Собор - Олесь Гончар (сторінка 29)

Скрушно, як у забутті, ламали соломинку пальці її з червоними нігтиками з напівоблізлим лаком.

— Талко, пробачте цей невдалий жарт. Я вас не хотів образити.

— Комусь, може, було б і легко тут, а я ж у місті виросла. Як не як — перед вами людина цивілізована.

«В тебе цивілізація, голубко, на кінчиках нігтів... Та й та облазить», — подумав Баглай. Одначе не хотів більше псувати їй настрій, сказав:

 Все залежить від вас. Ну та ще від сонця.

— Чому від сонця?

— А хіба невідомо вам, що самопочуття людини, навіть настрій її, залежить від вибухів на сонці?

— Я цього не знала. А кохання, як, по-вашому... воно теж пов'язане з сонцем?

— Безсумнівно. З усіх почуттів це — найсонячніше, запевняю вас!..

— Ні, я серйозно, а ви смієтесь...

Технократ, прочунявшись, з соломою в чубі, мимрив щось про те, які його «дрімки напали» (вислів однієї з токових молодиць), і після цього стали вони з'ясовувати з Талкою, як перекласти ці «дрімки» англійською мовою.

Баглай, розкинувшись на соломі, заплющив очі. «Оленця... Єльця... Єлена... Яке чудове ім'я! Ахейці за Єлену воювали з Троєю десять років... А я за тебе ладен воювати все життя!»

І під заплющеністю очей був із ним Єльчин образ. Як солодко було викликати її в уяві, бачити усмішку її, трепет вуст, чути голос грудний, ласкавий... То посміхнеться, то раптом тінню набіжить на неї незрозуміла засмута... Чого ти невесела? Як тобі зараз там ведеться на нашій Зачіплянці? Білими кіньми , колісницею золотою хотів би промчати тебе над степами, щоб тільки засмуту твою розвіяти… Вже бачив той день, коли, налитий любов'ю, без церемоній, без загсів приведе Єльку на старе баглаївське подвір’я. «Мамо, — гукне в садок, — можна вас на хвилинку?» — «Знов на хвилинку?» — усміхнеться мати, виходячи до них назустріч, витираючи руки об фартух. Син вкаже їй на Єльку зашарілу: «Мамо, оця дівчина буде в нас жити». —«Хто ж вона, така чорнобривка?» — «Вам — невістка, мені — дружина!» Мати обдивиться уважно: «Як полюбилися, то й живіть. Колись і мене так батько твій із Кодаків привів, та й у злагоді стільки літ прожили. Одначе, дівчино, ти цим Баглаям не дуже потурай... Цей ось добрий, добрий а тоді як утне що-небудь — тільки дивись... Ну що ж, гарну привів невісточку, сину, де ж ти її взяв? Мабуть, відбив у когось?» — «Мамо! Колись за женщину точилися війни. То було достойно. А зараз — за що воюють! Буває — за речі, варті презирства... Мені до душі звичай еллінів. Оце вона, мамо, моя Єлена Прекрасна! Оце та, що зробила вашого сина щасливим... Ніхто інший не міг би дати йому вищої радості, ніж вона. Ніхто, ніяка — з усіх жінок на землі!..»

Одного не знав Баглай: після того як попрощались вони коло автобуса, не повернулась Єлька більше на Зачіплянку. І Ягорові розшуки нічого не дали. Впав у зажуру старий, недобрі думки закрадалися в голову. В дівчат, кимось покривджених, не раз бувало: з мосту — та в воду... Тільки б не це. А від таких затятих та баламутних всього можна ждати — на Дніпрі високі мости…

XX

Аж не віриться Іванові Баглаєві, що лише кілька днів тому лайнер проносив його над найвищими горами планети, сяяли снігові вершини та кряжі сліпучі без кінця, темніли внизу провалля-безодні, лайнер ішов на тих висотах, де в надпланетному супокої одвіку панує тільки сліпучий океан сяйва, океан піднебесної білої вічності.

І от знову під ногами тверді бакаї рідного призаводдя, зустрічають тебе акації, обважнілі під сажею та пилюкою, виникає назустріч чавунний Титан із своїм чавунним світильником у випростаній руці. З сяючих висот повертаєшся в усталену звичність, у грякоти та грюкоти цехів. Побував щойно в дирекції, у парткомі, з усіма перездоровкався, повідповідав на оті численні: «Ну як там?» — вдома, одне слово. Ще в Індії вирішив був, що як тільки повернеться, бере одразу Віруньку і гайда з нею на курорт, на Чорноморське узбережжя абощо. А життя вносить свої корективи. В цеху гарячка, металу не додають, директор кривиться:

— Ось трохи розчухаємось з планом, тоді візьмеш відгул...

А зараз чи не міг би він, Баглай, з понеділка й до мартена стати? Бо з людьми скрута, майстрів недобір, одне слово, дуже вчасно тебе Індія відпустила. Так що бери, Баглаю, свої рукавиці-вачаги, знову надівай з понеділка свій крислатий повстяний капелюх із синіми окулярами і — до діла... То хіба ж відмовиш? Треба виручати.

Впорався з справами, пооформлявся де слід і тепер чекає на Віруньку, — вона ще затрималася в цеху. Умовились, що ждатиме її тут, у заводському парrу, «біля Филимона». Нема вже Филимона-сталінградця, замість нього пивні автомати стоять. Пофарбовані червоно, як бензоколонки компанії «Шелл». Пішла вперед автоматизація за час Баглаєвої відсутності. Та все ж із Филимоном було веселіше. Филимона сюди робітничий контроль був поставив, чесну людину треба було підшукати на такий ковзкуватий пост. І дарма, що руку втратив на фронті, але й з однією робота, було, в нього аж кипить: сам качає, сам наливає, тому здачу дає, з тим жартом перекинеться, а на іншого оком уже накинув, чи не перебрав, чи не пора тобі, друже, закруглятись? Позаштатним дружинником вважали Филимона в штабі. Баглай щиро його шанував, бо хоч інвалід і здоров'ям не дев'ятисил який-небудь, а найзапекліiі пияки та п'янчуки перед ким смирнішали одразу. Що то, як совість в людини на місці, скільки вона сили й авторитету додає! Кому було з пиворізів скаже Филимон: «Годі», — то кухля більше не підставляй, а густо балакатимеш, то свої ж металурги ще й вийти допоможуть. І ніхто на нього не ображався, бо свій, заводський, не з тих він, що на піні заробляють.

Тепер замість віртуозної Филимонової праці «Жигулівським» заряджає роботяг автоматика. Тільки зміна кінчилась, а коло автоматів уже товпляться заводчани, точать, та присолюють, та царів лають:

— Прокляті тирани! Триста років царювали, не могли й для нас тарані насушити! Хоч димом закушуй!..

Тільки зібрався Баглай і собі жагу погамувати, як знайомий голос десь із-за спини:

— Кого я бачу! Індійський гість!

Володька Лобода, сяючи привітністю, розмахнув руки для обіймів. Чубчик мітлицею, на яблуках щік — дитячий рум'янець, ніяких слідів утоми, закирпатів ще дужче, молоде черевце з'явилось. Трясе Баглая в обіймах, все ж таки ровесник і кум, проте Баглаєві й при цьому бурхливому вияві почуттів не зовсім до речі згадується, що мати чомусь недолюблює Володьки. Здається, після того випадку... Коли вони були ще підлітками і Володька, повернувшись з Уралу, з евакуації, вперше прийшов провідати Івана, пожартував тоді: «Ну, як тут воювалось на печі з окупантами»? І крізь жарт пробилася зверхність: «Чим займався, що робив для народу?» Неприємно стало Іванові тоді. «Жорна робив», — прогув у відповідь. «Які жорна?» — «А ті, що гудуть, аж у Берліні чуть», — сказала мати ображено, і вже згодом Іван показав йому ті маленькі кам'яні жорна, горьовитий винахід окупації. Факт незначний, але мати Баглаєва й досі часом згадує ту розмову, ті жорна, варто їй розсердитись чого-небудь на Володьку. «Оце він такий тобі друг... Спробував би сам він тих жорен, тих лютих зим, коли люд крізь завірюхи з останнім своїм нажитком пробивався на села, рятуючись від голодної смерті...» Та, зрештою, це не повинно затьмарювати стосунки. Адже Володьці не відмовиш у тому, що він уміє бути компанійським, цінує приятелювання, він з такою непідробною радістю розглядає давнього свого товариша: ану-бо, чи не дуже пересох знатний наш металург на індійських харчах? І, видно, вдоволений оглядинами: не змінили й тропіки сухорлявого зачіплянського сталевара, такий же витрішкуватий, з кучмою мідного дроту на голові, з твердим, маслакуватим обличчям. Але в чомусь невловимому все ж таки не той, з'явилась якась культурна стриманість, самоповага, шляхетність, так би мовити...

— Ну, як там? Контрасти бачив?

— Доводилось.

І ніби ще хотів сказати: «Такі бачив контрасти, що тобі, брате й не снилось». Але не сказав.

Володька розплився своїм повним кирпатим лицем:

— Вгору йде наша Зачіплянка! У джунглі, за екватор її висуванців запрошують, приїздіть, навчіть, дорогі українські металурги... Досвід нам, темним, передайте. Навчив їх? Скільки з поду печі беруть?

Баглай не квапився з відповіддю. Про Володьчиного батька запитав. Ізот Іванович то ж учитель Іванів, від нього Баглай набирався сталеварської науки. Проводжаючи в Індію, суворо напучував його старий Лобода:

«Бережи там честь металурга, Іване. Щоб про майстрів із Дніпра і там добра слава котилась...»

— Як він поживає на заслуженому, наш Ізот Іванович?

— В Будинку металурга розкошує старий, там хіба ж такий ще козарлюга... Одначе проблеми є. — І з якоюсь набіглою хмаркою Володька пояснює, що роки своє беруть, характер у баті псується. Старе — воно як мале, йому треба годити, а що може нещасний холостяк, перевантажений обов'язками? Заїдає, замордовує текучка. Розірвись надвоє, скажуть, чому не начетверо? Життя, у нас, друже, це суцільний іспит. Спробував був сім'ю збудувати, тоді, може, й старого назад забрав би, але ж братуха твій так зі мною повівся — в мене досі оскома. Поперек дороги став!..

Іван уже чув дещо про ті зачіплянські заручини з несподіваним «хеппі енд»... Видно, бойова степовичка попалася, двоє таких орлів вийшли за неї на герць, та жоден не втримав, кажуть, чи не на цілину десь гайнула... Для Івана є щось веселе в цій історії, а для Володьки, виявляється, то був удар «у саме сонячне сплетіння», він з прискорбом жаліється, як цим хуліганським вчинком всі його життєві плани порушено.

— Тяжко образив мене братуха твій, ох тяжко, — довірливим тоном скаржиться Володька «індійському гостеві», одначе скарги його чомусь не дуже проймають Івана, він хотів би інше до кінця з'ясувати: «Як же це ти, голубчику, рідного батька, ветерана праці, на казенний харч відправив? Того, хто життя тобі дав, від усякого лиха захищав, завдяки кому ти й сам висунувся... А тепер батько став тобі важкий?..»

—Не мстивий я, але Миколі цього не прощу, відверто кажу тобі. Він ще відчує, на кого замахнувсь...

— Обидва ви, здається, облизня впіймали, так що раджу помиритись, — усміхнувся Іван і знов завів мову про Лободу-батька.

— Я твого старого в Індії згадував не раз. Як тільки трудно, так і до нього: а як би, думаю, це Ізот Іванович проробив? Що б він підказав у цім випадку?

— Та знаю, ви з ним — душа в душу. Коли батя одержав від тебе листівку, оту, що з хвилями океану, з пальмами... як дитина, радів. Здається, й досі при собі носить. Бо в нас, металургів, коли вже дружба, то міцніша за сталь! Але ж тільки скромняги ми, оце нам у житті заважає. Тихарі, мовчуни! Яку героїчну історію маєм, а дали себе осідлати!.. Не вмієм кричати про себе, про свої заслуги й права...

Володька, запалюючись, став розповідати про тих, що Титана заводського врятували під час окупації. Виявлено ж їх нарешті! І в числі рятівників, уяви собі, фігуряє Катратий. Отакий! По суті герой, а мовчав як риба. Інші теж. Хоч могли б свого часу зареєструватися, перевірку пройти, ще й партизанські документи одержали б...

— Ну, тепер ми це діло поправимо, — обіцяв Лобода, — витягнемо цих скромняг на світ Божий, вони ще в нас у президіях сидітимуть!

— А робота ж у тебе як? — запитав Баглай.

— Висувають потроху. То висувають, то засувають. Щоправда, зрушення є: тебе проводжав інструктором, а зараз сам інструкторів ганяю... Тільки ж знаєш, як воно в нас: сто раз догодиш, а раз проморгав, не вгадав правильно відреагувати, і всі твої зусилля — нанівець. Викличуть, шию намилять, а спробуєш характер показати, то й зовсім виженуть: доводь тоді, що ти не верблюд.

Помітивши, що Баглай без особливої зацікавленості слухає ці нарікання, Лобода змінив тон:

— Оце хіба сюди коли зайдеш, нашим робочим духом дихнеш, пивка з ким-небудь кухоль перекинеш...

Інші, мовляв, по кабінетах, на телефонах сидять, але ж він не з таких, у ньому зачіплянська закваска. Звик отут на місці, у колишнього Филимона, настрій маси вивчати. Тут з роботягами побесідуєш по душах, щось і їм цікаве підкинеш... Ідей хмари! І почав з запалом викладати про кольоретки, про кімнати щастя та про пошуки нових обрядів...

Баглай, що завжди ставився трохи іронічно до його бурхливо фонтануючих ідей, не міг стримати усмішки. Володьку це одразу насторожило:

— Ти не схвалюєш? Не пройде, вважаєш?

— Не в тім річ. Про саму природу праці я думаю. Я за те, щоб коли вже працювати, то не на холостому ходу...

Баглай примовк. Лобода, затиснувши кухоль у руці, пильно спідлоба приглядався до нього. Дворічне перебування в капоточенні, видно, таки наклало на товариша свій карб, досить небажаний — це стало ясно Лободі, коли Баглай знову заговорив. Всяке буття є страждання, так східні мудреці вчать. Нірвана, кажуть. Стану нірвани, мовляв, треба досягти, ото й буде повне щастя по-нашому. А щоб нірвана тобі відкрилась, мусиш зректися всього земного, подолати в собі жагу життя, звільнитись від усяких бажань та суєти, цілком віддатися спогляданню... Однак щодо Баглая, то в нього філософія інша: труд звеличує людину. Звісно, не скотячий. Не тільки ради шлунка. І не пустопорожній, не на холостому ходу... Бо такого в нас чи не найбільше, про декого справді можна сказати: житимеш довго, але даремно.

Лобода в задумі постукував по столику пальцями.

— Як тебе послухати, товаришу мислитель, то моя робота нічого не варта? Твоїй праці честь, її цінують, а мою? Всі ідеї, ініціативи — тільки показуха, виходить? Метушня пустопорожня? Ні, вибачай: окозамилювачем я ніколи не був.

— Був у нас уже Потьомкін, тобі з ним не рівнятись, — посміхнувся Баглай. — Ото перший окозамилювач. Геній показухи.

Висуванець стояв понурений. Завдав йому думок цей новоспечений зачіплянський мислитель. Знав би свою сталь, а то лізе в якісь нірвани... Ніхто досі не піддавав сумнівам діяльність Володимира Лободи. Навпаки, цінували, підтримували. Якщо коли й покритикують, так не до смерті ж! Бо знають, що віддається роботі, себе не щадить... А цього послухай, то виходить, усе порожняком? Усе на вітер? По-баглаєвому виходить, що ти й на культурі випадково сидиш, що всі зусилля твої — мильні бульбашки? Умреш, і ніяка собака за тобою не гавкне?

— Завдав, завдав ти мені, Іване, думок своїми нірванами, — зітхнув Лобода скрушно.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oles_gonchar_sobor.docx)Oles_gonchar_sobor.docx474 Кб3373
Скачать этот файл (Oles_gonchar_sobor.fb2)Oles_gonchar_sobor.fb21000 Кб1677

Пошук на сайті: