Олесь Гончар - Прапороносці (сторінка 62)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.docx)Oles_gonchar_praporonosci.docx701 Кб1488
Скачать этот файл (Oles_gonchar_praporonosci.fb2)Oles_gonchar_praporonosci.fb21458 Кб868

Звістка про перемогу па деякий час була приголдм-шила хлопця. Йому здавалося, що тепер все піде по-новому, що відтепер люди мусять керуватися в житті якимись зовсім іншими правилами, ніж досі. Мусять зняти з себе всякі обмеження, забути про все буденне, заговорити один до одного іншою мовою. Адже сьогодні все навкруги було іншим, неповторним, фантастично прекрасним.

Все почалося вранці при сході сонця, коли звітка про перемогу наздогнала на марші полк, коли схвильований, зблідлий Самієв, вихопившись наперед, до знаменщиків, па льоту скомандував їм:

— Прапор з чохла!

Поглядом, сповненим щастя й готовності, Вася Багіров прийняв команду, вправним рухом зірвав загрубілий, мов солдатська долоня, чохол, і шовкове багряне полум'я вибухнуло з-під нього, пружно залопотівши на вітрі.

Полк на це відповів загальним салютом.

Маковей і стріляв, і плакав, і сміявся, не чуючи себе, не чуючи інших. Просто серед дороги почався летючий короткий мітинг. Бійці на ходу вистрибували з сідел, щось радісно кричали один одному, міцно обіймаючись та цілуючись, гублячи свої вигорілі на всіх сонцях пілотки. Маковея теж цілували, лоскотали вусами якісь невпізнанні щасливі люди, і він когось цілував, когось поздоровляв, збуджений, бентежний, закоханий в усіх і в усе. Якось зовсім ненароком угледів крізь вируючий натовп Черниша і Ясногорську. Вони теж поцілувалися — довго і міцно, видно — вперше, видно — до гарячої п'я'н-кості, на людях, при всіх. І ніхто цим не здивувався, і Маковей не скрикнув, бо сьогодні все було можна, бо все найкраще на світі починалося звідси... Однак після цього Шура чомусь заплакала, затуливши обличчя білими руками.

А Маковей в пекучій нестямі повис своєму коневі па шиї, біля якої не раз грівся в люті морози та хуртовини, по-дитячому палко мріючи про такий ось, як сьогодні, весняний сонячний ранок... Все сталося, здійснилося! А Шура стояла, закрившись руками, поцілована, грішна і недосяжна, краща ніж будь-коли. Маковей обійняв коня, як друга, і палко поцілував його в бархатну теплу шию. Кінь здивовано косився на нього зверху своїм великим ясним оком.

Все кипіло навкруги, переливалося барвами лісу, блиском зброї, світлом людських облич...

А майор Воронцов, з дудочкою паперів у руці, вже стояв перед бійцями на гарматному лафеті. Очі його в жмутках золотих зморщок кліпали якусь мить, немов звикаючи до сонця, потім враз заблищали до гвардійців славними, добрими батьківськими слізьми.

Після кількахвилинного мітингу полк знову рушив уперед, не зменшуючи темпу маршу, а, навпаки, ще міцніше вшпоривши коней, радісно салютуючи на скаку. Ось саме в цей час розвідники й почули буйну, летючу, швидко наростаючу стрілянину.

«Припинити стрільбу, берегти боєприпаси».

Ця «хазяїнова» команда, війнувши на Маковея бойовим холодком, мовби посгрнула йому тимчасово втрачене чуття реальності, вивела його з самозабуття, з того, казкового зеленого сновиддя, в якому він летів, посилаючи салют лісам, лукам, небові, сонцеві. Маковей нарешті збагнув, що з настанням свята великий наступ не може кінчитись, він мусить продовжуватись, доки на шляху будуть вороги.

А вони були. Німецько-фашистські війська з групи генерал-фельдмаршала Шернера відмовились капітулювати і поспішно відступали на захід, їх ще треба було привести до пам'яті. Це завдання випало на долю армій 2-го Українського фронту, в складі якого йшов і самієвський полк.

Крім вищого начальства, маршруту полку ніхто не знав, але всі чомусь думали, що йдуть на Прагу. Може, тому, що серцем кожен був там, з повсталими чеськими патріотами.

Дорогою Маковей щоразу поглядав на Ясногорську. Вона вже їхала в стрічках та вінках, що ритмічно билися ій на грудях. І сама вона вже була як квітка. Такою вона стала, проїхавши перше містечко, яке зустрілося бійцям після мітингу. Місцеве населення, бурхливо вітаючи полк, з особливою ніжністю вітало Ясногорську. Чеські дівчата закосичили її, заквітчали, наче справжню наречену. Дівчина-воїн, вона самим своїм виглядом захоплювала їх, здавалася їм незвичайною, як з пісні.

Іноді Маковей соромливо гарцював конем перед Шурою, і вона, білолиця, бліднa, мов снігурочка, задумано посміхалась йому з-під вінка. Іноді він їхав слідом за нею, як вірний її зброєносець, бажаючи і боячись почутії, про що саме говорила Шура з Черпишем. Але побоювання було безпідставним: вони розмовляли не про свої особисті стосунки. Головною темою їхніх розмов була перемога, марш, Прага, чиїсь милозвучні вірші. Маковей чув, як Шура схвильовано читала їх напам'ять:

І вічний бій!

Нам спокій тільки сниться...

Підхопивши ці слова, Маковей уже скакав, напівуючи їх на власний імпровізований мотив.

А ліси зеленіли напрочуд мирно, а села, пролітаючи, мигтіли привітно, а шосе блищало в далечінь, як сонячна дорога опівдні на морі. Далекі вигули гармат на флангах вже не в'язалися в уяві з кров'ю та смертю, в їхньому глухому добродушному громі кадровикам уже вчувалися пробні гули літніх табірних полігонів. Полкове знамено то шугало червоною птицею в тіняві нетрі зеленого лісу, то знову виривалось на простори, залиті духмяним сонцем, високо розвіваючись в прозорих польових вітрах. І навіть тоді, коли знамено зникало за виги1-ном лісу, всі відчували його там, поперед себе.

Все було сьогодні разючо новим, незвичним, небуденним. Вже войовничі гвардійські гасла при дорогах зазвучали бійцям інакше. Ось наближаються до Маковея дві дошки, іксом прибиті на перехресті:

«Доб'єм фашистського звіра!»

Доб'єм... Хтось уже доклав до гасла руку, закресливши перше слово і розмашно надписавши зверху:

«Добилиі»

Невже добили?

Маковей запитливо дивиться на розпаленого Сагайду, що, осадивши свого вороного на перехресті, затримався на мить перед іксом, як перед незрозумілим дороговказом.

— Невже добили, Маковею? — наздоганяючи телефоніста, вигукує Сагайда. — Невже оце ми з тобою їдемо... в мир?

Збивши на потилицю свою чорну кубанку, він озирається довкола з таким виглядом, немов щойно опритомнів. А Маковей наспівує:

— Їдемо, їдемо, їдемо!..

— А клени які пишні, Маковею! А дуби! І листя на дубах... І небо над нами синіє... Небо, Маковею, ти бачиш? Чисте, як до війни!..

— А он кірха вдалині бовваніє... І село випливає з-за обрію!.. Та яке біле! Цікаво, як воно зветься? Хто там живе?

— Може, то Грінава пливе до нас назустріч, поспішає з-за обрію? Поспішає на велике свято? — Сагайда, широко посміхаючись, махає в далечінь рукою: — Швидше, Грінаво, повний вперед!

— Ви ще не забули її, лейтенант?

— Її? Довіку не забуду!

— Уявляєте, що там робиться сьогодні? А що в нас дома робиться! А в Будапешти... Єзус-Марія, що тільки робиться зараз на білому світі! Мені хотілося б скрізь оце побувати! Скрізь і водночас! І дома, і тут, і на Дунаї! Всіх би обійняти, всіх поздоровити! Аж кривдно, що ти... неподільний. Ви знаєте, я зараз люблю... все! А ви?

— Я? — Сагайда рішучим жестом відкинув за вухо свою розпатлану чуприну. Задумався. Все тіло його пашіло на Маковея жаром. — Якби дано було мені владу, Маковею! Сьогодні я воскресив би всіх наших, всіх, за війну полеглих... Якби оце всі наші встали! Ах, якби вони дожили, Маковею...

— А ви самі думали дожити до цього дня, лейтенант? Пам'ятаєте, як вас бронетранспортери оточили в замку? Я вже вас тоді був поховав...

— Я тебе, Маковею, теж іноді ховав, коли побіжиш, бувало, на лінію... Взагалі ми з тобою дожили, мабуть, цілком випадково. Адже на кожного з нас гори металу випущено: давно могло б десь довбонути... Але головне ж не в цьому.... Головне, що настало те, чого ми з тобою прагнули. І настало зовсім не випадково... Неминуче!

— Звісно, коли б не я, то хтось інший сидів би оце в моєму сідлі. Але ж як хороше! Дивіться, скільки народу суне!..

Вподовж автостради гомонить барвистий ярмарок. З навколишніх сіл вузькими польовими дорогами тягнуться і тягнуться до шосе селяни. Босоногі діти, чепурні матері, веселі господарі... Велосипедами, шкапами, волами, пішки... Спішать подивитись на сиві гурти полонених, спішать привітати ясно-зелені, мов травень, колони переможців.

— Гляньте, гвардії лейтенант: он якийсь чех в окулярах Ягідку нашого обіймає... По щоках плеще, пригортає, мов рідного сина... А в Хаєцького мале чешеня в сідлі... І друге взяв... Гляньте, як сміються та хапають його за вуса... І ніскільки не бояться!

— Може, в цьому і весь секрет, Маковею, — Сагайда задумався, звісивши обидві ноги на правий бік сідла. — Може, саме в цьому наша велика сила і наше велике щастя.

— В чому?

— В тому, що шлях наших армій не був позначений ні шибеницями, ні концтаборами, ні фабриками смерті... В скількох хатах за нас молились! В скількох вікнах нас виглядали! За це, Маковею, варто було гибіти в окопах і вмирати в атаках. Правду кажучи, він мав-таки рацію...

— Хто — він?

— Брянський. Мені здається, що це саме він одного разу весною сказав мені десь у білому квітучому садку, йу, ніби в Грінаві...

— У Грінаві Брянського вже не було.

— Не лише, каже, зненависть, а насамперед любоз рухає наші армії вперед. Гаряча братерська любов до всіх трудящих людей на землі...

Сагайда, розстебнувши комір, повільно погладжував п'ятірнею свої волохаті, спітнілі груди. Потім, ніби щось пригадавши, дістав з бокової кишені блокнота, почав його перегортати, весь час посміхаючись сам собі з добродушною загадковістю. Раптом, прояснівши, Сагайда звернувся до Маковея, ніжно беручи з блокнота своїми товстими пальцями щось тендітне, схоже на фігурний вензель з синьої, тонкої порцеляни.

— Впізнаєш?

Маковей ледве впізнав: Сагайда обережно тримав у руці зісохлий небовий ключ;, весняну посмішку далекої Грінави.

В передобідню пору полк зустрів кілька машин з написами на бортах: CSR '. Господарі машин — енергійні симпатичні юнаки — виявились учасниками празького повстання. Бійці обступили своїх братів по зброї.

— Куди? Звідки?

— На Вратіславу, з Праги!

Виявляється, чудові ці хлопці везуть звістку братам на Словаччину, що Злата Прага вже вільна: сьогодні Її визволили радянські танкісти.

— Як це сталося?

Сталося це на світанку. Озвірілі фашисти ще катували багатостраждальну Прагу, розстрілюючи на майданах її найкращих синів; ще запущені фашистами гранати вибухали в підвалах Панкрацу, шматуючи беззахисних жінок, дітей і старих; ще кулеметні черги решетили вікна Людовото дому; ще свіжі поранені стогнали в підземеллях Ратуші; ще озброєні до зубів бандити йшли нгі штурм барикад, женучи поперед себе заложників; ще все це було, коли в гарячий стрекіт вуличних боїв зненацька ввірвався могутній рокіт радянських моторів. Суцільними потоками, на максимальній швидкості, танки влітали до чеської столиці з північного заходу, з боку Берліна, і з південного сходу, від міста Брно. Нечуваний по темпу, незрівнянний по героїзму кількадобовий марш бронетанкових частин Рибалка, Лелюшенка, Кравченка досяг своєї мети: Прагу було врятовано від зруйнування, а мешканців її — від загибелі. З важких фугасів, що дрімали попід влтавськими мостами та під фундаментами міста, в останню мить було вихоплено запали. Сотні тисяч фашистів були замкнуті в залізне кільце оточення.

— Прага жива, Прага тріумфує! — радісно повідомляли чехи.

Маковеєві одразу відлягло від серця. Вільна!.. Врятована...

Вже вчувався йому святковий гомін слов'янської столиці, плескіт переможних знамен, музика, і сонце, і квіти на майданах. Промчавшись конем мимо Ясногорської та Черниша, Маковей привітав і їх щасливою новиною:

— Прагу визволено! Танкісти-рибалківці вступили до неї з півночі!

Тепер уже, здавалося, можна б не поспішати. Тепер уже можна б, розсідлавши коней, пустити їх на пашу, почистити зброю та залити маслом стволи — щедро, надовго. Тепер уже можна б зайнятися й самим собою. Розсупонитись від солдатського реміняччя, поголитись, покупатись, поспівати на дозвіллі... Ген-ген звабно синіють на луках озера, закликають до себе Маковея. В цей день небо мовби розшарувалося, величезними пластівцями осіло на землю, засиніло по ній скрізь барвінковими плесами.

— Хомо! — гукає телефоніст Хаєцькому, порівнюючись з ним. — Ти бачиш, які озера?

— Бачу, Маковею: сині!

— Пе я вам казав, що в цей день всі ріки на світі стануть отакі?! І Дунай, і Морава, і Дніпро, і Волга!.. Еге ж, як льони цвітуть? Скинути б із себе все та побризкатися в тих льонах!

— Помовч, я тобі кажу! — зненацька гримнув подоляк на хлопця. — Чуєш, команду передають!..

Команда налетіла, вдарила, як грім серед ясного чеба:

— Танки праворуч!

Це було 9 травня, опівдні.

XXV11I

Полк саме входив по високій автостраді в широку, розлогу долину. Насип шляху перетинав її впоперек надвоє. Ліворуч від насипу долина врізалась на цілі кілометри в ліси, що, обступивши її з обох боків, тяглися зеленими ярусами далеко в гори. А праворуч від автостради вся долина палала на сонці червоними маками.

Пошук на сайті: