Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 61)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1480
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб858
— Швидше-бо, швидше! Інакше — хана їм! Як ми не виручим, то не виручить ніхто!

Шосе клекотіло щодалі густіше й густіше. Кухні тряслися з незайманими перемлілими борщами. Полк помітно набирав темпу.

XXVI

Всі були пройняті думкою про повсталу Прагу. Для Козакова чеська столиця не була просто собі стратегічним пунктом, важливим воєнним об'єктом чи «вузлом доріг». Прага для нього насамперед була гордим, нескореним містом. Козакову ввижались вулиці в задимлених барикадах, брати повстанці, що задихаються там, обливаючись кров'ю, жінки та діти з кошиками патронів, як колись у дні Паризької комуни... Товариші по боротьбі, єдинокровні брати... Хіба можна було не поспішати чимдуж їм на виручку, не вчепитися у відступаючі німецькі хвости, щоб відвернути сили ворога від Праги, відтягти їх на себе? Козаков дивився па все це, як на свою особисту справу, звичайну і природну. Так він кинувся б на вулиці боронити дитину від скаженого пса чи шубовснув би в річку рятувати втопаючого.

Коли б Козакова запитали, де кінчаються його суто службові, офіційні справи і де починаються особисті, то він тільки здвигнув би на це плечима. В полку для нього вже давно все стало особистим. Однополчани були йому кревною ріднею, зброя — ремеслом, прапор — родинною святинею.

Він був вухом і оком полку і розумів це майже буквально.

Виходячи в розвідку, Козаков зрікався всього, підіймався одразу над простим смертним і вже «почував себе богом». Одержане завдання не було для нього тягарем, воно скоріше було йому благословенням і перепусткою в царину бажаних подвигів. Він почував, що веде розвідку від себе, і в той же час не лише від себе, а й від імені усього того нового світу, що висилає його посланцем вперед, підтримуючи повсякчас свого відчайдушного посланця в усіх його митарствах.

Може, через те Козакову все вдавалося, скрізь його супроводжувала гвардійська «везучка».

Скоряючись дисципліні, Козаков, звичайно, викопав би всякий наказ командира, навіть такий, що не припав би йому до серця. Але чи шпорив би він тоді так немилосердно свого коня, як зараз, скачучи на Прагу? Хіба рвався б він так шалено за ворогом, гримаючись по-яструбиному в сідлі, витягнувшись усім корпусом вперед?

Не жалів ні себе, ні коня, ні своїх хлопців. Заклик знемагаючої Праги невідступне дзвенів йому в вухах, гучною луною летів над ним всю дорогу.

Вночі німці вчинили несподівано запеклий опір. На кілька кілометрів по фронту розгорівся важкий бій з участю танків і самоходів. Всі полки дивізії мусили розгорнутися в бойові порядки. Офіцери водили піхоту в кількаразові нічні атаки. І Козаков вів свою лобату братву, що вміла на бігу рвати фашистські підметки, вів, гукаючи в темряву ночі: «Дайош Золоту Прагу!»

Лише перед світанком противника вдалось-таки зломити, і полки знову, зачохливши теплі стволи гармат, рушили в путь.

Самієвський полк ішов у дивізії головним, і Козаков, вилітаючи на світанку із своїми розвідниками вперед по дзвінкій автостраді, надіявся, що летітиме по ній першим. Але, всупереч його сподіванням, виявилось, що автострада уже була освоєна: незадовго перед тим по ній пронеслися на Прагу «тридцятьчетвірки». Козакова розбирали піхотинські ревнощі, він уже виажав себе мало не обозником і незаслужено картав свого коня, який, на жаль, не міг зараз стати під ним «тридцятьчетвіркою». А танкісти, пожинаючи десь поблизу плоди першості, гтрімко йдучи вперед, залишали, наче в докір розвідникам, свіжі сліди своєї роботи: потрощену німецьку артилерію, дотліваючі по кюветах машини, гурти фріців, яких чехи-конвоїри гнали узбіччям автостради. Полонені брели мовчки, понуро, забовтавшись у росяних травах по пояс.

Козаков, ревниво заздрячи танкістам, був, однак, щиро задоволений з того, що вони так прудко пішли вперед.

— Хоч і відбивають наш «хліб», але ж зате в Прагу встигнуть, — втішав він своїх «вовків». — Не дадуть братанам задихнутись!

— А може, там уже союзники? — вясловив припу-щеяня наймолодший з розвідників, Славик, якого «хазяїн» ще навіть не величав «вовком», а тільки «вовченям».

— Можуть, звісно, і вони вдертися, як натиснуть на всі педалі, — погодився в'язистий єфрейтор Павлюга. — Союзникам туди, здається, навіть ближче, ніж нам...

Козаков скосив на Павлюгу своїм зеленкуватим оком.

— На союзників надійся, а свій розум май. Ясно?

— Ясно.

— Алюр три хрести!

Перекидаючись на скаку словами, розвідники водночас уважно оглядали довколишню місцевість. Спереду їм ніщо не загрожувало, там уже діяли танки. Небезпека могла вродитися тільки з флангів, десь зліва або справа. Туди танкісти, звичайно, не мали змоги завертати, залишаючи ці простори фронтовим чорноробам — піхоті. Але й на флангах якоїсь видимої небезпеки не було.

Все більше світало. Тугий вітерець дмухав розвідникам лоскітною свіжістю в розпалені обличчя. Білі тумани в передчутті сонця занепокоїлися по низах. Холоднувата далечінь ще синьо імлилася, але все навколо вже прозорішало, окреслювалось, набирало природних рельєфних форм. З кожною хвилиною схід розростався високим вінком світання. Ось уже далеко праворуч між лісовими масивами на верховинах гір зажеврілося голе каміння. Оновлені сонцем верховини одразу мовби наблизились до розвідників. Ось уже далеко й ліворуч, перебігаючи у хвилястих полях від вески до вески, сонце зачервонило маківки церков, найвищі дерева, пропелери вітродвигунів на згірках. Розкидані в рівнинному роздоллі вески та окремі ферми осяйно забіліли причілками, радісно заграли на схід сонця ясними шибками. А воно, могутнє світило, все більше виповнювало собою світ, все дужче шугало світляними струмами з-за кряжистих спин розвідників, б'ючи промінням вгору, б'ючи ним вшир, випереджаючи полки. Розвідники йшли на галопі, лопутно з променем, по віхах сонця — вперед, вперед...

Зрідка озираючись, бачили вдалині полк. Він рухався колоною, підминаючи під себе автостраду, яка, мов на хвилях, то вгиналася, то підіймалася між невисокими пагорбами та широкими долинами. З відстані весь полк здавався сірим, однокольоровим: сірі люди, сірі коні, сірі гармати... Ледве помітне, мов тонка антена, древко прапора весь час погойдувалось над головами вершників. Прапор, як завжди на марші, був у чохлі.

З правого боку над автострадою нависали ліси. Спускаючись а далеких гір синіми оповзами та — ближче — крутими зеленими обвалами, вони згуртовано зупинялись край шляху, мов радячись, чи переступити їм стрічку автостради та спускатись нижче, в польові умови, чи вже стояти на місці. Нависали, наскрізь промиті росою, наскрізь пропахчені зіллям...

Доки колона полку була в розвідників на виду, вони скакали вперед упевнено й безтурботно. Але ось уже минуло з чверть години, як полк, зникнувши з їхніх очей за поворотом лісу, досі не з'являвся звідти, не мигтів крізь дерева силуетами своїх перших вершників. Козаков мав гостре чуття відстані, і, за його розрахунками, полк, ідучи заданим темпом, уже мусив би обов'язково виринути з-за лісу, огинаючи вдалині його зелений півострів. Але на блискучій вигнутій дузі автостради було тихо, безлюдно, хоч голий пром'чись.

Козаков, насторожено з'їжившись у своєму сідлі, наказав товаришам пустити коней ступою. В лісах, уже облитих сонцем, стояла зелена тиша. Вона не подобалась Козакову, йому вчувалося в ній щось підступне. Як на те, ніхто не попадався назустріч — ні військові, ні цивільні. Далеко зліва вставав на обрії легкий білий дим, горіли якісь скирти. Прислухавшись, Козаков, виразно почув рідкі кулеметні вистуки, що тендітно долинали звідтіля. Коні ступали повільно, розвідники щораз тривожніше озиралися назад.

— Що за знак? — не втримався першим Славик, тугий і розшарідий від скакання, як бутон. — Чому їх досі не видно?

Павлюга підвівся на стременах і, оглянувшись,, констатував факт:

— Не видно.

— Може, «провалилися», — похмуро міркував Архангельський, широкоплечий, окоренкуватий «язичник», який здалеку в сідлі завжди нагадував беркута. — Чи, може, й справді що-небудь трапилось?

Товариші з недовірою глянули в зелені провалля незнайомих лісів.

Проїхали так з кілометр до наступного повороту, і тут Козаков нарешті дав команду зупинитись.

— Почекаємо, — пояснив він, стримуючи нерви. Такі зупинки його завжди дратували.

Встали з коней, розминаючи замлілі ноги.

—Даю голову на відруб, що з ними нічого поганого ке трапилось, — запевнив Павка Македон, оптиміст і вродливець, задушевний друг Козакова. — Ви ж знаєте, як моє серце в таких випадках сигналить? Безпомилково!

Козаков не раз переконувався, що Павчине серце справді володіє дивною властивістю — вгадувати на відстані біду чи щастя полку.

— Ну, коли вже твоє серце сигналить, — махнув рукою Козаков, — то... загорай, братва!

Користуючись нагодою, Архангельський одразу побрів обстежувати підбитий поблизу німецький броньовик. Павлюга, добувши з кишені плитку пивних дріжджів, взявся підгодовувати ними свого скакуна, частуючись заодно і сам тими дріжджами. Тим часом Козаков і Македон, скинувши пілотки, розстебнувшись понікуди, пішли до найближчого дуба вмиватись. Вмивались вони своїм давнім розвідницьким способом: з дерева. Трясли на себе густе, листате гілля, оббризкувались рясною росою, свіжіючи на виду, борюкаючись і жируючи під своїм крислатим зеленим душем. Незабаром до них приєднався і Славик, спокушений такою богатирською купіллю. Македон, стріпуючи мокрою чорною чуприною, запевняв, що ця росяна купіль, особливо при сході сонця, дає розвідникові силу і здоровий колір обличчя.

Рантом усі насторожились, почувши шалену, безладну пальбу десь позаду, за лісовим півостровом. Не було сумніву, що ця пальба має якийсь прямий зв'язок із затримкою полку.

— Бій! — вигукнув Козаков, сіріючи. — Ви чуєте: бій!

Розвідники, вішаючи на груди автомати, стрімголов кинулися до коней. Як завжди в таких випадках, їм здавалося, що в полку нагло скоїлася якась трагедія і треба чимдуж спішити туди. На бігу Козаков метнув нищівний погляд на Македона і люто вхопив свого рисака за храп.

Вже піднявши ногу в стремено, Козаков раптом зупинився. Товариші теж застигли біля коней. Стрільба була незвичайна. Вона швидко наростала, з кожною хвилиною наближалася. Такого дивовижного летючого бою розвідники ще ніколи не чули за всю історію свого полку. Вони звиклії до заземлених вогневих рубежів, до просування вперед крок за кроком, вони знали, що навіть переможна піхотинська атака не може переміщатися в просторі з такою неймовірною швидкістю. Це було щось більше за атаку.

Тримаючи нашорошених коней за поводи, розвідники вп'ялися очима в дорогу. Ви в Козакова нервово пересіпувались. Стрільба наростала все дужче, все лункіше.

І ось з-за лісу вилетіли нарешті дрібні силуети перших вершників, за ними виткнулася знайома голова колони, і розвідники разом... ахнули! Полк ішов не той, він уже був інший, оновлений, урочистий, осяяний. Над колоною, розвіваючись в польоті, яскраво пломенів полковий прапор. Вперше за довгі місяці боїв з полкового знамена було знято чохол. Чому? З якої нагоди? Розвідники пере-зирнулись, ще ніби не вірячи своїм очам, ще ніби не довіряючись тій великій догадці, яка пронизала їх водночас. Невже це настала нарешті та довгождана мить? Ніхто не міг вимовити слова: їм перехопило дух, кожний був зворушений до глибини душі.

А полк наближався, а розгорнутий прапор, розвіваючись у повітрі, сяяв розкішним вогнем.

З краю в край колона на скаку весело палила в небо з тисячі карабінів і автоматів, палила з чого попало, шаленіючи в нестримному радісному екстазі. Злітали в повітря солдатські пілотки, майоріли на сонці білі голуби листівок, підхоплювані вершниками на льоту.

Розвідники в гарячій нестямі кинулися один одному в обійми.

— Перемога, товариші!

— Перемога!

— Перемога!

Із сльозами радості на очах вони поздоровляли один одного цим найчарівнішим і ще не зовсім звичним словом. Яким безпечним, надійним, просторим зробився одразу світ! Вже смерть не загрожує тобі на кожному кроці, вже ти заворожений від ран і каліцтва, вже перед тобою відчинилися прекрасні брами в радісне, світле майбутнє. Таке велике сонце ще ніколи не світило тобі. Таке первісно-сине небо ще ніколи не височіло над тобою. Така всеосяжна, всепроникаюча весна ще ніколи не йшла над землею. Кожним своїм стеблом, кожною випростаною гілкою вона посилає тобі свій зелений салют.

Вкрай переповнені щастям, наелектризовані його хмільною окриляючою силою, розвідники знову сіли на коней.

— А тепер... куди? — запитав Павлюга Козакова. Коні самі вже повертались назад, іржали до полку. Мов схаменувшись, Козаков шарпнув повід до себе, знову спрямувавши свого рисака на захід. Розвідники пригнулися в сідлах, міцніше натягаючи пілотки, щоб не збило їх вітром.

— Вперед! — вигукнув Козаков. — На Прагу! Він ще не знав, що на світанку до Праги уже вступили радянські танкісти, зробивши героїчний перехід з Берліна на допомогу повсталому місту.

А полк, видзвонюючи на автостраді, вже спускався в зелену, по вінця налиту вранішнім сонцем долину. Натхненно стріляв у небо численною зброєю, не цілячись, не маючи на меті когось вбити. Той і не той, чимось колишній і вже чдмось майбутній.

XXVII

— Передайте по колоні, — скомандував Самієв офіцерам, що їхали за ним, — припинити пальбу, берегти боєприпаси.

Коли цей наказ, гасячи на своєму шляху стрілянину, докотився нарешті до Маковея, хлопець спочатку здивувався. Може, це якесь непорозуміння.? Може, це хтось із передніх в гарячці переплутав наказ? Але товариші вже ставили зброю на запобіжники, і Маковей зробив те ж саме, одразу повертаючись до реальної дійсності.

Пошук на сайті: