

Тиша у військах. Жайворонки над військами. І ось нарешті 6.00.

З околиці села з-за Хоминої спини заливисто заграли довгу чергу гвардійські міномети, впиваючись власною музикою. Шугнули навскіс у небо вогнисті ракетні снаряди. Бадьорий, потужний грім перекотився від обрію до обрію. І ще він не зник за ясним небосхилом, як уже заговорило все широчезне передпілля, майнувши до найдальших флангів червоними язиками спалахів. Барвінкова височінь завібрувала, забриніла вся невидимими струнами. Тонни гарячого металу, вихопившись із сотень жерл, навально пошуміли на захід.

Міномети, ввірені Чернишеві, приєднались до загального гуркоту, і він сам теж ввімкнувся, мов наелектризований, в ту загальну гарячу силу, що буяла навкруги. Не думав відтепер ні про себе, ні про Ясногорську. Шукав поглядом плаваючу в димах ціль, не помічаючи, окрім неї, нікого й нічого. Його, зрештою, теж не помічали ні бійці, ні офіцери, що стояли внизу по своїх місцях. На льоту хапали кинуті ним з горба команди, існуючи в ці секунди тільки для його команд:

— Вогонь!

— Вогонь!

— Вогонь!

Хома, заливаючись .потом, пиряв разом з піднощиками важезні ящики до розпечених мінометів. Мимохідь голосно ганьбив Ягідку, який ще й досі долонями затуляв вуха, опустивши міну в ствол. Ягідка сьогодні вперше стояв заряджаючим.

«Катюші» безперервно грали ліворуч і праворуч, десятки батарей били одночасно. Гоготів бог війни, заглушаючи собою все. Чахкаючі удари мінометів, лункі постріли сорокап'яток губилися в важкому позіханні фортечних гармат-велетнів. Різнокаліберні численні голоси батарей незабаром з'єдналися в суцільний залізний гул.

Гул, гул, гул... Бог війни наче тільки зараз оце повністю розгортав свої божественні сили, невтомно стрясаючи території двох сусідніх країн одразу.

Через кілька хвилин понад полками пішла на захід авіація. Здавалось, що літаки ідуть зовсім беззвучно, німими силуетами, виключивши всі свої мотори. Гул ескадрилій цілком перекривався гулом наземної артилерії. Лише громові вибухи фугасок по той бік річки раз у раз свідчили, що й на літаках б'ються чиїсь напружені серця в унісон серцям наземних військ.

Піхота, що лежала по берегах, підвелася на весь зріст, оповита хмарами диму. По рештках зірваних мостів, по хитких фермах, що виглядали з води — на той бік, на той бік!.. Розвідники Козакова кинулись вплав.

Вогнева буря почала відкочуватись, переносилась в німецькі тили. Черниша викликали на провід. Говорив начальник артилерії. Виявляється, він весь час стежив з бойових порядків, які наслідки дає Чернишів метод швидкісної стрільби, вперше сьогодні застосованої масово. Зробивши деякі зауваження спеціального характеру, начарт поздоровив Черниша з успіхом бойового експерименту.

Тим часом на узліссях заревли танки і, розметавши зелене гілля маскування, ринули з усіх кінців до річки. Гойдаючись, попливли через поле понтони. Артилерія поступово замовкла, вогні вибухів усе рідше випорскували з суцільного бродива диму, що затопив позиції противника. Стало чути істеричну клепанину оживаючих ворожих кулеметів та автоматичних гармат, безсистемно розкиданих по висотах.

— Весело зіграно! — гукав розшарілий Сагайда Чернишеві. — Розкішної справді, з усіх артпідготовок ця, сьогоднішня, організована з таким блиском, була, мабуть, найрадісніша і якась уже мовби святкова.

«Прекрасний, може, заключний акорд наших великих боїв», — думав Черниш і, відкинувши спадаючу иа чоло спітнілу чуприну, подав команду в'ючитись.

Танки, досягнувши в різних місцях берега, один за одним входили в воду, занурювались дедалі глибше. Сотні очей пристрасно стежили за цим героїчним переходом танків по дну чужої річки.

— Коли зупиниться хоч на мить — мотори заллє водою! — тривожно пояснював Хома товаришам.

Але жоден не зупинився! Підіймаючи навколо себе сяйво розбризканих хвиль, машини вже впевнено видиралися на протилежний берег. Башти їхні, облиті ворожим розплавленим свинцем, стали як срібні.

Пошук на сайті: